Упродовж кількох останніх тижнів я брав участь у низці конференцій, присвячених новим викликам, що постають перед регіоном Emerging Europe майже через сорок років після падіння комунізму 1989 року. Там постійно говорять про те, що більшість країн регіону вже досягли статусу держав із середнім рівнем доходу і стикаються з типовими для цієї категорії пастками: зростанням, що ледь перевищує один відсоток, несприятливою демографією, збільшенням державного боргу, сумнівами щодо конкурентоспроможності, а також – як і в більшій частині розвиненого світу – посиленням поляризації, популізму й правого радикалізму. Правий радикалізм, до речі, набирає сили помітніше, ніж лівий: той, мабуть, досі несе тягар ганьби комуністичного минулого.
Занепасти духом неважко. Але варто на мить поглянути на речі в історичній перспективі – і тоді разюче перетворення, яке відбулося в Emerging Europe за ці майже сорок років, постане в усій своїй неймовірності.
Молодим економістом у 1980-х я неодноразово їздив до країн колишнього комуністичного блоку та Радянського Союзу. У 1991 році я перебував у Москві й на власні очі бачив розпад СРСР. Того ж року і наступного я відвідав нові країни, що народилися з попелу СРСР: балтійські держави, Центральну Азію, Південний Кавказ, Україну, Молдову. Пізніше, у колишній Югославії, я спостерігав аналогічну появу нових держав – цього разу, на жаль, з руїн війни. Я входив до складу першої академічної делегації, що відвідала нинішню Північну Македонію одразу після проголошення незалежності. Пам’ятаю, як в аеропорту нас зустрів президент і президентським лімузином – старим “Мерседесом”, який, певно, дістався у спадок від комуністичного партійного апарату, – відвіз до центру Скоп’є.
У 1993-1994 роках я жив в Україні під час гіперінфляції. Впродовж 1990-х працював економістом у різних міжнародних фінансових організаціях, допомагаючи, принаймні тоді мені так здавалося, переходу від планової до ринкової економіки. На той час це скидалося на гераклів подвиг, майже нездійсненне завдання. Ці економіки десятиліттями страждали від нераціонального розподілу ресурсів (буквально: гармати замість масла), неефективних, напівзбанкрутілих підприємств і сільського господарства. Чимало таких підприємств занепали, коли економіки відкрилися для ринку, а різні варіанти шокової терапії впроваджувалися – одні успішніше, інші методом спроб і помилок.
Чимало країн пережили банківські кризи, кризи платіжного балансу й суверенного боргу, а потім – програми порятунку від МВФ. Але проблема часто полягала не лише у структурі цих економік і слабких балансах, а й у браку людського капіталу та нерозумінні того, як узагалі функціонує ринок. Доводилося навчати населення і державних посадовців – справді з чистого аркуша. Початковий шок занурив багато з цих економік у бідність, а розрив із розвиненими ринками збільшився. Ще 1994 року, коли ЄС пообіцяв цілій низці цих країн перспективу вступу через десять років, ВВП на душу населення у багатьох із них становив лише частку від середнього показника по ЄС –зазвичай 10-20%. Важко було уявити, що перша хвиля країн Emerging Europe взагалі зможе відповідати Копенгагенським критеріям до 2004 року. Я навіть схильний вважати, що старі держави ЄС, які ще 1994 року зробили цю пропозицію, теж не розраховували, що Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, балтійські держави чи Словенія встигнуть підготуватися за якесь десятиліття, – тож певною мірою це була “дешева” обіцянка. Проте привабливість перспективи вступу і, очевидно, прагнення позбутися комуністичної системи спонукали ці країни виконати домашню роботу, затягнути паски й запровадити вимоги acquis (уся сукупність законів, правил, стандартів, процедур і зобов’язань Євросоюзу, які країна-кандидат має прийняти й виконувати для вступу. – iPress) та пов’язані з ними реформи.
За ними пішли інші: Болгарія та Румунія – у 2007 році, потім Хорватія, а згодом, мабуть, прийдуть і нові країни. І хоча нині прийнято скептично ставитися до Європи, цей клуб усе одно приваблює багатьох: черга довга – Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово, Північна Македонія, Сербія, Туреччина, Україна, а найближчим часом, певно, і Вірменія з Грузією. Один виняток – Велика Британія з Brexit – аж ніяк не затьмарює довгий список тих, хто вступив або ще хоче вступити до ЄС.
Але, пригадуючи, як у 1980-х і 1990-х я сідав у літаки з валізами, повними їжі для України, Румунії, Польщі чи Албанії, я не міг і уявити, де ці самі країни опиняться тепер – із ВВП на душу населення, принаймні за паритетом купівельної спроможності, порівнянним із Західною Європою. Ну, хіба що не Україна – але решта здебільшого таки досягла цього рівня.
А коли сьогодні відвідуєш Варшаву чи Будапешт, вражаєшся: перед тобою нормальна, добре функціонуюча розвинена ринкова економіка, де все працює, де можновладці говорять тією самою мовою, що й на Заході, і стикаються з багатьма тими самими проблемами. У 1990-х ще знаходилися ті, хто мріяв про якийсь третій шлях між планом і ринком.
Уявіть: у Варшаві, Києві чи Тирані ви заходите до ресторану, замовляєте будь-що з меню – і можете майже не сумніватися, що вам це принесуть. На початку 1990-х меню радше нагадувало перелік мрій: навіть якщо воно натякало на вибір, насправді вам могли принести хіба що відбивну – незалежно від того, що ви замовили: курку, яловичину, свинину чи рибу.
Для мене це перетворення абсолютно приголомшливе, а весь регіон –справді величезна історія успіху. Центральне місце в цьому разючому перетворенні посідає процес вступу до ЄС, який дав орієнтир реформ і фінансування для їх здійснення.
Вступ до ЄС забезпечив регіону успішний економічний розвиток і процвітання. Важливо й те, що він, як правило, приніс мир і безпеку – ключові чинники успішного економічного перетворення. Кажу “як правило”, бо очевидні провали є: війни за югославську спадщину, нинішня російсько-українська війна, конфлікти у Центральній Азії та на Південному Кавказі, а також придністровський вузол. Але я переконаний, що ці провали сталися саме там, де не було справжньої перспективи вступу до ЄС. Там же, де вона була, численні давні територіальні суперечки й болючі точки між державами відійшли на другий план як одна з вимог вступу. Процес вступу до ЄС змушував врегульовувати конфлікти і сприяв встановленню миру та безпеки в усьому охопленому ним регіоні.
Думаючи про все це, я бачу гірку іронію в тому, що чимало тих самих колишніх комуністичних держав, які вступили до ЄС у 2004 році й пізніше, нині або мають євроскептичні ультраправі уряди (Болгарія, Чехія, Словаччина), або партії з такими поглядами лідирують у соцопитуваннях – практично повсюдно, і в багатьох країнах уже кидають виклик проєвропейським мейнстримним партіям. Це вражає, зважаючи на успіхи економічного розвитку за останні майже сорок років, причому значна його частина фінансувалася (і досі фінансується) зі структурних фондів ЄС, які для деяких держав упродовж десятиліть становили по 3-4% ВВП на рік.
Можливо, суспільні настрої в цих країнах просто відображають ширші загальноєвропейські й глобальні тенденції до популізму, що живляться антиімміграційними настроями й підживлюються масовою міграцією, появою соціальних мереж та такими політиками, як Дональд Трамп, Віктор Орбан та інші, які розпалюванням расизму руйнують усталені суспільні норми. Можливо, це ще й наслідок того, що з часом стираються спогади про суворі часи комунізму, а нові покоління, які просто не пам’ятають, що відбувалося у 1980-х чи на початку 1990-х, мають вищі очікування від життя.
Зважаючи на все викладене, я все ж хочу зафіксувати свою позицію чітко і без застережень: економічний розвиток – ні, повне перетворення – Emerging Europe за ці майже сорок років є нічим іншим, як дивом, і заслуга в цьому належить Європейському Союзу. Це колосальний успіх, і я кажу це як євроскептик, який, утім, проголосував за перебування Британії у ЄС.
Складається враження, що цей факт не отримав належної уваги: для цих держав не відбулося жодної урочистої церемонії випуску, а ЄС не отримав тієї похвали, на яку справді заслуговує. Але, мабуть, саме в цьому і полягає одна з нинішніх проблем Європи – вона погано презентує себе і не вміє наголошувати на власних успіхах. Навколо Європи, схоже, панує суцільний похмурий настрій: через відцентрові політичні сили всередині самої Європи,; послаблення трансатлантичного альянсу, що поставило Європу у складне становище щодо захисту від загроз із боку росії, – настільки, що вона була змушена погодитися на вкрай невигідну торговельну угоду (Тернберрі) зі США в обмін на певні гарантії безпекового прикриття; через падіння конкурентоспроможності на тлі демпінгу з боку Китаю, а також через відставання в перегонах за штучний інтелект.
Ключові виклики, що стоять сьогодні перед Emerging Europe, багато в чому схожі на виклики розвиненої Європи – бо ці економіки вже значною мірою стали подібними. Тож ідеться про підвищення довгострокового зростання, конкурентоспроможності (передусім у суперництві з Китаєм) і розв’язання цих проблем в умовах стрімкого старіння населення та зростання державного боргу. Як підкреслюється у доповіді Драгі, потрібні дерегуляція, інвестиції в ШІ і технології та створення сприятливого бізнес-середовища. ЄС, у ДНК якого закладено регулювання і досягнення консенсусу щодо спільних стандартів, досягає цього нелегко.
Хоча державний борг у Emerging Europe загалом нижчий, ніж у розвиненій Європі, він стрімко зростає. Як нещодавно зазначалося в одному зі звітів МВФ, ці економіки поєднують найгірше з двох світів: залежність від низьких (нерідко фіксованих) податкових ставок і часто слабке дотримання податкового законодавства – поряд із моделлю витрат, характерною для Західної Європи:, де рівень державних видатків до ВВП сягає 50% і вище. Можна, звичайно, стверджувати, що з розвитком економіки підвищується і здатність обслуговувати великий борг – радше як у розвинених країнах. Але в цих країнах, як правило, нижчі норми заощаджень і менш розвинені внутрішні ринки капіталу, хоча для членів єврозони цю проблему частково компенсує доступ до ринків єврозони.
Але зростання боргу, збільшення видатків на його обслуговування, а також додаткові соціальні витрати, пов’язані зі старінням населення, є тривожним сигналом на майбутнє: вони вимагатимуть підвищення податків і ще більше гальмуватимуть зростання.
Щодо старіння населення: ситуацію погіршує порівняно закрита імміграційна політика цих країн – на відміну від розвинених ринків, – яка відображає стійкі й давні антиімміграційні настрої. Парадокс у тому, що країни з найсильнішими антиімміграційними партіями й настроями самі є великими бенефіціарами зовнішньої еміграції. Еміграція з регіону приносила грошові перекази і сприяла підвищенню кваліфікаційного рівня їхніх економік та населення: навчені за кордоном фахівці поверталися додому. Частково нестачу робочої сили зараз покривають завдяки мігрантам з України – вони, як правило, краще інтегруються, адже мають схожі мову і культуру.
Останнім часом ми також спостерігаємо значний приплив мігрантів із Південно-Східної Азії – з Індії, Шрі-Ланки, Філіппін, – але часто на тлі упередженого ставлення до вихідців із мусульманських країн і обмежень на постійне проживання. Цікаво буде подивитися, як, скажімо, Чехія чи Польща впораються із ситуацією, коли війна в Україні нарешті завершиться й українська робоча сила повернеться додому: що тоді буде їхнім запасним планом?
Джерела нового зростання
Зрештою, гадаю, довгострокове рішення для цих економік полягає в переході на вищі щаблі ланцюга доданої вартості. А це означає інвестиції в освіту, ШІ, дерегуляцію, формування культури інновацій і змін, а також відкритість до якісної міграції – тобто потрібно домогтися, щоб випускники аспірантур із Глобального Півдня хотіли сюди переїжджати. Легше сказати, ніж зробити – особливо коли бюджетні дефіцити вже роздуті, державний борг зростає, а всі навколо намагаються досягти того самого.
Багато говорять про потенційний поштовх до зростання як для Європи загалом, так і для оборонно-промислового комплексу Emerging Europe завдяки нарощуванню оборонних витрат у НАТО та Європі задля зниження залежності від США. Програма фінансування SAFE обсягом 500 млрд євро розглядається як ключовий інструмент у цьому напрямі. Гроші, безумовно, корисні й допоможуть різко збільшити оборонні витрати Європи та розвинути військово-промисловий комплекс на континенті. Проте маю кілька застережень.
По-перше, хоча колишні комуністичні держави Emerging Europe ще у 1989 році мали промислові комплекси, глибоко орієнтовані на потреби Варшавського договору, майже через сорок років значна частина цих потужностей зіржавіла, а інституційна пам’ять давно втрачена. Відновити їх непросто. Це підтвердила широко розрекламована програма виробництва 155-мм снарядів, координована Чехією: за моїми відомостями, значна частина поставок у її межах вироблялася в країнах, що формально не підпадають під критерії програми SAFE, – передусім у Туреччині. Справжнім скандалом залишається і те, що дві держави з найпотужнішим оборонним потенціалом – Велика Британія та Туреччина – досі виключені з неї. Тож я не впевнений, що програма SAFE сама по собі стане рушієм оборонно-технологічних інновацій у Emerging Europe – особливо якщо значна частина коштів піде на замовлення старих зразків танків і снарядів, а не на нові технології.
По-друге, і це важливіше, мене дратує майже недоумкувате припущення, що ключ до оборони Європи – виключно в грошах і що будь-яку проблему можна вирішити, просто закидавши її коштами. Я розумію, чому оборонні відомства і передусім великі підрядники потирають руки від перспективи підняти оборонні витрати НАТО з 2% ВВП до 3,5%, а потім до 5% – включно з ширшими витратами на підтримку. Але ця логіка ігнорує колосальну неефективність організації європейської оборони. Якщо головна екзистенційна загроза для Європи походить від росії, то витрат у 2% ВВП мало б цілком вистачати для відсічі цій загрозі. Ті самі 2% ВВП від сукупного ВВП союзних європейських держав, близького до 30 трлн доларів, – це майже 600 млрд доларів, тобто втричі більше, ніж росія нині витрачає на оборону. І це без урахування внеску Туреччини, яка могла б додати ще близько 50 млрд доларів до загальноєвропейського оборонного балансу. Неспроможність Європи протистояти загрозі з боку росії в межах наявних оборонних витрат пояснюється неефективністю організації, закупівель, поганою координацією та браком об’єднання ресурсів для відповіді на загрози й закриття прогалин. Україна ж показала, чого можна досягти за допомогою технологій при значно нижчих оборонних витратах: мабуть, близько 100 млрд доларів щорічних витрат на оборону для України виявилося достатньо, щоб зупинити росію в цьому протистоянні.
Приклад України, а також Туреччини, показує, як можна трансформувати армію та оборонну промисловість завдяки технологіям і отримати максимальну віддачу від кожної витраченої гривні. Саме це Європі треба наслідувати. Подвоєння оборонних витрат, швидше за все, лише призведе до того, що гроші підуть до тих самих великих підрядників, які не демонструють особливих успіхів у тому, щоб іти в ногу з часом і вкладатися у бюджет при реалізації ключових оборонних проєктів. В епоху ітераційних бойових дій – а саме такою є війна в Україні – нові дронові підрозділи, схоже, задаватимуть тон у війнах майбутнього та формуватимуть відповідну структуру оборонно-промислового сектора.
В умовах невизначеної геополітики, де ймовірне подальше зростання глобальних оборонних витрат і, відповідно, розширення ринку оборонних технологій, я б сказав, що шлях до вищої позиції у глобальному ланцюгу доданої вартості – це партнерство з Україною у сфері оборонних технологій. Сьогодні Україна перебуває на передньому краї дронової війни: поза будь-яким сумнівом, вона виграє битву ітерацій проти росії, проте потребує співпраці з європейськими партнерами для залучення фінансування і масштабування. Перемога над росією в Україні – це збереження переваги в ітераціях, а потім вихід на промислові масштаби: ми вже бачимо це на прикладі ударів далекобійних дронів по російській енергетичній інфраструктурі. Європа має інтегрувати українські оборонно-технологічні компанії та їхні можливості у власні військово-промислові ланцюги постачання. Це місія критичної важливості для Європи – як щодо її оборони, так і щодо ширшого майбутнього європейської економіки, оскільки оборонні технології здатні стати локомотивом широких інновацій у всій економіці.
Роздумуючи про інновації в оборонних технологіях, я звернув увагу на нещодавню статтю колишнього прем’єр-міністра України Олексія Гончарука “Часовий вимір: новий аспект поля бою, розкритий досвідом російсько-української війни” (видана LSE, травень 2026 року). Олексій Гончарук – наймолодший прем’єр-міністр в історії України, призначений Зеленським у 2019 році, – пізніше став пілотом морського дрона. Таке нині буває в Україні. Гончарук пояснює, як Україна досягає так багато за значно менших ресурсів, переосмислюючи ведення бойових дій та самі домени війни.
Україна запровадила окремий дроновий домен поряд із традиційними – повітряним, морським, сухопутним тощо. У межах цього дронового домену діють 12 конкуруючих і переважно автономних дронових підрозділів, відповідальних за власні НДДКР, закупівлі та фінансування за результатами. Така організаційна структура і є ключем до нинішньої технологічної переваги України у сфері дронів: глибоко децентралізований підхід на противагу майже командно-адміністративному підходу з російського боку. Легко уявити, як ці 12 українських дронових підрозділів після війни перетворяться на нових провідних оборонних підрядників – я вже майже чую, як інвестиційні банкіри готуються до їхніх IPO. Але Європа має вибудовувати партнерства з цими структурами, щоб навчитися на їхньому бойовому досвіді і швидко наростити власні оборонні можливості в тій реальності, яку розкрила ця війна.
Суть усього сказаного в тому, що російсько-українська та ізраїльсько-іранська війни виявили повне перетворення природи збройного протистояння і показали, наскільки важливими є оборонно-промислові комплекси та оборонні технології. Річ не лише в тому, скільки витрачається на оборону, а в тому, як саме витрачаються ці гроші. А НАТО, схоже, досі мислить категоріями традиційних доменів (флот, авіація, армія тощо) під тиском старих підрядників і не розуміє необхідності переосмислити всю структуру оборони. Просте подвоєння оборонних витрат, яке нині здається відповіддю на загрозу з боку росії, лише зацементує наявну неефективність і закостенілість. Вже за 2% ВВП оборонних витрат Європа отримує жахливу віддачу за вкладені кошти; подвоєння витрат лише подвоїть неефективність. А наявні підрядники-“дійні корови” від цього не відмовляться, адже саме з цієї неефективності вони й живуть.
Натомість нам потрібно переосмислити всю екосистему оборонних технологій у Європі – так, як це зробили українці, щоб і себе захистити, і зробити стрибок у виробничих ланцюгах доданої вартості для власних економік. Українці змінили підхід до структури оборонних технологій, бо були змушені це зробити – під екзистенційною загрозою з боку росії, в умовах обмеженого постачання зброї та фінансування із Заходу. Європі необхідно зробити те саме. Потреба змушує.
І Європа не повинна забувати, що вищі оборонні витрати мають ціну. Для урядовців існують компроміси: в епоху великих бюджетних дефіцитів і значних боргових зобов’язань вищі оборонні витрати, швидше за все, означатимуть менше коштів на інші галузі – зокрема соціальний захист. В умовах популізму це несе ризики суспільного невдоволення і підживлює екстремістські сили. Або ж це означатиме вищі бюджетні дефіцити, вищі відсоткові ставки і, мабуть, нижче реальне зростання, що ще більше підриватиме здатність обслуговувати борг і фінансувати оборону та інші витрати – знову ж таки на руку популістам.
Підсумовуючи: нам слід домагатися кращої відчутної віддачі від оборонних витрат, а не просто бездумно їх збільшувати. А з огляду на те, що технології змінюють природу війни, на порядку денному – повне переосмислення оборони.
І нарешті, повертаючись до необхідності віддати ЄС належне за перетворення Emerging Europe. Крах комунізму, розширення ЄС і НАТО справді супроводжувалися скороченням оборонних витрат – ймовірно, більш ніж удвічі від 1989 року донині. І справедливо сказати, що дивіденди миру були використані. Але значна частина коштів, заощаджених на обороні, була перерозподілена на різні програми розвитку колишніх комуністичних економік – PHARE, TACIS, потім передвступні фонди, а після вступу – фонди згуртування та структурні фонди, великими бенефіціарами яких країни Emerging Europe залишаються й досі. Для Болгарії та Румунії вони становлять понад 3% ВВП або навіть більше. Це були інвестиції розвиненої Європи в успішний розвиток решти континенту: передбачалося, що різноманітні видатки з фондів розвитку зроблять увесь континент більш розвиненим, заможнішим і стабільнішим. Так і сталося. Номінальний ВВП Польщі за останні тридцять із лишком років більш ніж потроївся, і її здатність фінансувати вищі оборонні витрати задля колективної безпеки Європи зросла відповідно. Ще у 1991 році 2% ВВП оборонних витрат для Польщі становили б лише 8 млрд доларів, а зараз це 24 млрд, хоча реально Польща підняла свої оборонні витрати більш ніж удвічі понад цей рівень. Але лише завдяки тому, що структурні фонди були спрямовані на підтримку успішного переходу Польщі, вона опинилася у становищі, коли може нині фінансувати вагомий і серйозний внесок в оборону Європи.
Відповідь на критику США щодо того, що Європа недостатньо витрачає на власну оборону, полягає в тому, що ця критика несправедлива. Пріоритетом Європи після падіння комунізму, безумовно, було інвестувати ресурси в допомогу економікам у реструктуризації – аж до моменту, коли вони стали б стабільними й процвітаючими та здатними нести справедливу частку у забезпеченні оборони континенту. Саме цього було досягнуто. Інвестиція у 1% ВВП на рік у структурні реформи та розвиток колишніх комуністичних країн, що розвиваються, виявилася набагато ефективнішою витратою, ніж проста купівля танків і бойових літаків. США не виписували великих чеків на економічний розвиток Emerging Europe, що постала після розпаду комунізму, – здебільшого це робив уряд Німеччини. Ця інвестиція з лихвою окупилася тим, що Європа нині має бастіон економічно міцних і процвітаючих держав на лінії фронту проти росії, здатних фінансувати власну оборону і оборону Європи.
Джерело
