Останні заяви Марко Рубіо щодо двох найважливіших морських шляхів світу – Ормузької протоки та Південнокитайського моря – варто розглядати як зразок відвертого лицемірства, вважає колумніст Bloomberg Андреас Клут. За його словами, Рубіо, який водночас обіймає посади радника з національної безпеки та державного секретаря, заявив журналістам у відповідь на запитання про напружене протистояння в протоці, що жодна країна не має права стягувати мита чи збори за прохід міжнародним водним шляхом і що це – чинна норма міжнародного права.
Рубіо, зауважує Клут, цілком слушно критикував спроби Ірану встановити контроль над протокою і з юридичного погляду мав рацію. Проте він замовчав головне: саме США за президентства його керівника Дональда Трампа спровокували нинішню кризу, самі неодноразово порушивши міжнародне право. Серед цих порушень – напад США та Ізраїлю на суверенну державу Іран під час ще не завершених переговорів щодо його ядерної програми, а також погрози знищити іранську цивілізацію, бомбардуючи цивільні об’єкти, що саме по собі є воєнним злочином.
Як наголошує Андреас Клут, повчальний тон Рубіо звучить особливо фальшиво на тлі риторики самого Трампа. “Ми відновлюємо іранську блокаду, – заявив цього тижня президент, – Сполучені Штати відтепер називатимуться “охоронцем ормузької протоки”, але за це, з міркувань справедливості, отримуватимуть компенсацію у розмірі 20% вартості всього перевезеного вантажу”. Клут переконаний, що це фактично означає саме те стягнення мита за прохід міжнародним водним шляхом, проти якого нібито виступає Рубіо.
Колумніст Bloomberg підкреслює, що подібний когнітивний дисонанс проявляється й у Південнокитайському морі – економічній артерії, яка для світової економіки може бути навіть важливішою за Ормузьку протоку. Приєднавшись цього тижня до традиційних союзників у Європі та Азії, Державний департамент під керівництвом Рубіо підтвердив “незмінну відданість вільному, відкритому, мирному, стабільному й заснованому на правилах Індо-Тихоокеанському регіону, який спирається на міжнародне право”.
Приводом стала десята річниця одностайного рішення міжнародного арбітражного трибуналу, який визнав, що претензії Китаю на морські простори, зокрема територіальні води прибережних держав регіону, “не мають правових підстав”. Заява Рубіо була сигналом Пекіну припинити тиск на союзників США, зокрема на Філіппіни, і в цьому Рубіо мав рацію.
І все ж, зауважує Клут, Держдепартамент знову оминув незручний контекст. Трибунал ухвалив рішення на підставі Конвенції ООН з морського права (UNCLOS) – документа, який часто називають “конституцією океанів”. Конвенцію ухвалили 1982 року, а чинності вона набула 1994-го. Китай є учасником UNCLOS, що робить його непоступливість ще обурливішою.
Натомість Сполучені Штати – одна з небагатьох серед своїх союзників країн, поряд із Туреччиною та Ізраїлем, що залишається поза цим договором, попри те, що саме США відігравали провідну роль у підготовці його тексту. Понад те, американська історія рясніє порушеннями духу UNCLOS самими США – від мінування вод нікарагуанських портів, коли чорнило конвенції ще не встигло висохнути, до перехоплення суден у будь-якій точці світу щоразу, коли Вашингтон вирішує зіграти роль глобального поліцейського.
Як зауважує Андреас Клут, вибірково апелюючи до міжнародного права лише тоді, коли це вигідно США, Рубіо втілює давню традицію американської зовнішньої політики – лицемірство. Для колишнього і, ймовірно, майбутнього кандидата в президенти у цьому є певна логіка: він ніби підстраховується перед майбутніми дебатами, на словах віддаючи данину ідеалізму (міжнародному праву), а на ділі покладаючись на реалізм і жорстку силу, тобто діє й говорить так, як колись поводилися “звичайні” американські політики.
На відміну від Рубіо, Трамп, за словами Клута, не лицемірить. Він узагалі відкинув навіть удавану повагу до права, заявивши газеті New York Times: “Мені не потрібне міжнародне право, бо зупинити мене може лише моя власна мораль, мій власний розум”.
Ці слова Трамп сказав у січні – невдовзі після того, як незаконно, але успішно організував викрадення президента Венесуели; на тлі багатомісячної кампанії ударів по цивільних човнах у Карибському морі, що вже забрала життя понад 220 людей (і яку більшість американських військових юристів вважають відверто незаконною); і лише за кілька тижнів до того, як розпочав війну проти Ірану без схвалення ані Ради Безпеки ООН, ані Конгресу.
Що ж гірше: лицемірна данина міжнародному праву в дусі Рубіо чи відверте знехтування ним у дусі Трампа? На думку Андреаса Клута, друге – гірше. Він цитує професорку Джорджтаунського університету Розу Брукс, яка каже, що це катастрофічно. Лицемірство, звісно, ніхто не любить, проте, за її словами, “намагаючись брехати, лицеміри, як не парадоксально, підтверджують силу тих самих норм, які порушують”. Як каже старе прислів’я, лицемірство – це данина, яку порок платить чесноті.
Андреас Клут підкреслює, що Сполучені Штати здавна лицемірно проголошували (і часто самі писали) правила та норми міжнародної системи – від Статуту ООН до Женевських конвенцій і правил міжнародної торгівлі, час від часу їх порушуючи. Так само чинив і чинить Китай – як і майже будь-яка інша велика чи навіть середня держава.
Але останніми роками деякі світові лідери, зокрема путін, узагалі перестали виявляти праву бодай удавану повагу і перейшли до відвертої агресії, як диктатори у 1930-х роках. Тепер так само вчинив і наймогутніший лідер світу – Трамп. Схоже, припускає колумніст Bloomberg, людство ще пошкодує за поганими, але порівняно кращими часами, коли лицемірство було нормою.
Джерело: Bloomberg
