Спадщина фінляндизації простягається значно далі, ніж усвідомлює більшість людей, і може стати у пригоді в протистоянні з росією.
На презентації своїх мемуарів колишня федеральна канцлерка Німеччини Анґела Меркель пояснила: одним із мотивів, через які Україна залишалася поза НАТО, був уявний успіх Фінляндії – нейтральної північної країни, що межує з росією, але має розвинену економіку й дієздатне суспільство.
Ця логіка, яку поділяли й чимало інших політиків, крім Меркель, була простою. Якщо Фінляндія може процвітати як позаблоковий сусід росії, чому Україна не могла б зробити те саме? Як “міст” між росією та НАТО, Київ міг би отримувати вигоди зі свого становища економічних, політичних і культурних воріт, що з’єднують Євросоюз і тодішній, керований росією Євразійський союз.
Події 2022 року показали, що фінська політика позаблоковості була менш стійкою, ніж припускали багато хто. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Гельсінкі швидко взяли курс на членство в НАТО. Завдяки потужному військовому потенціалу Фінляндії та політичній рішучості адміністрації Байдена процес вступу відбувся відносно безперешкодно – попри війну, що вирувала просто по той бік кордону. Відтоді Фінляндія довела свою цінність як союзник.
Проте у довгостроковій перспективі спадщина фінсько-російських відносин є значно складнішою.
Після Другої світової війни Фінляндію було втягнуто до радянської сфери впливу, проте вона уникла як комуністичного правління, так і повноцінного членства у Варшавському договорі. Натомість країна виробила своєрідну стратегію виживання: зберігаючи незалежність, фінська держава зробила мирне співіснування наріжним каменем своєї зовнішньої політики.
Це передбачало більше, ніж ритуальні декларації дружби і співпраці. Наслідком стала масштабна економічна взаємозалежність, зумовлена політичними міркуваннями, глибоке проникнення радянських спецслужб у політичні партії, державний апарат і засоби масової інформації, а також суттєві обмеження у сфері обороноздатності.
Ця політика, а ширше – сам процес розширення радянського впливу всередині сусідньої несоціалістичної держави, з часом отримала назву “фінляндизація”. Упродовж усієї Холодної війни дискусії навколо цього складного й багатогранного явища регулярно спалахували у зв’язку з темами розрядки, ініціатив щодо контролю над озброєннями та трансатлантичних відносин. Фінляндію можна було розглядати і як успішний приклад позаблокової країни, що зберегла суверенітет, і як суспільство, яке формували самоцензура, вплив КДБ і те, що Бернар-Анрі Леві назвав “народною демократією розуму”. У радянській стратегічній думці Фінляндія часів Холодної війни слугувала взірцем для Західної Європи.
Після розпаду Радянського Союзу і вступу Фінляндії до ЄС у 1995 році колишні агенти та контакти спецслужб Східного блоку знайшли шляхи до структур Євросоюзу. Це відображало і природну адаптацію національних еліт до нової геополітичної реальності, і втілення стратегій російської розвідки, про які згодом стало відомо ширше, зокрема використання фінських агентів для впливу на ухвалення рішень у ЄС. Фіни, діючи поруч із колишніми агентами “Штазі” та німецькими промисловими лобістами, допомагали забезпечувати вплив росії в ЄС задовго до того, як Кіпр і Мальта відчинили Шенгенський простір для олігархів із “золотими паспортами”.
Тих, хто попереджав про ці процеси, нерідко відкидали, відсували на узбіччя або цькували. У 1995 році Фелікс Карасєв, імовірно, найважливіший наставник путіна в роки служби в КДБ, втрутився в діяльність Служби державної безпеки Фінляндії через старий контакт у Канцелярії президента країни. Відтак шлях було розчищено: російські олігархи отримали можливість здобувати фінське громадянство, а такі проєкти, як “Північний потік”, – просуватися вперед. Попередник останнього був ініційований у 1997 році фінською державною компанією Neste та російським “Газпромом”.
Як свідчать слова Меркель, особливі відносини між москвою і Гельсінкі не втратили актуальності після краху Радянського Союзу. Натомість вони еволюціонували й злилися з тим, що пізніше назвали “шредеризацією”.
У своїй книзі “Розтин постфінляндизації”, вперше виданій 2023 року, я доводив, що спадщина фінляндизації визначала політичну культуру країни, її безпекові інституції та відносини з росією ще довго після закінчення Холодної війни. Чимало основних висновків цієї книги згодом підтвердило дослідження Фінського інституту міжнародних відносин (FIIA), яке розглянуло діяльність росії з впливу на Фінляндію в 2000-х роках.
Головна авторка звіту, Сінікукка Сарі, закликала мозкові центри та дослідницькі інститути інших країн провести аналогічні дослідження, наголошуючи, що гібридні загрози формуються місцевими традиціями, інституційними культурами, сильними та вразливими сторонами. Її спостереження вказує на ширший урок: попри певні повторювані закономірності, операції російського впливу також пристосовуються до національних обставин та історичних спадщин.
Повчальне порівняння можна знайти в Німеччині. Поряд із щойно виданим англомовним виданням моєї книги 2023 року – “Автопсія постфінляндизації: коріння європейського умиротворення росії” (Autopsy of Post-Finlandization: The Roots of European Appeasement of Russia) – книга Ґеорґа Масколо і Каті Ґлоґер “Фіаско. Розслідування німецької політики щодо росії” (Das Versagen: Eine investigative Geschichte der deutschen Russlandpolitik) містить докладний опис впливу росії всередині європейських, у цьому разі німецьких політичних та бізнесових еліт. Обидві роботи разом показують, як москва використовувала різні історичні й інституційні середовища Європи задля досягнення багатьох тих самих стратегічних цілей.
Якщо Європа справді розглядає відновлення діалогу з кремлем, попереду – дорога, всіяна пастками: одні з них очевидніші, інші – менш помітні. Те саме стосується планів перетворити ЄС на справжню “жорстку силу” та на сприятливіше середовище для оборони, технологій і розвідки.
В обох випадках немає жодного виправдання для тих, хто нехтує уроками минулого. Умиротворення має багато облич, і росія знову й знову демонструвала вражаючу здатність до адаптації – нерідко маскуючи ворожі операції впливу риторикою миру, вільної торгівлі, багатосторонності й ліберальної інтеграції. Від здатності Європи бачити крізь ці гасла, протистояти короткостроковим діловим інтересам і ретельно перевіряти мережі російського впливу може залежати те, чи повторить вона помилки минулого – чи ні.
Джерело: CEPA
