Цього тижня BBC оголосила про призначення нового генерального директора. Ним став колишній менеджер середньої ланки Google Метт Бріттін, який очолить суспільну корпорацію саме тоді, коли під загрозою опинилося її існування. Найближчі роки будуть вирішальними: Найджел Фарадж, чия ультраправа партія Reform стрімко набирає підтримку в опитуваннях, не приховує свого трампістського бажання розтрощити BBC.
Вважаю, що це катастрофічне призначення для BBC, а отже, й для всіх нас. Це рішення постало з нашої давньої наївності щодо технологічних компаній Кремнієвої долини, зокрема Google, яку й досі сприймають як динамічний стартап, а не як хижацьку компанію зі штучного інтелекту, що активно намагається знищити журналістику.
ШІ-огляди від Google тепер з’являються вгорі кожного пошуку: вони зішкрібають працю журналістів і водночас обвалюють трафік на їхніх сайтах. Відтоді як їх запровадили, деякі сайти втратили до 80% відвідуваності. А Бріттін – цілком типовий апологет хайпу довкола ШІ.
Торік його запросили до ради The Guardian, щоб допомогти організації орієнтуватися в рішеннях щодо ШІ, і невдовзі The Guardian уклав “стратегічне партнерство” з однією з найгірших компаній на планеті – OpenAI.
Це і є технозахоплення. Це сценарій, який ми бачили знову й знову. І як людина, що щиро вірить у важливість незалежних медіа та виживання і The Guardian, і BBC, я вважаю це жахливою помилкою. Кремнієва долина створює для медіакомпаній залежності, які дають техгігантам важелі, щоб уникати негативного висвітлення і, що особливо важливо, регулювання, зокрема через низку прийомів, серед яких шантаж і вимагання. У цьому дуже доброму звіті є розділ про такі практики.
У США Washington Post випотрошив один технобролігарх (Джефф Безос), а CBS і TikTok захопив інший (Еллісон). Наступною в черзі є CNN. Син Ларрі Еллісона Девід готується взяти під контроль Paramount, якій належать CNN і HBO серед безлічі інших медіабрендів. А CBS, яку він уже контролює, перетворилася на порожню оболонку колись життєво важливого американського мовника. Олівер Дарсі з Status минулого тижня також повідомив, що глядачі масово відвертаються. Це медійна криза, загорнута в політичну кризу.
Медіа Великої Британії були захоплені заздалегідь. Наша друкована преса переважно належить олігархам. Але й тут цей процес прискорюється. Німецька компанія Axel Springer купує The Telegraph за 575 млн фунтів стерлінгів. Компанією володіє ще один союзник Трампа – Матіас Депфнер, який також близький до Пітера Тіля, засновника Palantir. Тіль, власне, веде справи із сином Депфнера Моріцом, вклавши 50 млн доларів у створений ним фонд.
І ось цієї неділі моя колишня газета The Observer, яка ще рік тому була невід’ємною частиною The Guardian, опублікувала матеріал про Palantir, від якого у мене опустилися руки.
У Nerve ми розслідували мертву хватку Palantir над урядом Великої Британії, знайшли викривачів у Міністерстві оборони, які стверджують, що це загроза національній безпеці, а також викрили британські пенсійні фонди, що підживлюють зростання компанії. Тут я писала про її роль у тому, що, на мою думку, є скочуванням США до технофашизму. І, звісно, в цьому блозі Пітер Тіль, один із найнебезпечніших людей на планеті, – постійний персонаж.
Саме це й привернуло мою увагу до матеріалу The Observer. Дві захоплені рекомендації від… генерального директора Palantir у Великій Британії Луїса Мослі.
Мослі – це онук Освальда Мослі, який заснував Британський союз фашистів, відомий як “чорносорочечники”. Приклади, на які він посилається, були кейсами, які політична редакторка The Observer отримала ексклюзивно. Мослі також дав їй ексклюзивне інтерв’ю. Для порівняння: перед нашим першим розслідуванням Palantir не відповів на жоден із запитів преси, які ми йому надсилали. Матеріал The Observer захований за платним доступом – як і вся його журналістика тепер, але текстова версія є тут.
Тут варто звернути увагу на те, що Palantir у моїй колишній газеті висвітлює політична редакторка і подає компанію як політичну тему. Британська політична журналістика значною мірою залишається старою, перевіреною грою у взаємні послуги, коли журналісти використовують політиків, щоб витягати з них плітки, а політики використовують журналістів, щоб вкидати через них свої маніпуляції.
Безперечно, саме цю гру (і саме таких журналістів) добре знає британський преспредставник Palantir: раніше він працював у резиденції прем’єра на Даунінг-стріт, 10. Я можу помилятися, і ми ніколи цього не дізнаємося, але не вірю, що рік тому The Observer надрукував би такий текст. Не через мене чи мої тверді погляди на загрозу, яку Пітер Тіль становить для демократії (це його слова, не мої: Тіль каже, що демократія “несумісна” зі свободою), а через звичайні редакційні процедури.
Новинні організації помиляються. The Observer сумнозвісно помилився, коли підтримав війну в Іраку. Але пропустити маніпуляції Palantir на подвійний газетний розворот, не перевіривши належно походження історії та мотиви, що за нею стояли? Проста перевірка фактів показала б, що твердження Мослі навіть не були правдою. Кейс, який надав Palantir, містив гучну заяву, що торік Palantir нібито запобіг усім убивствам унаслідок домашнього насильства в Бедфордширі.
Е-е, ні, як зазначає журналіст Ієн Овертон. Він знайшов щонайменше двох жінок із Бедфордширу, убитих торік у власних домівках.
Британська поліція має стійку історію провалів у реагуванні на домашнє насильство та погрози насильством щодо жінок. І те, що зробила поліція Бедфордширу за сприяння Observer, – це технологічне відбілювання цих провалів через пресслужбу Palantir.
І все це підводить до запитання: чому?
Таємничий інвестор
Майже рік минув відтоді, як The Guardian “передав” The Observer групі приватних інвесторів разом із 5 млн фунтів. Це сталося після запеклого конфлікту з журналістами, 93% яких проголосували за страйк. Тут я писала про Tortoise Media, компанію, яка придбала газету, а тут – про проблеми з цією угодою, зокрема про дружбу між засновником Tortoise Джеймсом Гардінгом і CEO The Guardian Анною Бейтсон, які й провернули цю угоду. А тут – про день, коли ми пішли з The Guardian.
На зустрічі, у день укладення угоди, ми запитали Анну Бейтсон про імена нових інвесторів Tortoise. Вона сказала, що надішле список після зустрічі. Потім цю обіцянку відкликали. The Guardian заявив, що імена має надати Tortoise Media. Tortoise Media відмовилася це робити.
Але незадовго до Різдва Tortoise Media, теперішні власники The Observer, подали нову фінансову звітність до британського реєстру Companies House, у якій нарешті були вказані імена всіх акціонерів. Більшість із них уже й так була у відкритому доступі, що робило цю таємничість іще дивнішою. Але одне ім’я впало мені в око: “The North Hatley Trust”.
The North Hatley Trust був одним із початкових інвесторів компанії, а в останньому раунді придбав ще 434 234 акції. Це зробило його одним із найбільших інвесторів The Observer. Коли я побачила цю назву в початковому раунді, то вирішила, що North Hatley Trust – це… траст, тобто якийсь неприбутковий чи сімейний фонд. Але коли я придивилася уважніше, з’ясувалося, що це лише назва непрозорого фінансового інструменту.
Уся інформація – це запис у “Legal Entity Identifier”, або LEI, який розкриває наймінімальніші деталі, і на цьому все. Дані про “материнську структуру” – кінцевого бенефіціарного власника – не наведені.
Такі фінансові інструменти можуть створюватися з цілком законних причин. Але вони також зручні, якщо потрібно приховати справжніх власників компанії або джерело коштів. Вони забезпечують повну анонімність.
Ними також часто користуються інвестиційні фірми для транскордонних угод або управління субфондами. (North Hatley – це маленьке містечко в Канаді, щоб вам не довелося гуглити.) І є ще кілька крихітних деталей, зокрема те, що структуру зареєстрували 20 січня минулого року:
А її зареєстрована юридична адреса і вказана штаб-квартира – Suite 5700, 415 Mission Street, San Francisco.
415 Mission Street – досить відома адреса в San Francisco. Там стоїть знаменитий Salesforce Tower, велетенська офісна будівля. Але адреса North Hatley Trust значно конкретніша. Його адреса – Suite 5700.
І ось тут починається найцікавіше. Бо виявляється, що 415 Mission Street, Suite 5700 – це штаб-квартира Hellman & Friedman, американської інвестиційної компанії прямого інвестування.
І з Hellman & Friedman я вже була знайома через ось цього чоловіка – ще одного інвестора Tortoise Media, Патріка Гілі. Гілі – CEO Hellman & Friedman.
Він входить до інвестиційного комітету компанії, очолює її європейський підрозділ і є ключовою фігурою в команді з придбання медіаактивів. Саме він, між іншим, очолював інвестицію Hellman & Friedman в Axel Springer – німецьку компанію, яка тепер купує The Telegraph (Відтоді H&F уже вийшла з капіталу компанії).
Коли Джеймс Гардінг прийшов до офісу The Guardian представляти своє бачення The Observer, він відповідав на запитання, і я підняла руку. “Чи є Патрік Гілі належною й прийнятною особою для того, щоб бути власником нашої газети?” – запитала я. І пояснила, чому саме.
Два роки тому з’ясувалося, що Hellman & Friedman отримала нерозкритий обсяг інвестицій від саудівського державного інвестиційного фонду Sanabil.
І щоб не було жодних сумнівів, хто такий і що собою являє саудівський суверенний фонд, – це фонд обсягом 776 млрд доларів, яким особисто керує спадкоємний принц Мухаммед бін Салман. Це той самий пан “Кісткопилка”, людина, яку, за висновком ЦРУ, слід вважати замовником убивства журналіста Washington Post Джамаля Хашогджі.
The Guardian разом з іншими медіа цілком справедливо засудив убивство Хашогджі в найрізкіших висловах.
Гардінг запевнив нас, що Гілі інвестував у Tortoise Media як приватна особа. Згодом група організацій, що захищають свободу преси, поставила ті самі питання про його саудівські зв’язки голові Scott Trust Оле Якобу Сунде, який дав ті самі запевнення.
Минулого грудня я згадала Гілі в матеріалі про фінансування Tortoise Media і навела в статті його відповідь:
Цього тижня представник Гілі заявив, що його інвестиція в Tortoise була здійснена ним як приватною особою, а не від імені його фірми. Він також повідомив, що, всупереч словам Гардінга, не братиме участі в останньому раунді.
Насправді ж Гілі таки взяв участь в останньому раунді. Як і The North Hatley Trust, який юридично зареєстрований за тією самою адресою, що й офіс його фірми Hellman & Friedman. Я не знаю, чи має Гілі будь-який стосунок до The North Hatley Trust або частку в ньому. Так само я не знаю, чи має Sanabil, саудівський суверенний фонд, будь-який інтерес або гроші в цій структурі.
Публічно свої інвестиції він не розкриває. Єдина публічна інформація, як повідомляє Bloomberg, полягає в тому, що Saudi Public Investment Fund спрямовує близько 2 млрд доларів на рік у “венчурні, зростальні та малі викупні активи по всьому світу” через портфельні компанії, однією з яких є Hellman & Friedman.
Ні Патрік Гілі, ні Hellman & Friedman не відповіли на мої запити з цього приводу. Не відповіли й Tortoise Media/The Observer. Серед іншого, я поставила запитання “так” чи “ні”, чи брали вони саудівські гроші. Не відповів і голова Scott Trust Оле Якоб Сунде (якому належить The Guardian і який є співінвестором Tortoise Media). Лише пресслужба The Guardian відповіла на мої листи. Представник видання сказав, що воно не хоче коментувати це питання.
Може існувати цілком невинне пояснення, чому The Observer відмовляється розкривати справжню особу непрозорого інвестора, який випадково має ту саму адресу, що й фірма, яка отримала купу грошей від пана “Кісткопилки”, – саме тому ми й надсилаємо листи з правом на відповідь: щоб установити факти.
Це не просто формальна галочка, а критично важливий крок, який дає змогу переконатися, що ви не зробили передчасних висновків. Не відповідати – це прояв недобросовісності для будь-кого, але щось глибоко зламано, коли так чинить ліберальна новинна організація, що декларує прозорість і підзвітність. З тієї самої причини я вважаю такою глибоко хибною таємничість The Guardian щодо його угоди з OpenAI. Не можна укладати фінансову угоду з об’єктом, про який ти пишеш, не розкриваючи її умов. Саме це The Guardian і зробив.
Уряд Великої Британії змінює закон
Через три тижні після того, як The Observer передали Tortoise Media, уряд Великої Британії змінив закон, дозволивши іноземним державам володіти британськими новинними виданнями. Законодавчі зміни також заднім числом поширили на попередній рік.
Щонайменше чотири новинні організації лобіювали міністра, про якого йдеться, щоб домогтися цієї зміни, згідно з повідомленням The Guardian. Подробиці залишаються таємницею.
Я справді не знаю, що думати про це рішення уряду і чому саме зараз, але не існує жодного переконливого аргументу на користь іноземної державної власності в британських медіа, як зазначено в цій чудовій статті фінансового редактора The Guardian Нілса Пратлі:
У ній він фактично наводить приклад The Guardian і те, як видання пояснювало, що бере частку в Tortoise Media, аби “закріпити наші цінності в новій структурі власності”.
То де ж ці цінності? Хто є співінвестором The Guardian в The Observer? Чому така непрозорість? Як це служить суспільному інтересу?
Як це було зроблено
Я встановила ці факти ще до Різдва, надіслала листи з правом на відповідь і виклала все це у вигляді максимально прямої новинної історії. Після цього я надіслала текст на перевірку авторитетним старшим фінансовим журналістам і редакторам, щоб вони оцінили його й висловилися. А потім залишила все як є.
Я викладаю те, що знайшла. Я не знаю, що таке The North Hatley Trust, хто за ним стоїть і чому The Guardian та The Observer мовчать. Сумніваюся, що це якось пов’язано з компліментарним матеріалом про Palantir, але я вирішила опублікувати це, бо тут проявляється центральна проблема: неможливо щось знати напевно, коли газета не розкриває своїх власників.
Власність на пресу має значення. Ми живемо в небезпечний час. І новинні організації падають одна за одною, як кеглі. Корпоративна структура The Guardian – дві ради, відсутність дієвого управління – дала виконавчому керівництву змогу ухвалити низку рішень, які, на мою думку, непростимо скомпрометували його журналістику. Чи були ці рішення – угоди з OpenAI і Tortoise Media відповідальністю CEO Анни Бейтсон, голови Scott Trust Оле Якоба Сунде або когось іншого, я не знаю. Але відповідати на ці запитання має головна редакторка Кет Вайнер. Вона провалила свою найважливішу ключову роль: захищати своїх журналістів і відстоювати журналістику The Guardian.
Преса перебуває під скоординованою глобальною атакою, і я пишу це як критичний друг того, що ще лишилося від незалежних британських медіа: не “коріться наперед”, як сказав історик Тімоті Снайдер. Припиніть укладати дурні, короткозорі, саморуйнівні угоди, припиніть думати, що технокомпанії вас врятують, – вони ніколи не рятували і не врятують, і, в біса, відповідайте на запитання, коли журналісти вам їх ставлять.
Але мушу зізнатися: хоч я й уроджений оптиміст, я починаю впадати у відчай через загальну дурість людства. Те, що населення США – погано освічене, горде своїм провінційним неуцтвом, занурене в лицемірне християнство, яке там так домінує, – могло повірити, що брехливий, шахрайський невдаха-бізнесмен із помаранчевою засмагою з балончика – це саме та людина, на яку варто поставити гроші: так, як би неймовірно це не звучало, я можу уявити, що таке сталося. Але європейці, британці – ні, я очікую більшого. Тож бачити, як кермо BBC, бастіону незалежного новинного висвітлення, віддають у руки адепта Цукерберга, – це вже занадто.
Джерело
