(…продовження частини 1 та частини 2…)
Почну цю частину матеріалу “з легшого боку”. Найпростіший підсумок поведінки IQ47 (так Купер називає Трампа – iPress) у цій війні на сьогодні виглядає приблизно так:
Тиждень 1: Ми переможемо.
Тиждень 2: Ми перемогли.
Тиждень 3: Ми перемагаємо.
Тиждень 4: Надішліть допомогу!
З 14 березня американські сили інтенсивно завдають ударів по острову Харк (його часто помилково пишуть як “Kharg”). Насправді це пара скель приблизно за 40 км від іранського узбережжя в північно-східній частині Перської затоки: на звичайних фото, як-от нижче, показують лише сам Харк, не згадуючи менший Харко, що лежить трохи північніше.
Харк останніми роками. У нижньому правому куті чітко видно “T-Jetty” (Ten-Berth-Jetty). Він здатний приймати судна водотоннажністю до 250 000 тонн і завантажувати їх зі швидкістю до 3,6 млн барелів на добу.
Ще одне фото Харка разом з T-Jetty. Тут також видно термінал Sea Island/Azarpod Terminal на західному боці острова. Він дає змогу швартувати найбільші ULCC і завантажувати їх зі швидкістю 5,5 млрд барелів на добу. Не видно (значно менших) Khemco (для завантаження подрібненої сірки та газу) і Daryush Terminal, що лежать відповідно приблизно за 1 км і 2 км на південь від острова. Останній використовує буйкову систему і може завантажувати танкери зі швидкістю 300 000 барелів на добу. Поза кадром також лишився Харко: менший, значно “тонший” острів на північ від Харка. Загальна пропускна спроможність усіх установок на острові становила близько 10 млн барелів на добу – ще в середині 1970-х. Проте її так ніколи й не використовували: здебільшого завантажували “лише” близько 1,6 млн барелів на добу.
Чому саме Харк?
Це головне місце експорту нафти з Ірану: до 90% усієї сирої нафти, яку країна експортує, завантажують саме там. І справді, протягом перших двох тижнів цієї війни Іран також продовжував завантажувати танкери нафтою на Харку.
Будь-який подальший опис Харка і його значення має розвіяти кілька поширених хибних уявлень про острів та його інфраструктуру. Навіть про ядерну програму Ірану.
Ні, Харк – не великий центр видобутку нафти. Так, поблизу ведеться певна розвідка нафти й газу (за допомогою офшорних платформ приблизно за 40 км на південний захід), але, як знають читачі, наприклад, мого великого матеріалу про ірано-іракську “танкерну війну” 1980-1988 років, перший термінал для найбільших суден на Харку почали будувати ще у 1950-х. Щоб подавати нафту на цей термінал, іранці згодом також збудували великий комплекс підземних і підводних трубопроводів, якими перекачується нафта з материка. Відомі як “Y-system” або “Y-pipeline” через свою форму, ці трубопроводи сходяться в Горре.
Майте на увазі, що спочатку нафту в Ірані знайшли в районі Абадана, далеко від Перської затоки, і експортували через порт Бандар-e-Махшахр. Уже під час Другої світової війни потужностей там стало недостатньо, тому режим шаха почав будівництво більших експортних терміналів на Харку. Проте справді важливим залишається не Харк як такий, а Горре.
Майже невідомий широкому загалу, Горре є “серцем” трьох ліній трубопровідної системи Ірану. Вона включає три великі насосні станції з 17 насосно-турбінними агрегатами загальною потужністю 130 800 кінських сил і пропускною здатністю 9 млн барелів на добу. Саме така потужність потрібна, щоб збирати всю нафту з родовищ на північ від цього району, перекачувати її через гори між ними, а потім гнати на південь – у тому числі до Харка. Установки в Горре потребують стільки електроенергії, що саме вони стали головною причиною, чому Іран збудував свої перші два ядерні реактори в Бушері, приблизно за 50 км південніше (і зараз збирається додати там ще два реактори).
Із Горре нафта далі йде до вузлаГенаве, звідки завдяки силі тяжіння через 38-кілометрові підводні трубопроводи (деякі прокладені на глибині до 56 м) надходить на Харк. У поєднанні з місцевими установками та навичками іранських інженерів, які за них відповідають, саме цей чинник – транспортування нафти за допомогою сили тяжіння – виявився вирішальним для здатності Ірану продовжувати експорт навіть під час найзапекліших і найточніших іракських ударів по острову у 1986-1988 роках, під час ірано-іракської війни.
Звісно, таке важливе місце, як Харк, завжди мало потужний захист. У 1970-х його обороняли F-14 з авіабази TFB.7 (Шираз), F-4E з TFB.6 (Бушер), ЗРК MIM-23B I-HAWK ВПС Ірану (а згодом і новостворених сил ППО Ірану), а також іранський флот (IIN, пізніше IRIN; він має на острові велику військово-морську базу). Протягом останніх кількох десятиліть його прикривали не лише ВПС, ППО та флот, а й великий гарнізон КВІР, 2-га база флоту КВІР у Бушері, а також 26-та ракетна бригада “Салман”, що базується приблизно за 100 км на північ від цього міста. Ба більше, останніми днями гарнізон додатково посилили великим притоком добровольців.
США почали бомбардувати Харк UCAV і ракетами M142 HIMARS – останні запускали з ОАЕ (що, звісно, спровокувало численні іранські удари у відповідь): спершу вони вивели з ладу дві позиції ЗРК MIM-23B I-HAWK ППО Ірану, потім взялися за місцевий аеропорт та інші об’єкти. Упродовж останніх двох днів бомбардувальники USAF B-1 неодноразово бомбили Харк, очевидно, застосовуючи десятки JDAM.
Бомбардувальник USAF B-1B (який прилетів аж із Великої Британії) вишикувався на удар по Харку, 16 березня, після дозаправлення в повітрі (IFR) від літака-танкера над центральною частиною Перської затоки. B-1 може нести до 144 малокаліберних бомб (на кшталт GBU-39), або до 84 GBU-38 JDAM, або 24 GBU-31 JDAM, або 24 крилаті ракети AGM-158. Імовірно, екіпаж потім вимкнув транспондер і таким чином “зник” із Flightradar24. І повідомлень про бомбардування Харка того дня немає. Утім, сам факт, що B-1 можуть так близько підлітати до Ірану “ось так”, означає, що іранська ППО в районі Харк-Бушер була серйозно послаблена.
Тим часом повідомлення про те, що ВМС США розгортають своє угруповання на чолі з універсальним десантним кораблем USS Tripoli (LHA-7), який несе експедиційний підрозділ морської піхоти чисельністю 2100 військових, часто тлумачать як “намір США штурмувати і взяти під контроль Харк”.
Нині Харк насправді “не такий уже й важливий” для здатності Тегерана продовжувати експорт сирої нафти. Ним користуються передусім тому, що там “зручно” завантажувати судна, бо інфраструктура на місці вже є, вона масштабна і має величезну пропускну здатність. Але саме для того, щоб зменшити свою залежність від Харка, а також від ситуації в Ормузькій протоці, за останні 30 років Іран збудував новий трубопровід від Горре до Джаска: місця біля південного входу в Ормузьку протоку. Відомо щонайменше про один танкер з іранською нафтою, який вийшов із Джаска протягом останніх кількох днів.
Імовірно, первісний задум Ірану полягав у тому, щоб у співпраці з Пакистаном та Індією продовжити цей трубопровід аж до Чахбахара, порту приблизно за 200 км далі на схід. Але Індія, тим часом, відмовилася від цього проєкту, Пакистан збанкрутував, і тому цю ділянку трубопроводу так і не добудували.
Але суть у тому, що поки доступний завантажувальний термінал у Джаску і поки “серце” його трубопровідної системи в Горре лишається працездатним, Ірану, власне, не потрібен Харк, щоб продовжувати експорт.
І це підводить мене до теми Чахбахара. Це ще один великий, хоча й недобудований порт і військова база. Ще в 1970-х його планували як іранський порт в Оманській затоці та Аравійському морі (який мали прикривати F-16 і MIM-23B I-HAWK). Однак його будівництво так і не завершили.
З іранського погляду ситуація з обороною Чахбахара за останні кілька днів різко погіршилася. Удари крилатих ракет BGM-109 “Томагавк”, F-35 Lightning II і F/A-18E/F Super Hornet не лише знищили більшість F-4D Phantom II ВПС Ірану, що базувалися на місцевій авіабазі TFB.10, а й настільки послабили наземну ППО, що пілоти з флоту США почали літати над районом відкрито і на дуже малій висоті, що видно з двох відео, з яких узято ці два стоп-кадри:
Цей F/A-18E або -F Super Hornet навіть виконав штурмовий захід зі своєю вбудованою гарматою M61A1 Vulcan:
Усе це важливо через район між ними (Харком і Чахбахаром): Ормузьку протоку. У найвужчому місці вона має лише близько 33 км, але є чимось на кшталт “яремної вени” морських перевезень: щороку через неї проходить приблизно 20-25% світової торгівлі.
Такі країни, як Пакистан, Індія, Південна Корея і КНР, критично залежать від імпорту нафти й газу з арабських держав Перської затоки. Наприклад, Індія імпортує до 50% своєї сирої нафти і до 90% газу з Катару. І навпаки: арабські держави Перської затоки – чи то Кувейт, Бахрейн, Катар, чи ОАЕ – завозять більшість потрібних їм товарів через Ормузьку протоку.
Американо-ізраїльська агресія проти Ірану спонукала режим КВІР у Тегерані оголосити протоку закритою. Станом на 1 березня майже весь морський рух зупинився: сотні танкерів і торговельних суден почали “скупчуватися” біля узбережжя ОАЕ (всередині Перської затоки), а також біля узбережжя ОАЕ та Оману (в Оманській затоці). Більше того, флот КВІР почав атакувати вибрані танкери й торговельні судна по всій акваторії – від узбережжя Іраку та Кувейту в північній частині Перської затоки аж до Ормузької протоки та Оманської затоки. Відомо щонайменше про 18 суден, уражених за останні два тижні: у багатьох унаслідок цього вигоріли машинні відділення.
Саме це стало головною причиною стрімкого зростання цін на нафту і газ. Це також стало головним чинником того, що адміністрація IQ47 втратила і контроль над цією війною, і контроль над публічним наративом. Минулого тижня IQ47 у якийсь момент навіть почав марити про те, що Іран “замінував” Ормузьку протоку…
Проблема в тому, що Ормузька протока відносно мілка. У найглибшій точці – лише близько 50 метрів. Насправді більша її частина має всього 25-30 метрів глибини. Ледве достатньо, щоб пройшов повністю завантажений ULCC. До того ж, і це видно з карти вище, вхідний судноплавний коридор проходить через іранські територіальні води. Нарешті, хоч ВМС США швидко знищили основну частину надводних кораблів іранського флоту, флот КВІР має низку баз уздовж узбережжя, включно з базами ЗРК і протикорабельних ракет, а також підземними базами для своїх швидкісних катерів на острові Кешм, Абу-Муса, Великому і Малому Тунбі.
Швидкісні катери флоту КВІР – одні озброєні мінами, інші протикорабельними ракетами – всередині одного з підземних об’єктів “десь у Перській затоці або Ормузькій протоці”. Вважається, що КВІР має близько 1500 таких катерів – плюс невідому кількість швидкісних катерів, перебудованих у безекіпажні надводні апарати. Саме останніх найбільше бояться і міжнародні моряки, і ВМС США.
Одна з підземних баз КВІР з пусковими установками для протикорабельних ракет C.802.
Деякі об’єкти КВІР розташовані так близько, що іранці можуть візуально виявляти кожне судно, яке проходить протокою. Очевидно, у них немає жодних проблем із перехопленням будь-якого судна, яке вони захочуть зупинити: не дивно, що щонайменше три іноземні судна були атаковані, уражені й серйозно пошкоджені, коли намагалися вислизнути в Оманську затоку.
Справді, спочатку Тегеран не пропускав через Ормузьку протоку нікого. Потім переговори з Нью-Делі призвели до того, що Тегеран на початку минулого тижня дозволив пройти спершу двом, а потім і більшій кількості танкерів, що належать Індії або прямували до Індії. Повідомлення пізно ввечері 15 березня вказували, що ще 22 суднам, які належать Індії або прямували до Індії, дозволили вийти. Їх зустріли та супроводили кораблі ВМС Індії:
Джерело
