Ось як вести велику політику, коли ти диктатор країни з населенням 9 мільйонів. По-перше, заарештуй багато людей, привернувши увагу і створивши важелі впливу. По-друге, стань регіональним неприємним фактором, наприклад, сприяючи нелегальній міграції або порушуючи авіасполучення за допомогою повітряних куль. По-третє, запропонуй угоди супердержавам, яким потрібні показові історії успіху. По-четверте, розслабся і насолоджуйся результатом.
Саме це робить Олександр Лукашенко. Цими вихідними Білорусь звільнила 123 в’язнів, серед яких лауреат Нобелівської премії миру Алесь Біляцький та відома опозиційна активістка Марія Колесникова, в обмін на скасування санкцій щодо життєво важливої калійної промисловості. Спеціальний посланець Дональда Трампа у Білорусі Джон Коул, який виступив посередником у цій угоді, заявив (досить туманно), що Білорусь також погодилася припинити запуск повітряних куль у бік Литви. Це неодноразово призводило до закриття аеропортів у Литві, що було дорого і незручно. “Білорусь погоджується припинити робити те, що, за їхніми словами, вони не робили”, – зазначив колишній президент Естонії Тоомас Хендрік Ілвес.
З гуманітарної точки зору звільнення в’язнів можна тільки вітати. Як зазначає аналітикиня з Лондону Катя Глод, “це люди, які витримали роки ув’язнення, ізоляції та навмисної жорстокості за відмову підкоритися. Вони стали моральними орієнтирами для білоруського суспільства. Їхнє звільнення приносить величезне полегшення їхнім родинам і служить нагадуванням іншим, що саме виживання може бути актом опору”. Вплив цього кроку всередині Білорусі оцінити складніше. Як зазначає Глод: “Лукашенко розуміє, що ретельно виважене милосердя може виснажити надію так само ефективно, як репресії можуть її знищити. Дати суспільству можливість перепочити – це не те саме, що дати йому простір для дій”.
Нові вигнанці підсилять розрізнену, неефективну і все більш непопулярну білоруську опозицію за кордоном. Ті вигнанці, які оселяться в Литві, можливо, захочуть навчитися на помилках попередників. Варто вивчити трохи місцеву мову і не ставитися до країни, що вас прийняла, як до історичної аномалії. Зусилля Кремля, спрямовані на те, щоб вбити клин між білоруською опозицією, що базується у Вільнюсі, та її литовською приймаючою стороною, були надто успішними.
Але союзники опозиції також перебувають у стані розбрату. Захід покарав репресивний режим Лукашенка санкціями у 2004 (Європейський Союз) та 2006 (США) роках. М’яко кажучи, ці санкції мали лише обмежений успіх. Угода зі США може вважатися успіхом для сторін, які її уклали. Але вона не є проривом у гуманітарній сфері чи початком політичної лібералізації. Ті, кого звільнили, обміняли в’язницю на вигнання. Тисячі людей залишаються в ув’язненні, здебільшого в жорстких умовах. До них легко можуть приєднатися й інші. Інакомислення криміналізується, правосуддя є довільним, вибори фальсифікуються, а ЗМІ змиушені мовчати.
Лукашенко не тільки не змушений змінюватися, а й святкує. З моменту його появи на політичній арені у 1993 році як відвертого борця з корупцією (як змінюються часи…) сторонні спостерігачі, в тому числі і я, висміювали колишнього директора колгоспу за його простувату, незв’язну мову, провінційне світобачення і відверте кумівство. Смішно? Можливо. Але хто сміється зараз? Лукашенко вміло керував як внутрішньою стабільністю, так і міжнародними відносинами, тоді як його вороги та конкуренти зазнавали невдач. Білорусь є найважливішим союзником росії, але не втручалася у війну в Україні. Влада в Мінську також загравала з Китаєм (хоча це було більше символічним, ніж реальним). А тепер могутні Сполучені Штати обіцяють зняти більше санкцій в обмін на зусилля з “нормалізації” відносин.
Це не лише принизлива поразка європейських зусиль щодо ставлення до білоруського лідера як до самогубного ізгоя. Це передвісник чогось набагато більш зловісного: ширшого зближення США і росії, у жертву якому можуть бути принесені як принципи, так і союзники.
Джерело: CEPA
