Для лідера Північної Кореї Кім Чен Ина зорі зійшлися якнайкраще. За його спиною стоїть російський президент путін. Президентові Дональду Трампу потрібне відволікання – “завершення ще однієї війни”. Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон домагається зустрічі. Сі Цзіньпін бачить шанс для активної дипломатії, якого раніше не мав. Чи стала минулотижнева зустріч Сі й Кіма ключем до року інтенсивної дипломатії, здатної трансформувати геополітику Північно-Східної Азії? Наразі спостерігачі применшують значення цієї зустрічі, ніби це лише китайська відповідь на дипломатію путіна. Це хибне трактування регіональної динаміки та можливостей, які відчувають і Сі, і Кім.
Візит Сі Цзіньпіна до Пхеньяна відбувся за мовчазного схвалення лідерів Сполучених Штатів, Південної Кореї та росії, попри їхню спільну стурбованість китайськими цілями. Для лідерів Японії та Тайваню цей візит небажаний: він ставить під сумнів регіональну стратегію США. Сі попередив Кіма про “японський мілітаризм” і придивляється до можливості домовитися з Трампом щодо Тайваню.
Спершу варто порівняти очікуване дипломатичне піднесення 2026 року з тим, що відбувалося 2018-го. У 2018 році посередником був Сеул, який не мав жодного впливу ні на Трампа, ні на Кім Чен Ина, тоді як у 2026-му цю роль перебрав Пекін, що останніми місяцями приймав у себе Лі Чже Мьона, Дональда Трампа та путіна – усіх фактично в ролі прохачів – на першому етапі цього піднесення. Жоден із цих лідерів не ставить денуклеаризацію Північної Кореї на перше місце, на відміну від невдалого підходу Трампа у 2018-2019 роках. Кім зміцнив свої позиції завдяки підтримці путіна й Сі, а також власній ядерній доктрині. Водночас Трамп почувається дедалі вільнішим від обмежень і останнім часом дедалі більше прагне здобути “перемогу”.
Сі перевершив очікування, наголосивши на спільності соціалістичних систем обох держав, привізши із собою міністра оборони, узгодивши безпекові інтереси з державою, чиї дії досі викликали підозри, та домагаючись тіснішої економічної інтеграції попри чинні санкції. Можливо, він розрахував, що Кім почувається достатньо впевнено, щоб послабити деякі бар’єри для тіснішого зближення. Він також, здається, наважився провести на диво оптимістичний саміт із лідером, якого донедавна вважали ізгоєм.
Дональд Трамп під час свого травневого візиту до Пекіна просив Сі допомогти домогтися зустрічі з Кім Чен Ином. Якщо Пекін знову допоможе Вашингтону в дипломатії з Пхеньяном, він очікуватиме винагороди – зокрема й на тайванському напрямі, де Трамп уже відступив.
Навіть якщо Трамп лише імітує наполягання на денуклеаризації, є підстави вважати, що його справжній мотив – приписати собі успіх у поліпшенні відносин, яких не вдалося досягти його попередникам, додати ще один здобуток до власного переліку перемог, закріпити образ лідера, який завершує війни по всьому світу, й отримати Нобелівську премію. У 2025 році він уже називав Північну Корею “ядерною державою”, усупереч попередній політиці Вашингтона.
Перемикаючи увагу на Північну Корею, Трамп відволікає від невдалої політики щодо Ірану та України. Він тішитиметься “повагою”, якої так прагне, зарахувавши Кіма до кола путіна й Сі – автократів, з якими він поводиться як із рівними, замовчуючи водночас їхні репресії та агресивність. Для Кіма послаблення наголосу Трампа на денуклеаризації та часткове пом’якшення санкцій можуть зробити саміт із ним привабливим, можливо, дозволивши йому тішитися якоюсь фантастичною схемою з нерухомістю. Підтвердження Сінгапурської угоди або оголошення мораторію майже нічого не коштувало б. Якщо багато хто вважає, що Кім наполягає на визнанні себе “ядерною державою”, то знайдеться формулювання, здатне згладити цю суперечність і, можливо, виявитися достатнім. Не зовсім зрозуміло, чи Сі прямо висловив свою згоду на це.
На відміну від обережної реакції Китаю на саміти Трампа й Кіма у 2018-2019 роках, тепер Сі впевнений, що саме він є посередником. Його державний візит до Вашингтона у вересні відбудеться раніше, ніж будь-який саміт Трампа й Кіма, що дозволить подати Китай як відповідальну державу й стримуватиме кроки США, здатні зірвати нову динаміку. Чим довше увага зосереджуватиметься на дипломатичному танці Китаю, США та КНДР, тим більше виграє Китай. Натомість трикутник США – Японія – Тайвань виглядатиме покинутим, а трикутник США – Японія – Південна Корея, який і так мало цікавить Трампа, – маргіналізованим. Бонусом для Сі в його прагненні розколоти Токіо і Сеул є протилежні погляди обох країн на цю дипломатію.
Утверджуючи себе в центрі того, що, ймовірно, стане тривалою серією самітів, Сі може закріпити символічний образ 3 вересня 2025 року – образ господаря, який стоїть між путіним і Кімом. Він прагнутиме просувати три цілі: поширити ініціативу “Один пояс, один шлях” (BRI) на Північно-Східну Азію, почавши з Північної Кореї та її кордону з росією – після десятиліття, коли ця ініціатива розвивалася лише в інших регіонах, а не в цьому, пріоритетному регіоні; сформувати рамкову систему безпеки для Північно-Східної Азії, яка довершила б незавершену мету, пов’язану з шестисторонніми переговорами; і підірвати систему союзів США, а також розвернути в протилежний бік дрейф Південної Кореї від Китаю до Сполучених Штатів.
Сі Цзіньпін розуміє настороженість Кіма щодо Китаю та різке розходження їхніх історичних поглядів. Він неохоче послаблював тиск на Кіма, водночас прагнучи використати Північну Корею у своїй дипломатії з Південною Кореєю та Сполученими Штатами. Та тепер Сі більше переконаний, що міжкорейські зв’язки навряд чи швидко потеплішають, і розуміє, що відносини США – КНДР не можуть налагодитися найближчим часом. Бути незамінним у повільному дипломатичному процесі – ідеальна для нього роль.
Це узгоджується із закликом Сі до Кіма “спільно убезпечувати регіональний мир і розвиток”.
Під час свого січневого візиту до Пекіна Лі Чже Мьон також просив Сі допомогти відновити переговори з Кім Чен Ином. Лі, закликавши до “повномасштабного відновлення відносин Південної Кореї та Китаю”, просив сприяння у відновленні діалогу Півночі й Півдня. Умови Китаю стали зрозумілими: уникати терміна “денуклеаризація” та вимагати повторного підтвердження політики “одного Китаю”, тримаючись осторонь позиції японської прем’єрки Санае Такаїчі щодо тайванської кризи, яку Китай вважає категорично неприйнятною.
Лі вітає поїздку Сі до Пхеньяна, сподіваючись, що вона приведе до саміту Трампа й Кіма як передумови для його власної дипломатії. Натомість трикутнику США – Південна Корея – КНДР 2018 року тепер потрібен формат за участю Китаю. Сі неодмінно скористається цією конфігурацією, щоб домогтися ключової ролі для Китаю, тоді як Кім, очевидно, не хоче давати Лі жодної ролі, якщо тільки винагорода не перевищить усі очікування.
Кім і Сі навряд чи поставлять інтерес Лі до міжкорейських самітів на перше місце. Лі може покладатися на підтримку Трампа, яка може обійтися йому недешево в межах його транзакційного підходу. Сі також може запропонувати свої послуги – за певну ціну. Зацікавленість Лі у відновленні зв’язків із росією – і для впливу на політику путіна щодо Північної Кореї, і для забезпечення енергопостачання у складний час – додасть ще один вимір до цієї дипломатичної каруселі, особливо якщо в Україні настане припинення вогню.
Відвідавши Пекін через тиждень після Трампа, путін також не міг не зрадіти новині про візит Сі до Пхеньяна. Попри відновлення суперництва між москвою і Пекіном за Північну Корею, не варто недооцінювати спільне прагнення створити нову систему безпеки в Північно-Східній Азії, що включатиме і Північ. путін усвідомлює, що китайсько-російські відносини мають першочергове значення, що москва певною мірою має поступатися Пекіну у відносинах із Пхеньяном і що прорив у відносинах Трампа з Кім Чен Ином обіцяє вигоду для його регіональних амбіцій. Зрештою, Кім наполягатиме на участі росії в багатосторонніх переговорах, знаючи, що саме вона найбільше підтримує ядерне й воєнне зростання Північної Кореї як інструмент формування багатополярності в регіоні.
Коментарі про те, що Сі їде до Пхеньяна, щоб протидіяти тіснішим зв’язкам путіна з Північною Кореєю, не враховують загальної картини. Китайсько-російські відносини міцніші, ніж готові визнати критики, і обидві держави сприймають саміт Трампа й Кіма 2026 року не як загрозу, а як можливість для власних регіональних цілей, навіть якщо ці цілі не збігаються. путінський “поворот на Схід” і далі зосереджуватиметься переважно на Китаї, тоді як зв’язки з Північною Кореєю дають йому важелі впливу на Південну Корею і навіть на сам Китай. Його “поворот” залишається незавершеним. Жодна країна не просуватиме роль росії так, як це робитиме Північна Корея.
Своєрідний світогляд Трампа збентежив лідерів по всьому світу, але Сі, схоже, розрахував, що може використати його на користь Китаю. Ставлення Кім Чен Ина до Китаю давно було для Сі більмом на оці, але Сі вже мав вигоду від використання Північної Кореї раніше і має нову можливість у 2026 році. Потреба Лі Чже Мьона шукати допомоги Сі для відновлення переговорів із Північною Кореєю дає Сі ще одну причину активізувати регіональну дипломатію. Однак головною рушійною силою є китаєцентричний порядок денний Сі для Північно-Східної Азії, який вимагає дипломатії з Північною Кореєю. Наразі ця стратегія застрягла через невдачі в Японії та Південній Кореї і незначний прогрес у Північній Кореї. Навіть здобутки у відносинах із росією виявилися недостатніми. Нетерплячість Сі помітна.
Саміти 2026 року демонструють, що Китай став ще важливішим гравцем у Північно-Східній Азії, тоді як увага США зміщується в інші регіони. Водночас осміліла Північна Корея може не поспішати віддавати йому ту центральну роль, якої прагне Сі. Зважаючи на власне сприйняття себе як регіональної, а можливо, навіть глобальної держави, вона остерігатиметься підпорядковуватися Китаю. Та спроможність Північної Кореї утверджувати свою силу поза трикутником Китай – росія – КНДР наразі видається обмеженою. Водночас найкраще її власним інтересам може слугувати саме використання китайського дипломатичного втручання.
Завдання, що стоїть перед Китаєм, не буде легким. Трамп, Лі й путін можуть розраховувати на те, що Кім Чен Ин залишатиметься обережним щодо китаєцентризму. Кім може тішитися своєю новонабутою популярністю, тоді як лідери змагаються за зустріч із ним, що нормалізує становище Північної Кореї. путін заявлятиме, що був першим у черзі; Трамп шукатиме визнання як головний майстер угод; Лі піде слідом у пошуках того довгоочікуваного прориву, якого прагнуть прогресисти; а Сі скористається цією можливістю, щоб просувати китаєцентризм у Північно-Східній Азії, аби дорога до Пхеньяна неодмінно пролягала через Пекін.
Джерело: National Interest
