Кінець ролі, яку Америка виконувала десятиліттями
У нас був непоганий забіг – якихось вісім десятиліть чи близько того, але тепер уже очевидно, що США перестали бути лідером вільного світу. Наступника на цю посаду не призначено, і навряд чи Європейський Союз, або НАТО, або будь-що, що нині становить “Захід”, висуне когось зі своїх лав. Цю посаду можуть навіть узагалі ліквідувати – ще одне скорочення штату, здійснене з ласки президента Трампа, іронічно зауважує Карлос Лосада у New York Times.
За його словами, замість того, щоб очолювати вільний світ, США крокують планетою, вочевидь не стримувані ні обмеженнями, ні передбачливістю, ні стратегією, застосовуючи свою силу просто тому, що можуть. За лічені місяці адміністрація Трампа захопила президента Венесуели й кинула його до в’язниці в Брукліні та завдала нищівного удару по теократичному керівництву Ірану у війні, відлуння якої розходиться Близьким Сходом і розхитує світову економіку. Тепер президент каже, що далі матиме за честь взяти Кубу. Трамп під час свого другого терміну – це Майкл Корлеоне з “Хрещеного батька”, який залагоджує всі сімейні справи.
Майже два десятиліття тому колумніст із міжнародних питань Фарід Закарія опублікував бестселер під назвою “Постамериканський світ”, у якому передбачав відносний занепад Сполучених Штатів порівняно з іншими країнами, що стрімко піднімалися економічно.
Як зауважує Лосада, Барака Обаму бачили з цією книжкою під час його першої президентської кампанії, що свідчило про її вплив на еліти. США й надалі залишатимуться провідною військовою та економічною силою, стверджував Закарія, але можуть узяти на себе нову політичну роль – щось на кшталт голови ради директорів планети, спираючись на “консультації, співпрацю і навіть компроміс”.
Трамп і демонтаж уявлення про “вільний світ”
За Трампа, наголошує Карлос Лосада, уявлення про лідерство США справді змінилося, але від авторитету до домінування, від переконання до залякування, від плекання союзів до їх руйнування. “Нам ніхто не потрібен, – роздратовано сказав Трамп минулого тижня, коли європейські лідери спершу відмовилися допомогти з відкриттям Ормузької протоки. – Ми – найсильніша країна у світі. У нас безумовно найсильніша армія у світі. Вони нам не потрібні”.
Почати війну, маючи лише одного союзника, а потім очікувати, що всі інші стануть у стрій – ідеальний приклад напруги, закладеної в новому підході Америки. США хочуть переваг гегемонії, але без прийняття пов’язаної з нею відповідальності – забезпечення колективної безпеки, просування економічної відкритості, підтримки життєво важливих союзів. Трампа не цікавить бути наддержавою, йому просто подобається користуватися наддержавними повноваженнями. Він хоче діяти у світі, обмежений лише “власною мораллю” і “власним розумом”, як він нещодавно сказав The Times.
Що це означає для ролі та призначення Америки у світі постхолодновоєнної ери? Це означає, що те, що колись називалось Pax Americana, – очолювана США система союзів та інституцій, яка просувала американські інтереси й цінності та допомагала уникати великих конфліктів у десятиліття після Другої світової війни, – зникло безповоротно. Замість Pax Americana ми бачимо щось на кшталт Lax Americana, світ, у якому недбала, нічим не стримувана й не надто допитлива американська наддержава походжає шахівницею, погрожуючи старим друзям і підігруючи давнім суперникам, шукаючи короткострокових вигод попри небезпеки, які створює для себе та для світу.
Це історична аномалія: наддержава, яка добровільно зрікається своєї лідерської ролі, бо дійшла висновку, що лідерство – для простаків; яка більше не просуває свої цінності, бо вирішила, що ці цінності й так були фальшивими; яка відмовляється від правил та інституцій, які так довго будувала, бо припускає, що вони вже не варті клопоту.
Союзники без центру тяжіння
Якщо Вашингтон якимось чином і далі уявляє себе лідером вільного світу, то тільки тому, що він переосмислює, хто належить до цього світу, і тому, що він применшує саме значення лідерства.
Щоб краще зрозуміти, як діє ця нова Америка, Карлос Лосада, звертається до останнього великого переходу – коли світ перемістився від патової ситуації холодної війни до періоду беззаперечної першості США. Він радить звернутися до кількох впливових книжок і есеїв, які намагалися зазирнути в майбутнє. Помітне місце серед них посідає “Злет і падіння великих держав” історика Єльського університету Пола Кеннеді, опублікована 1987 року і швидко перетворилася на один із священних текстів американського занепаду.
У звичному перебігу історії, писав Кеннеді, великі держави зазвичай поступаються глобальним лідерством неохоче, програвши великий конфлікт новому суперникові, не встигнувши за якоюсь трансформаційною технологічною інновацією, часто у військовій сфері, або економічно виснажившись до такої міри, що тягар гегемонії стає надто важким. Кеннеді застерігав від того, що він називав “імперським перенапруженням”, і стверджував, що “сукупність глобальних інтересів і зобов’язань США сьогодні значно перевищує можливості країни одночасно захистити їх усі”.
Наддержава, якщо вона хоче зберегти свій статус, зазвичай має виконати три складні завдання, вважав Кеннеді, і всі три – одночасно. По-перше, забезпечувати й оплачувати військову безпеку – як для себе, так і для союзників; по-друге, задовольняти економічні потреби свого населення, не кажучи вже про його бажання; і по-третє, забезпечувати достатнє довгострокове економічне зростання, щоб і надалі мати і гармати, і масло.
“Досягати всіх трьох цих цілей упродовж тривалого часу буде дуже важко, – писав Кеннеді. –Проте досягнення перших двох цілей або бодай однієї з них, без третьої неминуче призведе в довшій перспективі до відносного затьмарення”. Такою була доля великих держав минулого, як-от імперська Іспанія, наполеонівська Франція та Британська імперія, коли після Другої світової війни вона поступилася місцем Сполученим Штатам.
Зацикленість Трампа на тому, як Америку “оббирає” решта світу – чи то через торговельні дефіцити, втрату виробничих потужностей, чи недостатні військові витрати країн НАТО, – це не лише мантра девелопера, одержимого вигіднішою угодою. Це ще й образа, яку домінантні держави завжди відчувають до слабших, як пояснював Роберт Гілпін, теоретик міжнародних відносин, у своїй класичній праці 1981 року “Війна і зміни у світовій політиці”, присвяченій тому, чому гегемони приходять і йдуть.
Афіняни хотіли, щоб їхні союзники надавали більше ресурсів для оборони від персів; британці хотіли, щоб їхні непокірні американські колоністи скинулися на війни проти індіанців та французів (хоча надмірні податки на колонії зрештою обернулися проти Британської імперії); і Радянський Союз, і США хотіли, щоб їхні відповідні держави-клієнти ділилися витратами холодної війни. “Оскільки домінантна держава захищатиме статус-кво у власних інтересах, – писав Гілпін, – менші держави мають мало стимулів платити свою “справедливу” частку цих витрат на захист”.
Для Трампа проблема лідерства у вільному світі полягає в тому, що вільний світ їде зайцем.
До 1980-х і Кеннеді, і Гілпін уже застерігали про відносний занепад Америки. І хто міг їх за це винуватити після всіх криз 1970-х? Але потім Вашингтон отримав перепочинок, і чималий. “Історія на нашому боці. Ми вас поховаємо!” – колись запевняв радянський лідер Микита Хрущов. Але лише за кілька років після того, як Рональд Рейган проголосив ранок в Америці, похованим виявився СРСР. Здавалося, історія на боці Америки, а для декого вона навіть завершилася.
Як зазначає Карлос Лосада, у XIX і на початку XX століття багато великих держав боролися між собою. У другій половині XX століття це були лише дві держави, які дивилися одна на одну з-за своїх боєголовок. Згодом, замість суперництва Сходу і Заходу, коментатори уявляли собі “однополярний момент” верховенства США. Джордж Буш-старший проголошував “новий світовий порядок” ринків і демократії; Білл Клінтон бачив “міст у XXI століття”.
Але інші, наголошує колумніст NY Times, бачили попереду темніший поворот. Семюел Гантінгтон уявляв “зіткнення цивілізацій”, засноване на культурі та вірі. У “Настанні анархії” зарубіжний кореспондент Роберт Каплан передбачав екологічні катастрофи та битви через расу й плем’я. Особливо проникливо він висловився про Сполучені Штати, передбачивши поляризацію, фрагментацію та політичну дисфункцію; електронні медіа, які “перейматимуть прагнення натовпу”; і військово-технологічний комплекс, що може виявитися таким самим небезпечним, як його військово-промисловий попередник.
“Остаточної перемоги розуму не існує”, – похмуро писав Каплан.
Натомість він непокоївся, що в такому середовищі “поверхові лідери й радники, саме через брак мудрості та досвіду, зрештою вчинять той жахливий прорахунок, який призведе до загальної війни”. Так само, як європейські лідери, “яким бракувало трагічного відчуття минулого”, забрели у Першу світову війну, так і США можуть увійти у власне сучасне фіаско.
Чому Захід втрачає спільну мову
Трагедія 11 вересня і сповнена зарозумілості американська відповідь, здавалося, виправдали тих, хто пропонував ці похмурі бачення. Після терористичних атак Вашингтон втрутився в Ірак, як тепер, можливо, робить це зі своєю “вилазкою” в Іран. Не обов’язково вважати, зазначає Карлос Лосада, що 2026 рік розгорнеться точнісінько як 2003-й, або що трампівське “Думаю, війна загалом завершена” є незграбною версією банера Буша “Місію виконано”, щоб усвідомити небезпеки небажання продумувати все до кінця, ставити прості, але вирішальні запитання на кшталт “а що, якщо” і “а що далі”.
У книжці “Кінець американської ери”, опублікованій під час першого терміну Джорджа Буша-молодшого, Чарльз Купчан нарікав, що США, сп’янілі від тріумфалізму “кінця історії”, не змогли переосмислити своє призначення і засоби його досягнення або, мовою експертів, свою “велику стратегію” – у роки між падінням Берлінського муру та руйнуванням Всесвітнього торгового центру. Америка була “великою державою без курсу”, не помічаючи зростання впливу Європейського Союзу, байдуже ставлячись до люті росії через розширення НАТО і вагаючись, як пристосуватися до майбутнього піднесення Китаю.
Професор Джорджтаунського університету Купчан, який працював в адміністраціях Клінтона й Обами, стверджував, що адміністрація Буша переоцінила тривалу терористичну загрозу порівняно з “небезпечнішим викликом, що чекає попереду: поверненням суперництва між головними центрами сили у світі”.
Адміністрація Трампа, зауважує колумніст NY Times, схоже, усвідомлює це відновлене суперництво і, здається, уже змирилася з ним. Бо що таке, зрештою, “доктрина Донро”, як не підтвердження сфер впливу великих держав, як не мовчазне визнання Пекіну та москві того, що, якщо ми можемо робити своє у Західній півкулі, то вони вільні робити те саме у своїх відповідних регіонах?
Багато говорять про очевидну суперечність між інтервенціоністськими нахилами Трампа і його передвиборчими обіцянками уникати зовнішніх воєн. Зрештою, вдаватися до зміни режиму на Близькому Сході, якщо саме це ми й робимо, не дуже схоже на “Америка передусім”. Ця напруга створює електоральні ризики для партії президента, а в стратегічному сенсі все це заплутано: прагнення повалити режим може лише ще більше підштовхнути його лідерів до здобуття ядерної зброї як засобу безпеки та виживання. Це також сигналізує іншим лідерам, охочим до ядерної зброї, що здобуття такої зброї — найкращий спосіб гарантувати власне політичне довголіття.
Але якщо говорити про ставлення, зазначає автор, то у трампівських віражах багато послідовності. “Ізоляціонізм і мачомілітаризм на поверхні дуже різні”, – писав Іммануїл Валлерстайн у “Занепаді американської могутності”, виданій 2003 року. “Але вони поділяють одне й те саме фундаментальне ставлення до решти світу, до “інших”: страх і зневагу в поєднанні з припущенням, що наш спосіб життя є чистим і не повинен бути осквернений втручанням у жалюгідні чвари інших, хіба що ми в змозі нав’язати їм наш спосіб життя”, – писав Валлерстайн. Він натякає, що націоналістичним лідерам неважко хитатися між ізоляціоністськими та інтервенціоністськими імпульсами.
Валлерстайн, який був соціологом і критиком глобального капіталізму, писав про адміністрацію Джорджа Буша-молодшого, але його аналіз напрочуд добре пасує до команди Трампа. Якщо хочете побачити “мачомілітаризм” у людській подобі, радить Карлос Лосада, просто подивіться на Піта Гегсета. У своїй книжці 2024 року “Війна проти воїнів” Гегсет скаржиться, що “нечестивий союз політичних ідеологів і пентагонівських слабаків залишив наших воїнів без справжніх захисників у Вашингтоні”, а його культурні посилання стрибають від “Top Gun” до “Міцного горішка” і “Команди Америка: світова поліція”. А в телевізійних виступах, улюбленому для Гегсета медіумі, він обіцяє “максимальну летальність, а не мляву законність”, висміює “дурні правила ведення бою”, обіцяє “ні поблажливості, ні милосердя” для “щурів” іранського режиму, хизується “жорстокою ефективністю” армії США, яка цілими днями сипле з неба “смерть і руйнування”, і шкодує через відсутність у Америці по-справжньому “патріотичної преси”, якій сам надиктовує альтернативні заголовки.
Тут немає тріумфу розуму, підкреслює Лосада, є лише логіка тріумфалізму.
Річ у тому, що бути “лідером вільного світу” означає, що сама природа цієї роботи залежить від того, як ви розумієте лідерство і як окреслюєте цей світ. Як це часто буває, зауважує колумніст NY Times, адміністрація Трампа переозначує терміни, відкидаючи принципи.
Коли 1949 року створювали НАТО, договір проголошував, що його члени будуть “оберігати свободу, спільну спадщину і цивілізацію своїх народів, засновані на принципах демократії, індивідуальної свободи та верховенства права”. Виступаючи минулого місяця на Мюнхенській безпековій конференції, держсекретар Марко Рубіо так само звернувся до спільної “спадщини” західного світу, але прямо пов’язав її з християнською вірою, культурою, мовою та походженням. “Ми є частиною однієї цивілізації – західної цивілізації”, – заявив він, уточнивши, що Вашингтон віддає перевагу “союзникам, які пишаються своєю культурою і своєю спадщиною, які розуміють, що ми є спадкоємцями однієї великої і благородної цивілізації”.
Це “цивілізаційний Захід”, а не “геополітичний Захід”, як торік писав Стюарт Патрік, який працював у Держдепартаменті за Джорджа Буша-молодшого. “Ліберальні уявлення, що лежали в основі геополітичного Заходу, були по суті універсальними; натомість націоналістичні, які вивищують цивілізаційний Захід, зосереджені на захисті кордонів і страху перед іншими”, – зазначав він.
У цьому контексті, зауважує Лосада, Сполучені Штати можуть і надалі залишатися лідером вільного світу, але лише якщо цей вільний світ буде переосмислено як культурний простір, навіть спадковий, а не як світ, що ґрунтується на дотриманні політичних принципів, або “абстракцій”, як Рубіо та віцепрезидент Джей Ді Венс часто їх зневажливо називають.
Що лишається від старого міжнародного порядку
Після багатополярного світу XIX століття, біполярного XX століття і однополярного світу постхолодновоєнної доби – що далі? Чи буде це цивілізаційне зіткнення, повернення багатьох великих держав, двобій один на один із Китаєм – чи американське століття все ж протримається?
Це важко передбачити, резюмує колумніст видання, але певна ознака наддержави, яка намагається втримати свою позицію, – це коли навколо починає дедалі частіше лунати слово “оновлення”. У “Злеті і падінні великих держав” Кеннеді з сухою іронією зазначає, що песимісти говорять про занепад, тоді як патріоти мріють про оновлення. У своїй промові в Мюнхені Рубіо заявив, що адміністрація Трампа “візьметься за завдання оновлення й відновлення”. Він сказав, що Америка не хоче розривати зв’язки з Європою, а прагне “оживити давню дружбу й оновити найбільшу цивілізацію в історії людства”, яку вразила “недуга безнадії та самовдоволення”.
Трамп, звісно, уперше прийшов до влади майже десять років тому, заявляючи, що Америка вже занепадає, вказуючи на торговельні дисбаланси, діряві кордони, ослаблену промислову базу та нескінченні закордонні війни. Він не помилявся, кажучи, що старий порядок розхитаний, що переваги глобалізації було сильно перебільшено, а неспокій американців через високу імміграцію був реальним і політично потужним. Але другий прихід Трампа до Білого дому приніс згубні мита, чисту втрату робочих місць у промисловості минулого року, жорсткіший контроль на кордоні ціною фатально завзятого застосування імміграційного законодавства, а тепер – ризиковані військові втручання на двох континентах.
Іронія в тому, зауважує Лосада, що шлях до оновлення й оживлення може бути саме тим шляхом, від якого ця адміністрація відмовляється, – не в Тегерані чи Каракасі, а вдома. У “Постамериканському світі” Закарія називав США “першою універсальною нацією”, країною, де люди з усього світу можуть “поділяти спільну мрію і спільну долю”. Він називав імміграцію “таємною зброєю” Америки, бо вона дає нам жагу і енергію, рідкісні для зрілої, багатої країни. Вища освіта – це “найкраща галузь” країни, додавав він, адже вона приваблює до наших шкіл і на наші береги найяскравіші уми, допомагаючи США залишатися “на передовій наступних революцій у науці, технологіях і промисловості”.
Саме залишатися на цій передовій Америка й мусить, щоб виконати імперативи виживання наддержави, які Кеннеді виклав у “Злеті і падінні великих держав”, – забезпечувати достатнє довгострокове економічне зростання, аби підтримувати нашу військову могутність і задовольняти зростаючі потреби людей. Але імміграція, наукові дослідження та вища освіта всі опинилися під ударом Трампа. Венс торік попереджав учасників Мюнхенської конференції, що найсерйозніший виклик для континенту – це “загроза зсередини, відступ Європи від деяких її найфундаментальніших цінностей”. Значною мірою те саме можна сказати сьогодні і про Сполучені Штати.
За останні десятиліття, наголошує автор, було чимало епізодів, які нібито віщували кінець першості США. Запуск “Супутника” наприкінці 1950-х породив ранню холодновоєнну параною, що США відстають від радянських сил. У 1970-х – з В’єтнамом, Вотергейтом, нафтовим ембарго, стагфляцією та кризою із заручниками в Ірані – країна переживала “кризу довіри”, як висловився президент Джиммі Картер. Десятиліттям пізніше казали, що Japan Inc. випередить США. Потім 11 вересня зруйнувало американське відчуття фізичної невразливості. Велика рецесія поставила під сумнів передумову і обіцянку американського капіталізму; а заворушення в Капітолії 6 січня оголили крихкість демократичної моделі, яку ми так довго прагнули експортувати.
Можливо, сьогоднішні ламентації – це просто ще один момент “Супутника”, ще один випадок, коли песимісти тривожаться, що Америка збилася зі шляху. Але також можливо, як стверджував Деніел Дрезнер, академічний декан Школи Флетчера при Університеті Тафтса, що це не просто “черговий гімн Церкви вічної тривоги”, що цього разу все справді інакше.
Раніше ізоляціоністські, інтервенціоністські та мультилатералістські тенденції Америки з часом урівноважували одна одну завдяки конкуруючим баченням національної безпеки, вбудованим у всю американську політичну систему. Але коли зовнішньополітичні повноваження зосередилися в руках виконавчої влади, а Конгрес відмахнувся від своєї ролі у світових справах, Америка стала вразливою до піднесення імпульсивного й безтурботного президента. “Ті самі кроки, які надали президентові повноваження творити зовнішню політику, – зазначив Дрезнер, – дозволили Трампу зруйнувати те, що його попередники плекали десятиліттями”.
Частиною того, що вони десятиліттями намагалися зберегти, був життєво важливий ресурс: міжнародна легітимність. У “Кінці американської ери” Купчан називав її “найціннішим активом” Америки і застерігав, що адміністрація Буша марнує її в Іраку, сильно переоцінюючи “автономію, яка приходить разом із військовою перевагою”. Це застереження доречне і для нашого часу, коли адміністрація Трампа так само розтринькує американську легітимність і хибно оцінює свободу дій, яка нібито випливає з наявності найсильнішої армії і, як хвалиться Трамп, “найкращого обладнання”.
Саме ця легітимність була частиною того, що зробило Pax Americana можливою. Lax Americana, навпаки, не просто марнує легітимність країни; вона майже не визнає її цінності.
Коли Джо Байден став президентом, він із задоволенням говорив світові, що Америка повернулася, готова знову вести за собою і працювати зі своїми союзниками. Але постійно звучало одне запитання: “Надовго?” Ця недовіра до здатності Америки триматися курсу знайшла підтвердження з поверненням Трампа до Білого дому. Прем’єр-міністр Канади Марк Карні цього року в Давосі заявив, що давня система, очолювана США і заснована на правилах, тріщить, і що середні держави, як-от Канада, мусять диверсифікувати свої партнерства, якщо хочуть вижити. “Старий порядок не повернеться, – заявив він. – Не слід за ним тужити. Ностальгія – не стратегія”.
Світ після американського проводу
Для давніх союзників новий порядок, що формується, зауважує Карлос Лосада, надто залежить від американської примхи й непередбачуваності. Трампова нав’язлива ідея щодо придбання Гренландії, наприклад, хоч у США й стала предметом пізньовечірніх жартів, у Європі була сприйнята настільки серйозно, що Данія підготувала військові плани на випадок американського вторгнення. Навіть тепер, коли західні союзники, здавалося, схилялися до допомоги у відкритті Ормузької протоки, їхня спільна заява минулого тижня наголошувала на дотриманні міжнародного права, а не на підтримці Вашингтона. Як висловився міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, коли США вперше закликали союзників до морської підтримки: “Це не наша війна, ми її не починали”.
Ось що відбувається, зауважує колумніст NY Times, коли правиш так, ніби глобальна підтримка і демократичне схвалення – справа другорядна. Адміністрація Трампа не спромоглася обґрунтувати війну з Іраном – не лише перед Конгресом і не лише перед іноземними союзниками, а й перед власними громадянами. Ця загальна байдужість насправді є природним наслідком американської внутрішньої політики: якщо адміністрація не відчуває потреби пояснюватися перед надійно покірним Конгресом, а президент виходить з того, що будь-яка його дія на посаді має законне схвалення і підлягає обмеженому нагляду, то яку потребу він матиме пояснюватися перед американським народом, не кажучи вже про людей за межами наших кордонів? Внутрішня політика, наголошує Лосада, не стримує авантюризм за кордоном, а навпаки – уможливлює його.
США знову стають “небезпечною нацією”, як у назві історії зовнішньої політики США Роберта Кейгана 2006 року – від колоніальних часів до XIX століття. Кейган, нині старший науковий співробітник Brookings Institution, описував молоду висхідну державу, яку експансіоністські імпульси та революційні ідеї штовхали до втручань і окупацій. Його опис Америки як небезпечної був частково захопливим. Але сьогоднішня небезпечна Америка – це старіюча наддержава, якою рухає зневага до усталеного глобального порядку – порядку, який Вашингтон допоміг створити, та суто транзакційний підхід до світу.
Тоді як американські лідери колись завзято заперечували, що їхні військові втручання за кордоном мотивовані прагненням забезпечити постачання нафти, Трамп охоче це визнає. “Ми дістанемо з-під землі величезне багатство”, – заявив він після того, як американські сили захопили Ніколаса Мадуро, президента багатої на нафту Венесуели. А якщо війна – це про захоплення ресурсів, то і мир теж: країни, які хочуть стати постійними членами нової трампової Ради миру, мусять викласти по $1 мільярду кожна.
Якщо Pax Americana означала плекання тривалого американського миру, то Lax Americana означає, що Америка хоче отримати свою частку здобичі. Світовий поліцейський, підкреслює Карлос Лосада, бере на лапу.
“Американська могутність, яка підтримувала світовий порядок останніх 80 років, тепер буде використана для його руйнування”, – попереджав Кейган у січні, через два десятиліття після публікації “Небезпечної нації”. Сучасний еквівалент багатополярного світу XIX століття, пише він, – це “світ, у якому Китай, росія, Сполучені Штати, Німеччина, Японія та інші великі держави воювали б у тій чи іншій комбінації щонайменше раз на десятиліття – перекроюючи національні кордони, переміщуючи населення, підриваючи міжнародну торгівлю і ризикуючи глобальним конфліктом руйнівного масштабу”. І він написав це, зауважує автор колонки, за кілька тижнів до того, як Америка та Ізраїль почали бомбардувати Іран.
Карлос Лосада переконаний, що ми не вступаємо у постамериканський світ, у якому Сполучені Штати сходять зі сцени або перестають застосовувати свою військову міць. Зовсім ні. Але, можливо, зазначає він, ми вступаємо у світ після Америки – світ, у якому саме значення Америки, принципи та цінності, які ця країна давно уособлювала, іноді в реальності, іноді в прагненні, – тьмяніють. І втрата цієї Америки може виявитися так само руйнівною і значно тривалішою за будь-яку шкоду, якої можуть завдати авантюри Дональда Трампа, завершує статтю Карлос Лосада.
Джерело: New York Times
