Упродовж 18–24 липня українські дрони завдали серії ударів по кількох логістичних центрах Wildberries – найбільшого інтернет-ритейлера росії. За оцінками російських аналітиків, економічні збитки становили до 1,3 мільярда доларів, тоді як за окремими оцінками вартість знищених товарів була ще вищою.
Ці атаки посилили й без того дедалі масштабнішу кампанію України із завдання далекобійних ударів. Однак, окрім логіки виснаження, вони свідчать про трансформацію самої природи української держави. Свого часу історик Чарльз Тіллі сформулював тезу про те, що війна творить державу, а держава – війну.
Український досвід, здається, пропонує сучасний варіант цієї формули: держава творить ракету, а ракета творить державу. Авторство цієї формули належить Бенджаміну Таллісу (колишньому старшому науковому співробітнику Німецької ради з міжнародних відносин, нині Талліс очолює напрям стратегічної аналітики в оборонній компанії Helsing та є співзасновником і головою правління Democratic Strategy Initiative – iPress). Спроможність завдавати глибоких ударів не просто розширила військові можливості України – вона в кількох сенсах змінила саму Україну як міжнародного суб’єкта.
Держава творить ракету
Перша частина цієї історії – промислова, і я вже докладно описував її раніше. На початку війни одним із пріоритетів України стало створення й нарощування власної спроможності завдавати глибоких ударів. Те, що у 2022 році починалося як термінова програма з адаптації наявних протикорабельних крилатих ракет “Нептун” для ураження наземних цілей, до середини 2026 року переросло в те, що цілком обґрунтовано можна назвати одним із найпотужніших і найрізноманітніших у світі арсеналів засобів для завдання глибоких ударів.
19-та окрема ракетна бригада, яка у 2022 році запускала по цілях на відстані не більш як 120 кілометрів поспіхом повернуті до ладу й раніше зняті з озброєння радянські балістичні ракети “Точка-У”, нині запускає крилаті ракети та далекобійні дрони по цілях за тисячі кілометрів.
Звісно, для створення такого арсеналу було недостатньо виробляти лише ракети. Для цього знадобилися промислова база, бюрократичний апарат планування, інфраструктура й процедури визначення цілей, а також механізми фінансування. Усе це – матеріальна передумова, яку створила українська держава. Цікавіше інше: що, своєю чергою, створила ця система.
Ракета творить державу
Глибокі удари – особливо в масштабах, яких досягла Україна, – дають те, що Томас Шеллінг (американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 2005 року за розширення розуміння проблем конфлікту і кооперації за допомогою аналізу в рамках теорії ігор – iPress).свого часу назвав “здатністю завдавати болю”. Держава, здатна переконливо й упродовж тривалого часу тримати економіку супротивника під загрозою майже на власний розсуд, коли той має лише обмежені засоби захисту від ударів або відповіді на них, належить до іншої категорії суб’єктів міжнародної системи.
Найближчою історичною аналогією тут, певно, є ядерна зброя. Вона утворила окрему соціальну категорію – “державу, що володіє ядерною зброєю”, яка існує завдяки визнанню і змінює ставлення всіх інших суб’єктів до держав цієї категорії. Україна, звісно, не стала раптово великою державою чи чимось на кшталт держави, що володіє ядерною зброєю. Проте виникло якісно інше явище – можливо, менш драматичне, але все одно значуще. Суверенна спроможність завдавати глибоких ударів надала Україні рівень визнання і суб’єктності, якого вона раніше не мала.
Не менш важливим є те, як український арсенал засобів для завдання глибоких ударів впливає на росію – не лише на спроможності її держави, а й на уявлення росіян та українців про самих себе. Як слушно зауважували коментатори, удари по Wildberries руйнують останню ілюзію комфортного мирного життя російського суспільства. Дедалі важливішим чинником стає не те, що Україна здатна уразити, а те, що вона хоче уразити. Руйнування, які на початку війни відбувалися лише в одному напрямку, на четвертому році війни відбуваються вже в обох. Українська кампанія глибоких ударів безпосередньо підважує уявлення російського суспільства про себе як про сильне, захищене й недоторканне, а також його відчуття переваги над іншими, особливо над Україною.
Саме тому цей аргумент не залежить від оцінки завданих ударами збитків. У межах запропонованого тут підходу те, наскільки удари справді підривають військову логістику, ланцюги постачання чи загальну спроможність російської держави, має другорядне значення. Українські глибокі удари мають конститутивний ефект, і він зберігається доти, доки Україна наочно демонструє, що володіє цією спроможністю та застосовує її, незалежно від того, як швидко відбудовують знищені склади чи повертають до ладу пошкоджений нафтопереробний завод.
Держава, яку створила ракета
Цей конститутивний ефект має цілком конкретні, спостережувані наслідки.
Політика “дозволів”, схоже, назавжди залишилася в минулому. Кампанію проти Wildberries, судячи з усього, самостійно спланував, обґрунтував і здійснив Київ. Дозволу не просили в жодної західної столиці. Зеленський публічно взяв на себе відповідальність за вибір цілей, заявивши, що ці об’єкти постачають комплектуючі для виробництва російських дронів. Ба більше, причинно-наслідковий зв’язок навіть перевернувся: на банківський підрозділ Wildberries ЄС наклав санкції вже після початку української кампанії ударів, тобто цього разу західна політика йшла слідом за переліком цілей, визначених у Києві. Впродовж більшої частини війни таку послідовність подій було б важко уявити.
Ще конкретніше: цю кампанію подають як інструмент примусу, покликаний змусити москву сісти за стіл перемовин: біль завдають сьогодні, а полегшення пропонують завтра в обмін на поступки. Здатність завдавати болю й утримуватися від нього є ключовим чинником, який перетворює Україну на сторону перемовин щодо майбутнього самої України, Європи та світу загалом, а не на предмет цих перемовин. Впродовж більшої частини війни майбутнє України визначали – або принаймні існували побоювання, що визначатимуть, – реакції західних столиць на те, як росія маніпулювала ризиком. Тепер Україна сама здатна маніпулювати цим ризиком. Україна перетворилася з держави, що зазнає примусу, на державу, що сама його застосовує.
У тому, як відбулася ця трансформація, є, звісно, певна іронія. Саме повномасштабна агресія росії породила потребу України у засобах для завдання глибоких ударів і зрештою заклала підвалини того, чим Україна є сьогодні. І саме відмова Заходу, а часом і його неспроможність задовольнити цю потребу, зокрема надати політичний дозвіл самостійно обирати цілі, значно пришвидшила розвиток власних українських програм далекобійних дронів і ракет, гарантувавши, що зрештою Україна здобуде суверенну спроможність у найповнішому сенсі цього слова. Тож москва, Берлін і Вашингтон є співавторами як українського ракетного арсеналу, так і держави, якою стала Україна, хоча й у різний спосіб і різною мірою.
Ракета за столом перемовин
Ця трансформація має наслідки й за столом перемовин. Військові спроможності можна обмежити на папері, а масштаби виробництва – у принципі, за домовленістю. Проте суб’єктність регулювати значно складніше. Якщо міжнародна система вже визнала державу такою, що володіє здатністю завдавати болю, навряд чи це визнання можна скасувати будь-яким договором. Будь-яка угода, покликана обмежити український арсенал засобів для завдання глибоких ударів, самим фактом перемовин щодо нього підтверджуватиме статус, який цей арсенал створив і який росія прагнутиме обмежити.
Це варто мати на увазі на тлі дедалі сильнішого тиску з метою завершити війну шляхом перемовин. Україна, яка сяде за стіл цих перемовин, суттєво відрізняється від держави, на яку росія напала у 2022 році: тепер це самостійна ракетна держава, яка зберігає здатність завдавати болю й веде перемовини від власного імені. росії доведеться домовлятися з ракетою на столі – і з державою, яку ця ракета створила.
Джерело
