Виповнилося рівно чотири роки війни. Кладовища в Україні більші, ніж мали б бути. Свіжі могили змінюють ландшафт, який бачиш з вікна автомобіля чи поїзда; короткі відтинки життя, викарбувані на камені, змінюють реакцію серця.
Під час щоденних прогулянок я лічу до двохсот шістнадцяти.
Ужгород, лютий 2026 року
Міста України вшановують пам’ять місцевих чоловіків і жінок, які загинули в боях, у громадських місцях. Один із таких меморіалів тут, в Ужгороді, розташований на пагорбі над річкою Уж – на площі, названій на честь імператриці Марії Терезії Габсбурзької, на стіні, що виходить на греко-католицький собор.
Двісті шістнадцять – це комбінація: 2×2×2×3×3×3, 2 у кубі, помножене на 3 у кубі; або (2×5×2×5×2) + (2×2×2×2), 2 у кубі, помножене на 5 у квадраті, плюс 2 у четвертому степені.
На цій стіні, на цій площі, навпроти цієї церкви, на цьому пагорбі розміщено двісті шістнадцять меморіальних дощок із фотографіями чоловіків і жінок з Ужгорода, які загинули в боях після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Ми можемо поділити це число на чотири роки війни: у середньому п’ятдесят чотири на рік, приблизно один на тиждень. Ми можемо поділити це число на кількість населення міста і побачити, що приблизно один із п’ятисот його мешканців загинув під час служби. Це узгоджується з оцінкою, що загалом близько 100 000 українських військових загинули під час повномасштабного вторгнення. Це приблизно стільки ж, скільки американських солдатів загинуло у всіх війнах США разом узятих з часів війни 1941-1945 років, – а населення США приблизно вдесятеро більше, ніж населення України.
Числа два, три і п’ять, з яких складається 216, є простими: вони діляться лише на себе й на одиницю, тобто мають тільки два дільники.
Двісті шістнадцять облич, двісті шістнадцять дат народження, двісті шістнадцять дат смерті. Я намагаюся розглянути кожне з них по черзі, але не можу втриматися від підрахунку. І мій розум тікає у комбінації.
Один – найпростіше й найглибше число. Число один не є простим, оскільки воно має лише один дільник – себе. Якщо один помножити на себе, добуток буде один. Якщо один поділити на себе, частка дорівнює одиниці. Його можна розглядати як найменше додатне ціле число, але також і як ціле, що охоплює все. У Львові, на північ і схід від нас, зараз найважливішому місті Західної України, деякі з найкращих математиків і філософів світу сиділи в кафе і розмірковували над питанням: що ж таке число. Поки в 1939 і 1941 роках на них не насунулася війна.
Я дізнався, що 216 – це не точна кількість загиблих у боях жителів Ужгорода: не всі загиблі вшановані на цій стіні. Так мені сказав єпископ, вийшовши із собору й побачивши мене.
Ужгород, річка Уж, лютий 2026 року
Найбільше число в списку – це просто ще одне число. Але останнє число у списку людей також виражає цілісність, повноту життя. Це життя було одним життям, але воно містило в собі власну нескінченність спогадів, радості, надії та болю. Число один як ціле містить у собі все, включаючи те, що воно не може обмежити. Частина цілісності одного життя – це те, що виходить за межі цього одного життя: зв’язки з іншими людьми.
Зрозуміло, що не всі батьки хотіли, щоб обличчя їхніх синів і дочок були виставлені на загальний огляд. І саме обличчя, яких немає на стіні, нагадують нам про родинні зв’язки. Кожен солдат мав своїх близьких. Цілісність життя кожного солдата була пов’язана з іншими життями. Кількість загиблих – це лише початок ціни війни, оскільки кожна цифра в списку є особливою і пов’язана з конкретними людьми, які ще живі. Кількість смертей, значуща сама по собі, також вказує на якість життя.
Ми можемо бути в списку, нас можна порахувати як одного з багатьох. А можемо бути єдиними у своєму роді, самобутніми особистостями, втрата яких означає відсутність унікального цілого – цілого, що включає навіть те, чого в ньому немає. Але навіть число “один”, розширене до всіх своїх значень, нас підводить. В Ужгороді я розмовляв з колишнім військовополоненим, який пережив понад два роки катувань. Він хоче, щоб ми пам’ятали його товаришів по полону. Чи живі вони? Ми не знаємо. Людина, яку я сподівався побачити в Ужгороді, вирушила на фронт незадовго до мого приїзду. Востаннє я чув його голос улітку, коли він читав любовний вірш у кафе. Як він зараз? Ми не знаємо. І ця невизначеність теж є частиною повсякденного життя.
24 лютого виповнюється рівно чотири роки війни. 24 лютого нас попросять подумати про те, що означає ця річниця, або скажуть нам, що вона означає. Цифра чотири, звичайно, може допомогти нам зорієнтуватися: ця війна триває довше, ніж війна, яку США вели проти нацистів і японців від 1941 року, або війна, яку радянські війська вели проти нацистів від 1941 року.
Число не може покласти край війні. Річниця – це абстракція, яка віддаляє нас від відповідальності. Ми запитуємо, як довго триватиме війна, ніби вона існує сама по собі, ніби ми не маємо до неї жодного стосунку, ніби (наприклад) європейські закупівлі російських вуглеводнів не сприяли вторгненню, ніби російські судна зі зрідженим природним газом не причалюють зараз у європейських портах (одне – буквально сьогодні), ніби американські та інші західні технології в російських ракетах і дронах не вбивають українців, ніби американські політики не стають на бік агресора.
Число чотири не прийшло до нас. Ми принесли його з собою. Як і 216, і як 100 000, число чотири з’явилося через те, що ми не зробили. Ми підраховуємо? Чи ми просто рахуємо?
Тімоті Снайдер, 17 лютого 2026 року, Ужгород, Україна. Публікацію було заплановано на 24 лютого.
Джерело
