Поки технології вирівнюють сили між потужнішими й слабшими країнами, загарбницькі війни старого зразка, схоже, стають неможливими, пише головний кореспондент із закордонних справ Ярослав Трофімов у Wall Street Journal. Виявляється, великі держави мають значно менше влади, ніж самі гадали, зауважує він.
Після приходу до влади минулого року президент Трамп без жодних вибачень просував бачення перебудови міжнародного порядку навколо сфери впливу США за принципом права сильного – світогляд, не надто відмінний від російського чи китайського. Майбутнє, здавалося, формулює рядок, який повторюють уже дві з половиною тисячі років і який походить від давньогрецького історика Фукідіда: “Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять”.
Як наголошує автор WSJ, цей вислів, первісно вкладений в уста афінських загарбників, які звернулися до приречених мешканців острова Мелос у 416 році до н.е., посів помітне місце у промові канадського прем’єр-міністра Марка Карні, яка здійняла хвилю на міжнародній конференції в Давосі у січні – на піку суперечки Європи з Трампом через його плани захопити данську автономну територію Ґренландію.
Але, за словами Ярослава Трофімова, тепер виявляється: слабкі – не такі вже й слабкі, як багато хто вважав. І сильні теж не можуть робити все, що їм заманеться.
Попри значні витрати далекобійних боєприпасів і знищення значної частини іранського керівництва, американським збройним силам не вдалося здобути стратегічної перемоги над такою середньою державою, як Іран. Тегеран продовжує блокувати Ормузьку протоку. Теократичний режим зберігає міцний контроль і здатність обстрілювати Ізраїль та країни Перської затоки ракетами – найновіший обмін ударами стався цього тижня.
Як зауважує кореспондент WSJ, не стала на коліна й Україна. Трамп припинив американську допомогу понад рік тому та здійснював дипломатичний тиск на Київ, домагаючись здачі східного регіону Донеччини – у межах своїх домовленостей із росією на серпневому саміті на Алясці. Попри це, Україна зуміла переломити хід війни проти росії: утримує лінію фронту й завдає дедалі болючіших ударів по глибокому тилу росії.
Ці події, як зазначає видання, наочно показали, наскільки технологічний прогрес – дрони та значно дешевші високоточні ракети – вирівняв розклад сил між малими країнами та великими державами, які витрачають сотні мільярдів доларів на свої збройні сили. “Україна стоїть на значно твердіших позиціях завдяки технологічній перевазі, яку вона здобула”, – зазначила латвійська міністерка закордонних справ Байба Браже. Це звуження розриву у потенціалі в усьому світі обмежило те, чого можна досягти самою лише воєнною силою. Китай уважно стежить за цими тенденціями, розмірковуючи над тим, чи міг би він захопити Тайвань – і чи варто йому на це зважуватися.
Звісно, конфлікти, що палахкотять у різних куточках світу, багато в чому відрізняються. Україна – демократія, яка веде оборонну війну проти неспровокованого вторгнення росії. Репресивний режим Ірану вбив тисячі власних громадян ще до того, як у лютому США та Ізраїль розпочали бомбардування, і вже десятиліттями підтримує збройні проксі-угруповання, що дестабілізують Близький Схід.
“Проте всі ці війни несуть схожий урок, – розповів італійський міністр оборони Ґвідо Крозетто. – Той тип війни, до якого ми звикли, той тип війни, який росія мала на думці в Україні – вторгнення й окупація країни, – більше немислимий. Війни тривають доти, доки в нації є витривалість і воля до спротиву. Завоювати країну, громадяни якої готові битися, неможливо – навіть коли існує розрив у силі, як між росією та Україною, а ще більше – між США та Іраном. Це важко навіть для Ізраїлю, якому поки не вдається здолати Хамас фактично в одному місті”.
Зміна режиму – мета росії в Україні й, принаймні спочатку, мета Америки в Ірані – у сучасному світі більше не може бути досягнута виключно збройною силою, погоджується начальник Генерального штабу Нідерландів генерал Онно Ейхелсгайм. “Завоювати такі країни, маючи весь потенціал, чи то США проти Ірану, чи то росія проти України, – майже неможливо, – цитує Ейхелсгайма WSJ. – І якщо не доб’єшся успіху протягом перших двох тижнів – потрапляєш у позиційну трясовину, з якої дуже важко вибратись. Якщо хочеш чогось досягти – треба діяти дуже й дуже швидко”.
Як зазначає WSJ, обмеженість можливостей великих держав – не новина. І Вашингтон, і Москва вже зазнавали принизливих поразок у закордонних війнах. США довелося відступити з В’єтнаму. Обидві держави зрештою зазнали поразки в Афганістані. Американський досвід окупації Іраку – м’яко кажучи, неоднозначний.
Проте, за словами Ярослава Трофімова, у тих випадках великі держави відступали через затяжні й болісні повстання, які спалахували після формальних воєнних перемог і зрештою підривали внутрішню підтримку війни. Тепер ситуація інша. Чотири роки тривалої війни – а російські танки так і не дійшли до Києва, і просування росії на полі бою фактично зупинилося. США не наважилися навіть на наземну операцію в Ірані, добре усвідомлюючи, скільки американських жертв це потягло б за собою.
Революція дронової війни, яку спричинила війна між росією та Україною, і здатність Ірану створити масштабний арсенал точних далекобійних балістичних ракет частково нівелювали колосальну перевагу США в авіації та розвідці. Автор WSJ переконаний, що це зробило немислимим традиційний бронетанковий прорив на Тегеран – за зразком американського вторгнення до Іраку 2003 року. Стрімке усунення венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро в січні, що на той момент здавалося провісником майбутнього і розпалювало апетити Трампа щодо Ґренландії та Ірану, тепер виглядає радше рідкісним винятком, аніж провісником майбутнього застосування американської сили.
Як наголошує видання, Китай пильно стежить за всім цим. “До початку війни в Україні люди вважали, що росія – друга за потужністю армія у світі. Нині найсильніша армія і “друга армія світу” обидві втягнуті у війни – і жодна з них не просувається гладко”, – зазначив старший полковник у відставці Чжоу Бо, колишній директор Центру безпекової співпраці Міністерства оборони Китаю, нині – старший науковий співробітник Університету Цінхуа в Пекіні.
Головний урок для Китаю, на його думку, полягає в тому, щоб запросити російських фахівців і дати їм змогу поділитися досвідом сучасної дронової війни: “Китай – найбільший виробник дронів, але ми справді не знаємо, як їх застосовувати у бойових умовах. Лише ті країни, що використовували дрони на полі бою, можуть розповісти, наскільки вони ефективні насправді”.
Вислів Фукідіда, який здавна був аксіомою так званої реалістичної школи міжнародних відносин, – це вияв грубого фаталізму, а не путівник до набагато складнішої реальності, вважає сінгапурський учений Білагарі Каусікан, який був послом країни в ООН. Якби це було правдою, жартує він, маленька країна на зразок Сінгапуру давно була б поглинута сусідами. “У всіх країн є свобода дії, навіть у скрутних обставинах. Але чи вистачить розуму розпізнати цю свободу й здатності нею скористатися – то вже інше питання”, – цитує Каусікана WSJ.
На відміну від України та Ірану Тайвань може не мати волі скористатися цією свободою дії – адже Китай дедалі успішніше підточує рішучість населення протистояти можливій майбутній китайській воєнній операції. Відхиливши урядову програму переозброєння, тайванський парламент, де домінує опозиція, у травні ухвалив значно менший спеціальний пакет видатків на оборону – 25 мільярдів доларів, урізавши, зокрема, фінансування виробництва вітчизняних дронів та засобів асиметричної війни. Новий лідер опозиції Чен Лі-вун відвідав китайського очільника Сі Цзіньпіна та посів значно примирливішу позицію щодо Пекіна, пише видання, цитуючи сінгапурського вченого: “Я кажу своїм тайванським друзям – без особливого успіху, – що вони засвоїли хибний урок з України. Урок не в тому, що демократії допомагають іншим демократіям. Урок у тому, що українці допомогли самі собі – і тоді інші погодилися їм сприяти”.
Філіппіни також втягнуті у суперечку з Пекіном і, якщо спалахне війна, можуть зіткнутися з подібною проблемою рішучості до спротиву. “Наше населення настільки захищене від реальності конфлікту. Те, чого навчають, – це пасивна, гандіївська культура миру, – зауважив філіппінський міністр оборони Ґільберто Теодоро-молодший. – Але щоб вона мала сенс, потрібна міцна безпекова ій оборонна оболонка, що гарантуватиме політичне середовище, здатне захистити всіх тих, хто обирає ненасилля”.
Як зазначає WSJ, у своїй давоській промові Карні, чию країну Трамп часом іменує майбутнім 51-м штатом, доводив, що середні держави, як-от Канада, не мають іншого вибору, ніж об’єднуватися з подібними країнами, щоб уникнути “підкорення” глобальними гегемонами. Відтоді європейські країни, азійські демократії та Канада посилили військові, економічні та безпекові зв’язки – почасти щоб зменшити залежність від США і від Китаю.
“Якщо вони об’єднаються, середні держави зможуть протистояти великим, – зазначив французький політолог Ніколя Тензер. – Жодна з них не зможе зробити це наодинці, але разом вони мають важелі, аби нав’язати рішення – чи то у воєнний, чи то у правовий спосіб у межах міжнародного права. Є простір для дій – хоча це не означає, що буде легко”.
Джерело: Wall Street Journal
