Лише Європа може вжити дій, необхідних для того, щоб перемогти росію, врятувати Україну й міжнародний порядок, заснований на правилах, а також відновити геополітичну силу блоку.
Червоні лінії Європи щодо підтримки України й далі фактично запрошують путіна знищувати дедалі більшу частину України й далі руйнувати міжнародний порядок, заснований на правилах. Поки Україна захищає мир країн НАТО від російської агресії, політична формула Європи “підтримувати Україну доти, доки вона воює” є принизливо недостатньою. Щоб утвердити свою геополітичну силу, Європа має діяти в Україні.
Коли українців запитують, якої підтримки потребує їхня країна, більшість політиків у Європі воліють, щоб вони не відповідали чесно. Українцям дозволено говорити про військову допомогу, фінансову підтримку, посилення санкцій або навіть міжнародне правосуддя для російських виконавців воєнних злочинів, але очікування прямої військової участі Європи у російській війні є забороненою темою. Це червона лінія, яка викликає дискомфорт у друзів України й лють у друзів росії в Європі.
Після 12 років однієї з найкривавіших війн на планеті з часів Другої світової війни, Європа й далі очікує, що Україна самотужки захищатиметься від війни й геноциду, які веде росія. Рішуче неприйняття європейськими урядами навіть натяку на можливі власні воєнні дії в Україні залишається головною геополітичною слабкістю Європи. Це також дозволяє москві вірити, що вона може досягти своїх геноцидних цілей в Україні, затягуючи війну, розраховуючи на те, що в України закінчаться люди й ресурси для самозахисту.
Майбутнє об’єднаної Європи як глобальної сили залежить від війни росії проти України. Поразка росії може забезпечити це майбутнє. Цієї мети неможливо досягти, якщо Європа залишатиметься осторонь боротьби й перекладатиме на Україну власний захист від росії. Сплячого гіганта Європи можуть пробудити не промови на конференціях, а дії, що доводять її силу. Сила Європи визначається її здатністю діяти в Україні. Першим кроком цього пробудженого гіганта має стати гуманітарна військова місія, яка допоможе захистити цивільних і критичну інфраструктуру – зокрема ядерні об’єкти – від російської війни на знищення.
Похмурі наслідки бездіяльності наздоганяють Європу
Європейські лідери схильні ігнорувати той факт, що їхня нездатність рішуче діяти проти росії підірвала здатність Європи проєктувати силу. Їхній страх ризикувати перетворив потужні союзи Європейського Союзу й НАТО на “позолочену клітку”, затиснувши європейські країни між політикою умиротворення путіна й Дональда Трампа, нездатністю утвердити власну стратегічну автономію та втратою спроможності демонструвати реальну силу.
Політичні гасла європейських лідерів відображають послідовну засадничу ідею, що лежить в основі європейської політики останніх чотирьох років: війна росії – це війна, яку має вести лише Україна. Гасла змінювалися, але їхнє базове послання залишалося тим самим – від формули часів Байдена “Ми підтримуватимемо Україну стільки, скільки буде потрібно” до недавнього заклику Урсули фон дер Ляєн “перетворити Україну на сталевого дикобраза“, тоді як пробуджена Європа бере відповідальність за власну безпеку. Інша риторика – як-от “це вирішувати українцям“, яким має бути закінчення війни, – часто маскує поворот Дональда Трампа до тиску на Україну, щоб вона поступилася росії через “мирну угоду”. Нещодавній заклик “зберегти Україну сильною в боротьбі”, покликаний знову активізувати військову допомогу Україні, яку пригнітили Трампові “мирні переговори”, також підкреслює незмінність європейської політики, що надає пріоритет зовнішній військовій допомозі, а не прямому втручанню. Навіть політики, які визнають, що триває “війна в Європі”, поводяться так, ніби захист континенту від російської агресії – це виключно відповідальність України.
Десятиліттями європейські еліти тримали Україну поза межами Європейського Союзу й НАТО, щоб уникнути конфронтації з росією. Вони вважали, що членство України послабить ЄС, підірвавши вигоди, які найбільші європейські економіки отримували від російських енергоносіїв, і що воно послабить НАТО, наражаючи альянс на вищий ризик конфронтації з росією. Вони також діяли, виходячи з ілюзії, що високі мури їхньої “європейської фортеці” захистять їх від агресивного російського реваншизму. Вони помилково вірили, що амбіції росії закінчаться на кордонах колишніх радянських держав, які не були членами ЄС чи НАТО, припускаючи, що європейські інтереси ніколи не зазнають прямого виклику.
Проте реальність геополітики гірко довела їхню помилку. Від самого початку російської агресії саме в Україні містився переломний момент глобального балансу сил. Західна відповідь на війну росії визначає природу колективного Заходу, правила міжнародного порядку та здатність Заходу стримувати агресивні амбіції глобальних “сил несвободи”, очолюваних китайсько-російським альянсом.
Невиправдані обмеження у підтримці України зашкодили проєкції сили Заходу й підірвали міжнародний порядок, заснований на правилах. Ці обмеження включають:
- Відсутність економічного ембарго: проти росії не запроваджено жодного всеосяжного економічного ембарго. Санкції ЄС і далі залишаються “точково спрямованими”, щоб чинити обмежений тиск, водночас мінімізуючи втрати для європейських економік.
- Захист заморожених суверенних активів: хоча приблизно €210–280 млрд російських суверенних активів залишаються замороженими на Заході, їх не конфіскували за допомогою механізму контрзаходів, щоб надати Україні достатньо ресурсів для самозахисту.
- Брак правової відповідальності: жодного російського виконавця воєнних злочинів, злочинів проти людяності чи геноциду не притягнуто до міжнародного правосуддя. Україні відмовили у створенні міжнародного трибуналу щодо агресії росії за мандатом ООН. Більше того, є чіткі ознаки, що деякі уряди ЄС навмисно затягують створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, щоб використати правосуддя для жертв війни росії як розмінну монету за столом переговорів із москвою.
- Відсутність гуманітарної військової місії: жодна західна країна не направила гуманітарну військову місію для захисту українського цивільного населення або критичної інфраструктури – зокрема ядерної. Ця відмова триває, попри те що росія вдарила по захисному конфайнменту одного з реакторів Чорнобильської АЕС, поставивши під загрозу регіональну ядерну безпеку, і попри свідомі спроби росії цієї зими занурити Україну в гуманітарну надзвичайну ситуацію, руйнуючи енергомережі за екстремально низьких температур.
- Небажання долучитися до колективної самооборони: жодна західна країна не приєдналася до України в її законній самообороні відповідно до Статуту ООН, залишивши Україну сам-на-сам у боротьбі з другою за чисельністю армією світу, яка становить реальну загрозу для членів ЄС і НАТО. Сьогодні звичайні українські цивільні захищають Європу, жертвуючи родинами, особистим життям і професійною кар’єрою, ризикуючи життям на полі бою й зазнаючи жорстоких тортур у разі потрапляння в російський полон. Тим часом навчені професійні армії країн НАТО – покликані захищати Європу від російської загрози – лише чекають на рішення політиків, поки російська армія вбиває родичів українських солдатів у їхніх ліжках авіаударами за сотні кілометрів від лінії фронту.
- Обмеження на озброєння: західні країни й далі не надають Україні далекобійну зброю, критично необхідну для послаблення спроможностей росії завдавати авіаударів по українських цивільних і критичній інфраструктурі. Багато західних країн і далі запроваджують невиправдані обмеження на використання своєї зброї проти законних цілей на території росії, фактично захищаючи російські військові виробничі та складські об’єкти й дозволяючи москві нарощувати військовий потенціал.
- Обмеження ізоляції росії: права та повноваження росії в різних міжнародних організаціях залишаються фактично недоторканними, зокрема в Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Генеральній Асамблеї ООН (попри прецедент Південної Африки 1974 року, який проклав шлях до такого відсторонення).
- Заборони на поїздки не запроваджено: жодна західна країна не запровадила заборону на в’їзд росіян, і лише Естонія заборонила в’їзд до Шенгенської зони російським комбатантам, які воювали проти України.
- Обмежені санкції проти Білорусі: Білорусь є важливим союзником росії. Нещодавно адміністрація Трампа скасувала частину чинних санкцій, підірвавши економічну ізоляцію режиму, який бере участь у війні росії проти України та й далі сприяє обходу санкцій проти росії.
- Без відповіді лишається російська “гібридна війна” проти ЄС: європейські уряди фактично дозволили росії вести “гібридну війну” проти країн ЄС, створивши концептуальну “сіру зону” між підтримкою тероризму та актами агресії – простір, у якому москва може діяти безкарно і який не вимагає від урядів ЄС жодної негайної практичної відповіді, окрім посилення стримування.
Цей неповний перелік показує, що західна відповідь на російську агресію, особливо з боку європейських держав, є неспівмірною тяжкості московських звірств в Україні та глобальній загрозі, яку вони становлять.
Роки компромісної політики невтручання в злочинні дії росії серйозно послабили ЄС і НАТО, поставивши свободу Європи на карту. Лише безперервний, незламний і зухвалий опір України захищає континент від потрапляння під російське підпорядкування.
Нездатність Заходу відстояти порядок, заснований на правилах, сигналізує про його слабкість.
Брак політичної рішучості у протидії росії проявився як слабкість Заходу у відстоюванні ліберального міжнародного порядку – джерела його авторитету в міжнародних відносинах. Американські атаки на Венесуелу та Іран, можливо, продемонстрували, що Білий дім здатний використовувати велику військову силу США для просування власних інтересів, але вони також показали, що Вашингтон не відданий дотриманню міжнародного права. Натомість США ще більше підірвали саму ідею універсальних правил, що діють для всіх. Здатність застосовувати насильство або погрозу ним для досягнення цілей у міжнародних відносинах, одноосібно визначених політичним лідером однієї великої світової держави, навряд чи можна вважати життєздатною основою порядку.
Повернення до суперництва великих держав є деградацією міжнародного порядку, приреченою принести ще більше глобальних страждань через поширення нерівності та диспропорцій.
Нездатність Заходу відстояти порядок, заснований на правилах, ще більше посилена розколами, спричиненими Трампом, прискорила глобальне геополітичне перебалансування. Нещодавня заява канцлера Німеччини Фрідріха Мерца про смерть цього порядку є визнанням на глобальній арені того, що Захід відступає від захисту принципів справедливого світу. Але це хибний підхід. Хоча американський “розрив” із трансатлантичними союзниками поклав край світовому порядку під проводом Заходу, відмовлятися від базового набору правил передчасно – його сформували задовго до архітектури сили, що лежала в основі порядку після Другої світової війни.
Знищення того доброго, що було викуване жертвами мільйонів у Другій світовій війні й зусиллями наступних поколінь, – це не лідерство, а провал відповідальності. Європа має засвоїти руйнівні уроки ХХ століття, щоб уникнути безрозсудного шляху, яким нині йде адміністрація США. Прийняти нову епоху неконтрольованого суперництва великих держав – означає зіграти людськими життями в катастрофічному масштабі. Замість деградації до імперського порядку XIX століття людство XXI століття потребує еволюційного оновлення нашої повоєнної архітектури, щоб відповідати сучасним викликам.
москва і Вашингтон хочуть відмотати історію назад
Упродовж двох десятиліть путін прагне “Ялти 2.0” – повернути світ до балансу сил 1945 року, коли росію інституційно закріпили як світового гегемона. росія, яка втратила статус глобальної сили після розпаду Радянського Союзу, вперто домагається реваншу. Головними інструментами відновлення її впливу стали агресія, сила, перетворення на зброю всього, що дає їй важелі впливу, – від енергії до медіа, захоплення міжнародних організацій, корумпування іноземних політичних акторів і компрометація бізнесу. москва настільки відчула безкарність, що сьогодні російська розвідка вже веде в соцмережах “онлайн-супермаркет” терору, вербуючи людей для здійснення терористичних актів по всій Європі.
З кожним днем правління адміністрації Трампа дедалі очевидніше, що адміністрація США хоче позбутися міжнародних правил та інституцій, які формувалися протягом останніх восьми десятиліть, щоб стримувати великі держави. Американська адміністрація хоче, аби ООН “повернулася до основ”, відкинувши всі міжнародні механізми та інституції – такі як Міжнародний кримінальний суд, що обмежують здатність держав діяти односторонньо, нехтуючи інтересами інших націй. Повторювані заяви міністра оборони США Піта Гегсета, який відкидає “дурні правила ведення бойових дій”, щоб “розв’язати руки” американським військовим, чітко окреслюють агресивні цілі адміністрації США.
Американська теза про “повернення до основної місії ООН” – це кодове позначення “Ялти 2.0”. Адміністрація Трампа й режим путіна переслідують спільний інтерес – демонтувати міжнародні правила, які вони вважають загрозою для своїх інтересів. Вони хочуть повернути світ, у якому зможуть вирішувати за всіх і примушувати решту світу приймати їхню волю. США хочуть повного виняткового контролю над обома Америками, а також щоб їхній вплив в інших частинах світу в питаннях енергетики й торгівлі, критично важливих для американських інтересів, поважали й не оскаржували інші держави. росія, як вона дуже чітко дала зрозуміти у своєму ультиматумі НАТО 2021 року, хоче власну сферу впливу у Східній Європі. москва також хоче зберегти вплив над Центральною Азією, попри зростання ваги Китаю й Туреччини в регіоні та в частинах Африки.
Тоді як російські й американські правлячі еліти хочуть повернути час назад, роблячи ставку на деградацію людства, Європі не потрібно повторювати історичні помилки. Сучасне процвітання Європи побудоване на порядку, заснованому на правилах, мирі, правах людини, демократії та вільній торгівлі. Усе це не можна обміняти на невизначеність, примус і насильство. Європа має робити ставку на прогрес людства й об’єднуватися з тими, хто готовий будувати майбутнє у співпраці. Відмова від порядку, заснованого на правилах, без боротьби приречена перетворити Європу на пішака в грі більших держав.
Багаторічна підтримка Заходом порядку, заснованого на правилах, пропонувала людству позитивне бачення майбутнього. Вона зробила ліберальну ідеологію привабливою для багатьох частин світу й допомогла поширювати демократію, роблячи світ безпечнішим. Повернення до конкуренції за силу між великими глобальними акторами, які ставлять власний інтерес вище за спільні правила, – це бачення руйнівного майбутнього, привабливе для автократів і диктаторів. Європа не повинна йти за адміністрацією Трампа цим деструктивним шляхом. Натомість Європа має серйозно інвестувати у порятунок американської демократії, щоб допомогти захистити саму ідею порядку, заснованого на правилах, і спільно працювати над оновленням системи.
Кінець світового порядку під проводом Заходу – досягнення росії, але він не має стати її стратегічною перемогою.
Порядок є визначальною межею між легітимною владою та режимами-паріями. Ми розрізняємо міжнародних акторів за тим, який бік закону вони обирають. Якщо Європа відмовиться від своєї ролі у підтриманні цього порядку, заснованого на правилах, це стане історичним провалом із жахливими наслідками для майбутнього людства. Такий відступ не лише дестабілізує глобальну безпеку, роблячи світ небезпечним для всіх, а й відштовхне більшість світу, яка хоче збереження порядку, заснованого на правилах, і спровокує глибоку внутрішню нестабільність по всьому континенту.
Поставити волю авторитарних лідерів вище за глобальний мир і безпеку неминуче означає прийти до конфлікту, хаосу та страждань. Європейцям, які приймають твердження держсекретаря Марко Рубіо про те, що верховенство міжнародного порядку, заснованого на правилах, є “небезпечною ілюзією”, достатньо лише поглянути на російську війну на знищення проти України, щоб побачити похмуру реальність світу без правил.
росія використала свою війну проти України як таран проти міжнародного порядку, заснованого на правилах; захист України завжди був боротьбою за його збереження. Хоча багато хто стверджує, що росія стратегічно програла через розширення НАТО й незламний опір України, ми не можемо ігнорувати значний успіх москви у руйнуванні порядку, заснованого на правилах. Цьому підриву частково сприяли послідовні американські адміністрації – від Обами до Трампа, – політика яких розглядала росію як силу, що має право діяти понад міжнародним правом.
Хоча руйнування світового порядку під проводом Заходу багато в чому є російським досягненням, ми не повинні дозволити, щоб воно стало російською стратегічною перемогою. Європа не повинна зрікатися свого лідерства в міжнародних відносинах і не має добровільно відмовлятися від свого авторитету й інтересів.
Американські претензії на Канаду й Гренландію є для Європи різким нагадуванням про те, що підтримання порядку, заснованого на правилах – це питання нагального власного інтересу. Або міжнародне співтовариство колективно захищає ці норми від нападів агресивних режимів, або ми повертаємося в епоху, коли нічим не стримуване насильство знову стає прийнятним інструментом міжнародних справ.
Захист порядку, заснованого на правилах, – це колективна відповідальність; Україна не повинна нести цей тягар сама. Якби Україна впала, росія постала б глобальною силою, не обмеженою міжнародним правом, готовою диктувати свою волю іншим націям. Увесь політичний і безпековий ландшафт Європи до цього моменту був би докорінно змінений.
Сила “в очікуванні”
Майбутнє Європи як глобальної сили залежить від результату війни росії проти України, але європейські лідери й далі не хочуть визнати, що лише перемога України може забезпечити безпеку континенту. Поки росія дестабілізує весь континент, європейські держави уникають відповідальності, ховаючись у панічній кімнаті НАТО й очікуючи рішень, що ухвалюються в Білому домі.
Відмова Європи підняти рівень своєї відповіді до масштабу загрози, яку становить росія, фактично захищає москву, дозволяючи їй і далі вести проти України нічим не стримувану війну на знищення. Кожен день “вагань” щодо військового протистояння росії дає москві змогу діяти з таким нехтуванням гуманітарним правом, яке руйнує порядок, заснований на правилах, і спричиняє нескінченні страждання.
Замість того, щоб уживати рішучих заходів для допомоги українцям у захисті від російського геноциду, європейські уряди ховають свою бездіяльність за виправданням “мирного” процесу. Одні тихо, а інші не дуже тихо, підтримують тиск Трампа на Україну з метою змусити її до поступок росії через “мирну” угоду. Поки європейські уряди й посадовці підіграють фарсу завершення російської війни за столом переговорів, москва використовує “мирні” перемовини як інструмент війни й не припиняє руйнувати Україну.
Удавати, що врегулювання на основі українських поступок послабить агресію москви, – небезпечна ілюзія. Воно ані не втамує московський реваншизм, ані не дасть Європі перепочинку для побудови “непроникного” стримування. Чіпляючись за бездіяльність, щоб уникнути ризику, Європа гарантує майбутній конфлікт, руйнуючи саме те стримування, яке потрібне їй для виживання.
Українці рішуче виступають проти поступок росії. Вони не обміняють територію на примарні гарантії безпеки. Вони бачать, що “мирна угода”, яка зараз лежить на столі переговорів, не принесе справедливого й тривалого миру. Після 12 років війни 65% українців готові витримувати її стільки, скільки буде потрібно. Вони готові боротися за перемогу. Ба більше, математичне моделювання на основі соціологічного опитування українських чоловіків, які наразі не служать в армії, показало, що Україна за певних умов могла б добровільно мобілізувати до лав Збройних сил до одного мільйона солдатів. Показово, що 40% українських чоловіків заявили, що вступили б до війська, якби були впевнені, що воюватимуть за перемогу України. 27% респондентів сказали, що до вступу в армію їх спонукало б зростання західної підтримки, а 13% переконав би вступ у війну західного союзника на боці України. (Остання цифра, ймовірно, відображає скепсис українців щодо західної військової сили – доти, доки дії Заходу скувала боязнь військової конфронтації з росією, спроби Заходу проєктувати військову силу сприймаються з недовірою.)
Українці готові довіряти діям Заходу, але вони розчарувалися в західній риториці. Коли генеральний секретар НАТО Марк Рютте обіцяє “руйнівну реакцію”, якщо росія порушить майбутнє припинення вогню з Україною, українці згадують порожні західні обіцянки “санкцій із пекла”.
Політика відповіді на війну й геноцид росії, що ґрунтується на вимаганні поступок від України – зокрема територіальних, – приречена на катастрофу. Замість того щоб завтра обіцяти “заспокійливі заходи” Коаліції охочих, Україні сьогодні потрібна Коаліція рішучих, яка захищатиме українське небо. Головна причина, через яку росія не планує припиняти свою війну, полягає в тому, що Україна самотужки тримає фронт. Розрахунок путіна простий: у розпорядженні України менше ресурсів, ніж у росії, тож рано чи пізно її можна буде розчавити, бо ніхто не прийде їй на допомогу. Доти, доки російські міста захищені від війни через відмову Заходу надати Україні далекобійні ракети, а українські міста зрівнюються із землею російськими авіаударами, путін віритиме, що його розрахунок справдиться.
Європейські держави мають терміново переглянути свою політику й запровадити гуманітарну військову місію в Україні для захисту цивільних і цивільної інфраструктури – і, що критично важливо, для захисту українських АЕС – від російських повітряних атак. Збиття російських ракет і БПЛА в українському повітряному просторі не несе ризику прямої конфронтації з росією й не є актом війни; це гуманітарна дія для порятунку невинних життів від геноциду. Гуманітарна військова місія може утвердити Європу як глобального геополітичного актора, проєктуючи ефективне військове стримування, щоб не дати росії перевірити рішучість НАТО в північних і балтійських державах.
Європа має взяти відповідальність за своє майбутнє
Злочинні амбіції москви в Україні виходять далеко за межі територіального завоювання. росія прагне знищити українську державність і системно стерти український народ як окрему етнічну та національну групу. росія хоче відновити свою сферу впливу в Європі й демонтувати ЄС та НАТО, що робить її головною загрозою миру в Європі. Використовуючи нічим не стримувану військову силу, щоб утвердитися як глобальна держава, росія стала справжньою державою-парією, яка становить небезпеку для людства.
Україна є частиною Європи – не щитом і не буфером. На столі має бути лише одна політика: повне відновлення міжнародного права, грубо порушеного війною агресії росії проти України та її геноцидом проти українців. росія має виправити всі свої порушення міжнародного права. Цей план передбачає поразку росії, і цієї мети можна досягти. Після 12 років агресії росія й близько не підійшла до того, щоб перемогти українську армію. Ба більше, зовсім нещодавно Україна звільнила понад 400 кв. км території внаслідок низки невеликих контратак по всій лінії фронту.
Саме завдяки стійкому опору України Європа користується перевагами безпеки, які дає відчутна проєкція сили порядку, заснованого на правилах. Опір України дав Європі місце і вагу в глобальній силовій політиці. Саме серйозне послаблення росії з боку України зробило іранський режим вразливішим. І саме Україна посеред війни перетворилася на чинник безпеки в регіоні.
Але до українців не можна ставитися як до напівлюдей-напівроботів із науково-фантастичного фільму, які б’ються зі злими силами на далекій планеті. Війна йде в Європі, і Європа має відповідати діями. Запуск гуманітарної військової місії, спрямованої на допомогу Україні у захисті від повітряних загроз, – лише один із багатьох кроків, які можуть переломити хід цієї війни й знову зробити Європу безпечною.
Європа також повинна взяти ініціативу на себе й невтомно працювати, щоб просувати міжнародний порядок денний щодо оновлення системи, заснованої на правилах, аби застосування її норм не залежало від волі глобальних держав. Нам потрібні сильні міжнародні інституції та ефективні механізми для захисту принципів.
Замість того щоб змагатися за заголовки апокаліптичними прогнозами, європейські лідери мають мобілізувати свої країни, щоб вийти із зони комфорту бездіяльності й узяти відповідальність за своє майбутнє. Щоб пережити ідеальний геополітичний шторм, Європа має перестати бути заручницею путіна й Трампа; вона мусить діяти. Ми не зобов’язані приймати світ таким, яким його хочуть бачити росія та США. Об’єднавшись з Україною, Європа може знайти бракуючу рішучість, щоб пробудити сплячого гіганта.
Джерело: RUSI
