Ультраправі партії, ідеологія MAGA та кремлівські гроші, змовляються, щоб придушити ліберальний ідеалізм ще на одне покоління, пише колумніст The Guardian Рафаель Бер.
За його словами, ще зовсім недавно Європа була маяком ліберального ідеалізму. В одних мемуарах ту епоху згадують як час, “сповнений безтурботної впевненості в незмінній і об’єднавчій силі толерантності та примирення”. Економічна система здавалася очевидно кращою за варварські альтернативи. “Люди щиро вірили, що розбіжності та кордони між націями й конфесіями поступово розчиняться в спільній людяності”, – додавав автор.
Ці слова могли б описувати дух глобалізації на зламі тисячоліть. Насправді їх написав у 1930-х роках Стефан Цвейг, озираючись на оптимізм Відня кінця XIX століття з перспективи єврейського емігранта, чий світ був зруйнований убивчим націоналізмом. Цвейг наклав на себе руки 1942 року. Він не дожив до поразки фашизму й не міг уявити, що в другій половині XX століття лібералізм переживе настільки повне відродження, що рівень самозаспокоєності не поступатиметься тому, який він пам’ятав із дитинства.
Тепер, зауважує колумніст The Guardian, імпульс знову на боці націоналістів. Перемога “Альтернативи для Німеччини” (AfD) у Саксонії-Ангальт минулими вихідними – не найбільший виборчий трофей, здобутий ультраправою партією в Європі за останні роки, але один із найбільш шокуючих, бо йдеться про Німеччину.
Жодній країнї, пише Бер, історія не дала більше уроків, якщо вона хотіла, щоб її демократія набула імунітету до екстремізму. І жодна не проводила настільки системної програми такого “щеплення”. Для цього є навіть окреме слово – Vergangenheitsbewältigung: його важко вимовити й непросто перекласти; приблизно воно означає осмислення та подолання ганебного минулого.
Тому, на думку автора, піднесення AfD не можна виправдати незнанням історії. Він трактує його як свідому відмову від каяття. Партія заграє з нацистською символікою та використовує расистські визначення національної належності, просуваючи ідеї депортації німців, чиє походження вважає біологічно “неправильним”.
AfD настільки радикальна, що викликає відразу навіть у Марін Ле Пен, лідерки французького ультраправого “Національного об’єднання” (RN). Вона роками ретельно вибудовувала респектабельний образ і нині очолює опитування напередодні президентських виборів наступного року. Ле Пен, зазначає Бер, не хоче ризикувати своїм статусом прийнятної для мейнстриму політикині через асоціації з відвертими екстремістами.
По той бік Атлантики це значно менша перешкода. Ілон Маск – прихильник AfD і використовує контроль над X, щоб посилювати передвиборчі меседжі партії. Минулого року віцепрезидент США Джей Ді Венс зустрівся з Аліс Вайдель, співголовою AfD, під час візиту до Мюнхена. Для Олафа Шольца, який тоді був канцлером Німеччини, місця в його графіку не знайшлося.
На думку Бера, AfD очевидно відповідає критеріям для політичних сил, підтримку яких обіцяє стратегія національної безпеки Дональда Трампа. У ній ідеться про підтримку рухів «патріотичного опору», налаштованих зупинити “цивілізаційне стирання” Європи через імміграцію.
У Британії Найджел Фарадж колись міг би вважати такий статус майже належним йому за правом, як один із ранніх і найзавзятіших прихильників Трампа. Але, як пише The Guardian, у змаганні за лаври MAGA Reform UK відстала від партій і діячів, що стоять ще правіше: Restore Britain Руперта Лоу, ультранаціоналістичного агітатора Томмі Робінсона, фактично будь-кого, хто здатен зібрати натовп чорносорочечників або випадкового троля, який приверне увагу Маска, поширюючи в інтернеті расистські теорії змови.
Це було б абсурдно, якби не працювало так ефективно. “Ми ніколи не падаємо в ту саму прірву двічі, – пише французький романіст Ерік Вюяр. – Але падаємо однаково – у суміші сміховинності й жаху”.
За оцінкою Бера, вплив і агресивність американських правих, просякнутих ідеями переваги білих, руйнують стару стратегію Фараджа: заручатися підтримкою ультраправих і водночас удавати поміркованість, щоб здобувати голоси мейнстримного виборця. Погоня за авторитетом серед фанатичних расистів у міжнародному цифровому середовищі ускладнює його спроби переконати внутрішню аналогову аудиторію, що його можна підпускати до Даунінг-стріт.
Ця напруга помітна й у ставленні Фараджа до AfD. У 2017 році він виступав на її мітингу. Тепер називає партію “дуже неоднорідною”, заявляючи, що її погляди на культурні питання є “цілком респектабельними й пристойними”, тоді як захоплення диктаторами – “дуже проблематичне”.
Фарадж називав прихильність AfD до путіна “важкою для розуміння». Втім, нагадує колумніст The Guardian, 2014 року сам Фарадж назвав російського президента світовим лідером, яким він найбільше захоплюється, хай і “як політичним оператором, а не як людиною”.
Якщо Фараджу потрібне глибше розуміння того, що може мотивувати кремлівського попутника, іронізує Бер, він міг би звернутися до колишнього лідера Reform у Вельсі Натана Гілла, який відбуває тюремне покарання за хабарі за проросійські виступи у Європейському парламенті, коли був депутатом від Партії Brexit.
Близькість до позиції москви Бер називає доволі надійним показником фанатизму й продажності на політичному спектрі від ультраправих до ще радикальніших правих у Європі та США. Водночас він зауважує, що подібна проблема існує й на лівому фланзі, де готовність некритично сприймати російську пропаганду зберігається десятиліттями після краху радянської ідеології.
На щастя, у британській політиці, наголошує автор, майже немає попиту на відверте підлещування до путіна. Це одна з причин непопулярності Трампа, хоча опитування свідчать, що прихильники Reform ставляться до нього прихильніше, ніж британське суспільство загалом.
Фарадж перестав вихвалятися своїми зв’язками з Білим домом, можливо, тому, що вони вичерпалися, а можливо, припускає Бер, тому що запобігливе плазування перед іноземним тираном, навіть американським, не створює враження сили у людини, яка претендує на посаду прем’єр-міністра.
Показово, звертає увагу колумніст, як мало лідер Reform говорить про решту світу та про місце Британії в ньому. На щорічній партійній конференції минулого тижня цю тему майже не згадували.
Натомість там відбулася театралізована поява Жордана Барделла – молодого протеже Ле Пен і ймовірного прем’єр-міністра, якщо вона переможе на президентських виборах. Він підписав із Фараджем юридично беззмістовну “угоду” про припинення руху малих човнів через Ла-Манш і негайно зазнав критики у Франції за те, що нібито поступився Великій Британії.
Імовірність того, що французький ультраправий уряд погодиться приймати більше мігрантів як політичну послугу Лондону, Бер вважає близькою до нуля. Якщо порядок денний у Парижі та Лондоні визначатимуть ксенофобські націоналісти, відносини між країнами легшими не стануть – незалежно від того, яку ідеологічну близькість вони нині декларують.
Як архітектор Brexit, Фарадж залишається одним із найвпливовіших британських політиків свого покоління. Однак, на думку автора, він уже не може переконливо подавати Brexit як досягнення – навіть перед залом відданих прихильників. Вони, як і всі інші, знають, що Brexit провалився.
Бер припускає, що Фарадж, імовірно, сумує за простотою свого колишнього хрестового походу проти Брюсселя. Можливо, він заздрить націоналістичним однодумцям на континенті, які можуть таврувати ліберальний європеїзм, водночас користуючись економічними та стратегічними перевагами членства в ЄС.
Їм не доводиться пояснювати, чому за межами Союзу так холодно. Європейські націоналісти продовжують грати в євроскептичну гру, експлуатуючи те саме невдоволення й обираючи тих самих цапів-відбувайлів, але коригують свої вимоги, визнаючи пірровий характер перемоги Фаража.
Виходити з ЄС, зауважує Бер, виявилося невигідно. Тому новою метою стає не знищення європейського проєкту, а перехоплення контролю над ним. Проте наслідок, на його думку, може виявитися не менш руйнівним, якщо така трансформація відбуватиметься через союз із ідеологією MAGA та за підтримки кремлівських грошей.
Та це не обов’язково має стати долею Європи, наголошує автор. Націоналісти не становлять монолітного блоку. Сама суть їхньої ідеології працює проти транскордонного партнерства. Їхнє самолюбство породжує більше суперництва, ніж союзів. Їхній егоїзм руйнує домовленості.
Їм можна протиставити інші сили. Немає жодного закону історії, за яким за вершиною ліберального оптимізму неминуче має настати настільки ж глибоке падіння в хаос.
“Об’єднавча сила толерантності та примирення не була переможена у XX столітті й не буде задушена і в XXI, підсумовує Бер. Ми бачимо прірву. Ми можемо пройти повз неї, не зірвавшись на дно”, – завершує Бер.
Джерело: The Guardian
