Уже понад три тижні триває стратегічна повітряна кампанія США проти Ірану. Куди прямує ця повітряна кампанія і наскільки близькі Сполучені Штати до досягнення своїх цілей? У цьому дописі шукаємо відповіді.
Що таке стратегічна повітряна міць?
Стратегічна повітряна міць і далі залишається поняттям, яке часто розуміють хибно. Міфи про її масштаб і амбіції існують ще з часів Першої світової війни, а уроки, винесені з попередніх епізодів застосування стратегічної повітряної сили, не надто добре працюють у сучасних умовах. Водночас певні базові елементи стратегічної повітряної сили залишилися незмінними.
Стратегічна повітряна міць стосується не відстані й не типів цілей. Ідеться про досягнення певних ефектів. Застосування стратегічної повітряної сили покликане впливати на волю і/або спроможність противника вести війну на стратегічному рівні. Інакше кажучи, воно має на меті обійти тактичний та оперативний рівні війни, де, якщо не вдається швидко здобути перевагу маневром, бойові дії зазвичай стають виснажливими й затратними, аби створити ефекти стратегічного рівня.
Це відображає окрему теорію перемоги, що виникла тоді, коли стало можливим завдавати ударів безпосередньо по тому, що описували як “джерела національної могутності” противника, не прориваючи спершу його лінії оборони. Хоча повітряна міць стала головним інструментом для цього, та сама теорія перемоги лежала і в основі значної частини планів економічної війни та блокади, пов’язаних зі стратегічною морською міццю до Першої світової війни.
Джерела національної могутності
Існують різні типи джерел національної могутності, і їхня відносна важливість відрізняється залежно від держави. Полковник Джон Уорден, якого широко вважають засновником сучасної американської теорії повітряної сили і одним із небагатьох авіаторів, чиї ідеї були випробувані на війні, зокрема під час початкових ракетних та авіаударів операції “Буря в пустелі” і наступних масштабних повітряних кампаній 1990-х років, концептуалізував державу як “стратегічну сутність”.
Ця сутність складається із серії концентричних кіл, кожне з яких уособлює джерело національної могутності або центр тяжіння, на який можна впливати. Від найважливіших до найменш важливих, до них належать керівництво держави, її “життєво необхідні елементи”, передусім електроенергія та нафта, інфраструктура, населення і розгорнуті сили.
Розгорнуті сили противника, мабуть, є найменш зрозумілим і найменш очевидним джерелом національної могутності. Справді, окремі підрозділи, за можливим винятком ядерних сил держави, що має ядерну зброю, які за визначенням є остаточним гарантом територіальної цілісності та виживання, радше видаються тактичним або оперативним, ніж стратегічним чинником.
Проте такий погляд не враховує, що деякі держави надають особливого значення конкретним елементам сили, особливо тим, які вважають необхідними для досягнення цілей, пов’язаних із національним виживанням. Іранський арсенал звичайних далекобійних ракет і безпілотників, вочевидь, є саме таким прикладом, адже він дав іранському керівництву потужний важіль примусу в регіоні та був підґрунтям його невдалої стратегії стримування. У нинішній війні, як і в попередніх конфліктах, це найважливіший елемент оборони Ірану.
Успіх у стратегічних повітряних кампаніях
У політичному та академічному дискурсі існує думка, що стратегічні повітряні кампанії зазвичай зазнають невдачі. Цей аргумент спирається на історичний досвід від Другої світової війни, Корейської війни, В’єтнаму до конфліктів 1990-х років і стверджує, що стратегічні бомбардування не дають очікуваного ефекту.
Моє розуміння стратегічної повітряної сили, яке ґрунтується на моєму прочитанні історичного досвіду, полягає в тому, що вона ніколи не давала швидкого ефекту, який забезпечував би перемогу, хоча теоретики повітряної сили від Джуліо Дуе до Джона Уордена давно їй це приписували. Водночас стратегічна повітряна міць часто справляла значний вплив на перебіг кампаній, хоча цей вплив зазвичай був радше відкладеним і непрямим, ніж негайним і вирішальним.
Згадаймо стратегічні бомбардування у Другій світовій війні, коли промислове виробництво Німеччини зростало до 1944 року, але, ймовірно, було б значно вищим, якби її промислові потужності не були так сильно пошкоджені. Так само і Україна, і росія сьогодні, ймовірно, були б у значно сильнішому становищі, якби противник не зміг вести тривалу стратегічну ракетну кампанію.
Водночас критики стратегічної повітряної сили мають рацію, коли зазначають, що самі по собі бомбардування, без скоординованих наземних операцій, історично дають слабкі результати. Іншими словами, хоча початкова обіцянка стратегічних бомбардувань полягала в тому, щоб обійти тактичний і оперативний рівні війни, ця обіцянка не справдилася, навіть якщо вони часто зменшували шкоду, якої держави зазнають на цих рівнях війни.
Стратегічні бомбардування в Ірані
Кампанію стратегічних бомбардувань, яку ведуть Сполучені Штати та Ізраїль, слід оцінювати на тлі цієї теоретичної рамки та історичного досвіду.
Схоже, стратегічна повітряна кампанія США переслідує три головні цілі. По-перше, демонтувати іранський арсенал звичайних засобів далекобійного ураження, зокрема балістичні ракети, крилаті ракети та безпілотники великої дальності, а також знищити пов’язані з ними виробничі потужності, щоб цей арсенал більше не становив загрози для сил США чи союзників і населення в регіоні. По-друге, демонтувати ядерну програму Ірану настільки, щоб відновлення цих зусиль і просування до створення ядерної зброї більше не були реалістичним варіантом. По-третє, демонтувати режим аятол і структури КВІР, підтримуючи ізраїльські зусилля, спрямовані проти керівництва.
Політичне і військове керівництво США також неодноразово заявляло, що до ключових цілей повітряної кампанії належить знищення військово-повітряних і військово-морських сил Ірану. Але я не вважаю їх активами стратегічного рівня в тому сенсі, що вони є критично важливими для виживання режиму чи держави. Тому спроби їх знищити не слід класифікувати як частину стратегічної повітряної кампанії, принаймні не у вузькому значенні цього терміна, яке тут використано.
Наразі Сполучені Штати, схоже, найближчі до досягнення першої цілі. Ослаблення парку іранських пускових установок балістичних ракет і безпілотників великої дальності очевидне, хоча щоденна кількість пусків не знизилася до нуля і навіть дещо зросла останніми днями. Масштаб пошкоджень виробничих об’єктів оцінити складніше, особливо з огляду на брак публічної інформації про підземні об’єкти. У деяких випадках самі США можуть не мати точного уявлення про завдану шкоду без розвідданих безпосередньо з місця.
Не менш невизначеним є і статус другої цілі. Незрозуміло, чи досягли Сполучені Штати прогресу в пошуку та знищенні приблизно 440 кілограмів урану, збагаченого приблизно до 60 відсотків, розосередженого по всій країні. Якщо тільки США не розпочнуть наземні операції, щоб узяти під контроль і обшукати ймовірні місця зберігання, дістатися до цього матеріалу вкрай складно, а підтвердити його знищення фактично неможливо.
Оцінки стійкості іранського режиму я залишаю тим, хто глибше розуміє іранське суспільство та політику. Водночас мені не здається, що режим і КВІР близькі до повалення.
Що далі
Президент Трамп кілька разів, схоже, був близький до того, щоб оголосити про перемогу, заявляючи, що Сполучені Штати “дуже близькі до досягнення наших цілей”. Моє нинішнє прочитання цієї стратегічної повітряної кампанії не підтверджує такого настрою.
Сполучені Штати, без сумніву, досягли значного військового успіху. Проте якщо оцінювати загальну ефективність повітряної кампанії за критеріями, окресленими вище, а саме за здатністю підірвати ключові джерела національної могутності Ірану в нинішньому контексті, то всебічна перемога поки що не видається досяжною. Водночас нинішнього рівня прогресу все ж може бути достатньо, щоб заявити про певну форму перемоги, і це може дати Трампу потенційну можливість згорнути кампанію, якщо він вирішить нею скористатися.
Важливо, що той факт, що стратегічна повітряна кампанія Сполучених Штатів ще не дала вирішальних результатів, не означає, що США програють або що Іран перемагає. Проте без подальшого поступу незручні питання про інструментальність війни, тобто про здатність США перетворювати воєнні здобутки на політичні результати, збережуться і можуть постати ще гостріше.
Джерело
