Історична травма, яку китайська влада перетворила на політичний інструмент
Поширені пояснення того, чому Тайвань такий важливий для Комуністичної партії Китаю, добре відомі: територіальна цілісність, переконливість зобов’язань зі стримування, суперництво великих держав зі Сполученими Штатами, стратегічне значення першого острівного ланцюга та напівпровідникова промисловість, зосереджена на виробничих підприємствах TSMC. Ці пояснення слушні, але не розкривають усієї картини.
Раціональний стратегічний розрахунок сам по собі не пояснює позиції, за якої держава з ядерною зброєю та другою за величиною економікою світу розглядає демократичний острів із 23 мільйонами жителів як постійну кризу, що не допускає компромісу.
Ставлення Компартії Китаю до Тайваню визначається передусім не стратегічним розрахунком – принаймні не в тому розумінні, яке прийняте за межами Китаю. Його визначає політична травма, яку партія послідовно вирішувала приймати й підкреслювати: три тисячоліття китайської політичної історії, витлумачені крізь те, що я називаю моделлю фрагментації. За цією моделлю усунутий від влади режим створює альтернативний центр сили, який і далі претендує на суверенітет над усією країною.
Зрештою він або знову завойовує центр, або його знищують. Те, що така бінарна схема хибна, не має значення: саме цю історію Компартія засвоїла й цинічно культивувала.
Пекін з’ясовує, що цивілізаційну травму, до якої він знову й знову апелював заради стабільності режиму, не так легко відкинути. Цей наратив визначає й те, як партія вважає себе зобов’язаною діяти. Для США наслідок важливий: стримування, побудоване на підвищенні ціни агресії, може не спрацювати, якщо Пекін сприйматиме саму бездіяльність як загрозу виживанню режиму.
Отже, щоб зрозуміти, що здатне стримати Пекін і де американська стратегія найбільше ризикує помилитися, необхідно зрозуміти історичну схему, крізь яку Компартія Китаю сприймає Тайвань.
Американські стратеги можуть недооцінювати, що для Пекіна існування Тайваню може означати не просто невирішену територіальну проблему, а постійне нагадування про незавершеність історичної місії Компартії.
Історики, зокрема Вікторія Тін-бор Хуей, у своєму порівняльному дослідженні формування держав у Китаї та Європі показують, що об’єднання Китаю не було історично неминучим. Як і Європа, Китай міг залишитися системою кількох держав. Його неодноразове об’єднання було наслідком конкретних політичних рішень, воєн і реформ, що посилювали окремі держави.
Проте для сучасної китайської влади історична реальність менш важлива, ніж її політичне трактування. Компартія послідовно представляє централізовану єдність як природний і єдино правильний стан китайської державності.
“Небесний мандат” і загроза легітимності режиму
На відміну від європейської концепції божественного права монарха, давньокитайське поняття “Небесний мандат” передбачало, що правитель має підтверджувати своє право на владу здатністю підтримувати порядок, ефективно управляти країною та зберігати її єдність.
Стихійні лиха, масові заворушення, втрата контролю над територією чи розпад країни могли сприйматися як ознаки того, що правляча династія втратила цей мандат.
Дослідник Дінсінь Чжао у своїх працях про формування китайської державності показує, як за часів Західної Хань конфуціанські уявлення про моральну легітимність влади поєдналися з жорсткими адміністративними механізмами.
Саме з цього історичного контексту випливає важливий для сучасної політики висновок: якщо поза межами території, контрольованої центральною владою, існує уряд-суперник, який претендує на ту саму історичну легітимність, це може сприйматися як доказ неспроможності правлячого режиму.
Історія дає чимало прикладів. Після падіння Західної Цзінь її наступники продовжили правління династії Східна Цзінь на півдні Китаю. Після завоювання країни маньчжурами прихильники династії Мін протягом майже двох десятиліть продовжували боротьбу, вважаючи себе законною владою.
Це лише одна з можливих інтерпретацій китайської історії. Але саме її Комуністична партія зробила частиною державної ідеології.
Цю модель посилила кампанія патріотичного виховання, розпочата після подій на площі Тяньаньмень 1989 року.
Дослідник Чжен Ван у книзі про історичну пам’ять і китайську політику описує, як китайська влада поставила в центр патріотичного виховання концепцію “століття національного приниження” – періоду іноземної експансії, нерівноправних договорів, японського вторгнення та внутрішньої слабкості держави.
Компартія представила себе єдиною політичною силою, здатною подолати наслідки цього приниження й остаточно відновити велич Китаю.
Це приклад “обраної травми” – поняття, запозиченого у психіатра Ваміка Волкана – тобто історичного досвіду, який політичне керівництво свідомо перетворює на головний елемент колективної ідентичності.
Відповідно, поступитися в тайванському питанні означало б для китайської влади не просто змінити зовнішньополітичний курс, а поставити під сумнів історію, якою вона десятиліттями обґрунтовувала своє право керувати країною.
Чому Тайвань ідеально вписується в історичні страхи Пекіна
Події 1949 року напрочуд точно відповідають моделі фрагментації, на яку спирається Компартія.
Після поразки у громадянській війні китайські націоналісти на чолі з Чан Кайші відступили на Тайвань. Вони не проголосили нову незалежну державу, а перенесли на острів уряд Китайської Республіки, який і далі вважав себе законним представником усього Китаю.
До 1971 року саме Китайська Республіка займала місце Китаю в Організації Об’єднаних Націй.
Протягом холодної війни тайванська влада зберігала претензії на материковий Китай і навіть планувала повернути собі материкову частину Китаю військовим шляхом.
Однак із демократизацією Тайваню ця ситуація суттєво змінилася. Сучасне тайванське суспільство дедалі менше ототожнює себе з материковим Китаєм, а більшість жителів острова не прагнуть установлювати контроль над материковим Китаєм.
Попри це, Пекін продовжує сприймати Тайвань крізь призму протистояння двох китайських урядів.
Проблема полягає не в самій історії, а в її вибірковому використанні.
Наприклад, китайські держави неодноразово співіснували одна з одною протягом століть. Династія Північна Сун уклала 1005 року договір із державою Ляо, фактично визнавши рівноправність її правителя. Від 317 до 589 року китайські території понад 250 років залишалися поділеними між різними політичними утвореннями. Крім того, Північна Юань після відступу до Монголії продовжувала протистояти спробам династії Мін її знищити.
Отже, історичні аргументи про нібито абсолютну неможливість співіснування кількох китайських держав не витримують перевірки.
Але Комуністична партія, зробивши національне об’єднання головним елементом власної легітимності, вже не може легко відмовитися від цієї інтерпретації. Так само росія представляє війни проти сусідів як боротьбу з екзистенційними загрозами. Йдеться радше про загрозу владі самого путіна, а не існуванню російської держави.
Як Пекін сам обмежив собі можливості для відступу
Історичні наративи поступово перетворилися на юридичні й політичні зобов’язання китайської держави.
У 2005 році Китай ухвалив Закон про протидію сепаратизму, який за визначених умов допускає застосування немирних засобів для запобігання відокремленню Тайваню.
У 2022 році влада опублікувала Білу книгу про тайванське питання, в якій об’єднання острова з материковим Китаєм визначено як невіддільну складову великого відродження китайської нації.
Наступного року було ухвалено закон про патріотичне виховання, який закріплює тему національного об’єднання в державній системі освіти та називає його “священним обов’язком” усіх китайців, зокрема жителів Тайваню.
Політичні заяви Сі Цзіньпіна також посилювали ці зобов’язання.
Ще у 2013 році китайський лідер заявив, що тайванську проблему не можна нескінченно передавати від одного покоління до наступного. Це істотно відрізняється від підходу Ден Сяопіна, який був готовий чекати на об’єднання навіть тисячу років.
Кожен новий закон, політична заява та освітня програма збільшують для китайського керівництва ціну відступу.
Дослідження Джессіки Чень Вайс та Аллана Дафо показують, що громадяни Китаю негативно сприймають порожні погрози керівництва, але схвалюють стриманість, якщо пропаганда подає її як крок до майбутнього успіху.
Це означає, що Пекін має можливість виправдовувати тривале збереження статус-кво, але йому набагато складніше відкрито відмовитися від мети об’єднання під тиском зовнішніх держав.
Зміна керівництва КНР могла б створити можливість поступово відмовитися від попередньої моделі, не оголошуючи про це відкрито. Важливим показником стали б зміни в офіційній риториці: чи продовжувала б Компартія наголошувати на об’єднанні, чи поступово прибрала б цю тему з політичного порядку денного.
Головна помилка американських воєнних ігор
Працюючи розробником і арбітром воєнних ігор у Військово-морському коледжі США, я дотримувався обережного робочого правила: ігнорування моделі фрагментації створює ризики. Щоб бути повноцінними, воєнні ігри мають враховувати цю модель, навіть якщо лише на рівні розуміння її групою арбітрів. У розрахунках Пекіна необхідно враховувати не лише військову ціну дії, а й цивілізаційну ціну бездіяльності. Ключове питання полягає не в тому, “чи можемо ми перемогти”, а в тому, “чи зможе партія пережити долю династії, яка втратила Небесний мандат”. Більшість моделей конфлікту навколо Тайваню виходять із припущення, що китайське керівництво поводиться як раціональний гравець, який зіставляє військові витрати, ризики й можливі вигоди.
Якщо ймовірна ціна вторгнення перевищує очікувані переваги, Китай має відмовитися від силового сценарію. Це цілком зрозуміла логіка, але вона не обов’язково відповідає способу мислення китайського керівництва.
Розглянемо серію воєнних ігор Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), присвячених можливому вторгненню Китаю на Тайвань. Такі дослідження детально моделюють військові можливості сторін, логістику, втрати авіації та флоту, розвиток бойових операцій. Однак ці ігри не створювалися спеціально для відтворення того, як керівництво КНР сприймає політичні загрози.
Військова модель може надзвичайно точно розраховувати кількість бойових вильотів, але водночас ґрунтуватися на здогадах про те, чого насправді боїться китайське керівництво.
Існує проблема дзеркального мислення, коли стратегічні розробники воєнних ігор припускають, що противник оцінює ризики та вигоди так само, як вони самі. Американські воєнні ігри повинні враховувати не лише військову ціну нападу на Тайвань, а й політичну ціну бездіяльності для Компартії.
Якщо китайські керівники переконані, що втрата перспективи об’єднання ставить під загрозу існування їхнього режиму, вони можуть погодитися на військові витрати й втрати, які американські аналітики вважають неприйнятними.
Це змінює всю логіку стримування.
Пекін може виявитися менш чутливим до перспективи великих військових втрат і водночас гостріше реагувати на символічні дії Вашингтона, які не змінюють реального співвідношення сил.
Таким чином, ризик війни не обов’язково зростатиме лише тоді, коли Китай отримає військову перевагу. Конфлікт може початися через політичну ситуацію, в якій китайське керівництво дійде висновку, що бездіяльність небезпечніша за застосування сили.
Війна не є неминучою. Поріг, за яким Пекін може вдатися до сили, потенційно нижчий, ніж передбачають традиційні американські моделі.
Чому демонстративний тиск США може збільшувати ризик війни
Американська політика стримування зазвичай ґрунтується на підвищенні ціни можливої агресії. Посилення обороноздатності Тайваню, постачання озброєнь та присутність американських військ у регіоні мають переконати Пекін, що напад буде надто дорогим.
Така політика необхідна, але її потрібно доповнити розумінням історичних страхів, які культивує китайське керівництво. Проблема полягає в тому, що деякі демонстративні дії Вашингтона можуть одночасно зміцнювати стримування і створювати політичні підстави для китайської ескалації.
Особливо це стосується заяв про статус Тайваню, публічних суперечок про політичний статус острова та символічних візитів високопосадовців.
Для США такі кроки є способом показати рішучість і підтримати демократичного партнера. Але для Компартії Китаю вони можуть підтверджувати її власний історичний наратив: іноземні держави знову втручаються в те, що Пекін називає внутрішніми справами Китаю, та перешкоджають національному відродженню.
Це не означає, що Вашингтон повинен поступатися вимогам Пекіна. Навпаки, слід чітко розмежувати два різновиди американських сигналів.
Перший – дії, які підвищують військову ціну агресії: постачання зброї, підготовка тайванських військових, розгортання сил та демонстрація готовності протидіяти силовій зміні статус-кво.
Другий – символічні кроки, які майже не змінюють військового балансу, але створюють для китайського керівництва потребу реагувати, щоб не виглядати слабким перед власним населенням.
Саме другого різновиду сигналів Вашингтону варто уникати, якщо вони не дають відчутних стратегічних переваг.
Візит Ненсі Пелосі як приклад небезпечного сигналу
Одним із найпоказовіших прикладів є візит тодішньої спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі на Тайвань у серпні 2022 року. Вашингтон розглядав візит як демонстрацію підтримки Тайваню, але Пекін використав його для масштабного нарощування військової активності поблизу острова.
Лише протягом серпня 2022 року 302 літаки Народно-визвольної армії Китаю перетнули серединну лінію Тайванської протоки. До 2025 року кількість таких перетинів становила приблизно 1500 на рік, і вони фактично перестали привертати увагу міжнародних медіа. Таким чином, Китай отримав можливість змінити усталені правила військової присутності навколо Тайваню.
Навряд чи Пекін не шукав би інших приводів для таких дій. Але візит Пелосі надав йому зручне політичне виправдання.
Неафішовані продажі зброї або прохід американського авіаносця Тайванською протокою можуть ефективніше підвищувати ціну можливої агресії, не створюючи такої самої необхідності для китайського керівництва демонстративно реагувати.
Водночас надмірна обережність може переконати Пекін у слабкості Вашингтона.
Однак недостатню демонстрацію рішучості відносно легко виправити чіткою політичною заявою або відповідним військовим сигналом. Натомість виправити наслідки надмірно демонстративних сигналів значно складніше.
Тайвань уже змінився, але Пекін продовжує жити минулим
За даними Центру дослідження виборів Національного університету Ченчі, 62% жителів острова ідентифікують себе виключно як тайванці, а менш ніж 3% – виключно як китайці.
Це означає, що історична модель, відповідно до якої Тайвань є притулком уряду, що прагне повернути владу над усім Китаєм, дедалі менше відповідає реальності.
Сучасний Тайвань фактично функціонує як окреме демократичне політичне утворення, населення якого сформувало власну ідентичність.
Президент Лай Цінде під час інавгурації пообіцяв дотримуватися статус-кво, не поступатися тиску й не вдаватися до провокацій. Однак визначення статус-кво, якого дотримується Тайбей, не збігається з позицією Пекіна. Тайванська влада вважає, що острів уже має суверенітет і не потребує нового проголошення незалежності. Китай же наполягає, що Тайвань є його невіддільною частиною.
Усе це не можуть вирішувати лише Вашингтон чи Пекін, і деякі з цих пропозицій Тайбей навряд чи сприйме прихильно.
Американські візити до Тайбея сприймаються як підтвердження підтримки. Більшість тайванців схвально поставилися до візиту Пелосі навіть після китайських військових навчань, що відбулися за ним, хоча більшість виборців Гоміньдану його не підтримала. Такі запевнення особливо важливі тепер, коли лише близько третини тайванців вважають США надійною державою. Вашингтон може компенсувати зменшення символічної підтримки реальним посиленням обороноздатності Тайваню.
Вашингтон уже раніше вимагав стриманості від Тайбея: у 2003 році президент Джордж Буш-молодший публічно виступив проти референдуму, запропонованого президентом Тайваню Чень Шуйбянем, оскільки США заперечували проти односторонньої зміни статус-кво будь-якою стороною.
Безпека Тайваню має залежати насамперед від військових можливостей, а не від демонстративних політичних жестів Вашингтона.
Чи не перетвориться обережність США на заохочення агресора?
Є й серйозніше заперечення: такий підхід фактично винагороджує Пекін. Якщо посилання на історичну травму спонукає США до стриманості, китайська влада матиме всі підстави дедалі частіше до неї апелювати.
Але йдеться лише про стриманість у символічних діях. Постачання озброєнь, розгортання військ, підготовка військових і самі зобов’язання США залишаються незмінними. Тож апелювання до історичної травми не дає Пекіну жодних додаткових військових переваг. Навпаки, воно лише тугіше затягує кайдани, які китайська влада сама на себе наклала.
Що наполегливіше Пекін пов’язує легітимність свого режиму з об’єднанням Тайваню, то дорожчим стає будь-який очевидний відступ і то менше свободи дій залишається китайському керівництву. Позбавляючи Пекін приводів для ескалації, але водночас зміцнюючи обороноздатність Тайваню, Вашингтон змушує його платити за власну риторику, нічого не отримуючи натомість.
Однак така стриманість стосується лише символічних жестів. Постачання озброєнь, розгортання військ, підготовка військових і самі зобов’язання США залишаються незмінними. Отже, апелювання до історичної травми не дає Пекіну жодних додаткових військових переваг. Кожне таке апелювання лише тугіше затягує кайдани, які китайська влада сама на себе наклала.
Останнім часом Вашингтон чинить навпаки. Коли у травні президента Дональда Трампа запитали, чи схвалить він пакет озброєнь для Тайваню на 14 млрд доларів, рішення щодо якого ще очікувалося, він відповів, що “поки відклав” його і що все “залежить від Китаю”. “Відверто кажучи, це дуже хороший переговорний козир для нас”, – додав Трамп.
Робити оборонні спроможності Тайваню предметом торгу, поки тривають саміти, – саме той крок, який виключає наведена аргументація.
Якою має бути нова американська стратегія
Слід переглянути три важливі складові американської політики.
По-перше, характер сигналів Пекіну. Вашингтон повинен частіше й чіткіше говорити про наслідки застосування Китаєм військової сили, але якомога рідше вступати в публічні суперечки щодо правового статусу Тайваню.
По-друге, дипломатичну риторику. Недоцільним є постійно представляти Тайвань як стратегічний інструмент американського суперництва з Китаєм або як передовий рубіж глобального протистояння демократії та авторитаризму.
Хоча ці визначення можуть бути обґрунтованими з американського погляду, для китайської пропаганди вони підтверджують тезу, що іноземні держави використовують території, які Пекін вважає китайськими, у власній геополітичній боротьбі.
Вашингтон може захищати демократію Тайваню, не перетворюючи острів на головний символ американсько-китайського протистояння.
По-третє, послідовність американської політики. США нині одночасно заявляють, що не підтримують незалежність Тайваню, постачають йому сучасні озброєння та відряджають на острів високопосадовців.
Ця комбінація є частиною традиційної політики стратегічної невизначеності США. Проте така невизначеність працює лише тоді, коли противник трактує її саме так, як задумано.
Китайська влада може сприймати ці сигнали не як продуману дипломатичну конструкцію, а як підтвердження іноземного втручання і загрози національній єдності. Тому США варто сформулювати одну зрозумілу позицію: Вашингтон не визначає, яким саме способом Китай і Тайвань мають урегулювати свої суперечності, але наполягає на мирному врегулюванні та не прийме одностороннього застосування сили для зміни статус-кво.
Такий підхід не є новим і не означає політики поступок. У 1950-1960-х роках американські адміністрації стримували не лише комуністичний Китай, а й націоналістичне керівництво Тайваню від спроб відновити громадянську війну. Зокрема, у 1965 році адміністрація Ліндона Джонсона перешкодила реалізації планів Чан Кайші щодо вторгнення на материк. У 2003 році президент Джордж Буш-молодший публічно виступив проти ініціативи президента Тайваню Чень Шуйбяня провести референдум. Отже, принцип неприйнятності силової зміни статус-кво може застосовуватися до обох сторін.
Час може працювати проти Пекіна
Найстабільнішим результатом може стати не остаточне юридичне вирішення тайванського питання, а поступова відмова Компартії Китаю від історичної моделі, яка перетворює існування Тайваню на загрозу власній легітимності.
Що довше Тайвань існуватиме як самоврядне демократичне політичне утворення, то менш переконливою може ставати теза про неминучість його об’єднання з материковим Китаєм.
Але для цього необхідно не провокувати постійне відтворення тієї самої історичної травми.
Американська політика повинна поєднувати дві речі: послідовне зміцнення обороноздатності Тайваню та обережність щодо публічних дій, які дозволяють Пекіну мобілізувати населення навколо страху перед новим національним приниженням.
Цей підхід також має бути врахований у воєнних іграх і оборонному плануванні США.
Американським аналітикам недостатньо моделювати військові можливості Китаю. Вони повинні оцінювати й те, як китайське керівництво інтерпретує загрози власному політичному виживанню. Адже противник, який вважає свою бездіяльність смертельно небезпечною для режиму, може діяти зовсім не так, як передбачає звичайний аналіз військових витрат і вигод.
Компартія Китаю сама створила політичну пастку: використовуючи історичні травми для зміцнення влади, вона поступово обмежила власну свободу ухвалення рішень.
Для Сполучених Штатів це означає необхідність стримувати Китай не лише за допомогою військової сили, а й через точніше розуміння історичних страхів, які визначають поведінку китайського керівництва.
Майбутнє Тайваню залежатиме не лише від співвідношення сил у Тихому океані, а й від того, чи зможе Пекін звільнитися від історичного наративу, який сам зробив основою своєї політичної легітимності.
Джерело: War on the Rocks
