Західна стратегія протиракетної оборони від балістичних ракет не спрацьовує проти противників, які виробляють зброю в промислових масштабах. Тепер залишилося два варіанти.
“Немає сенсу навіть намагатися, – сказала вона, – не можна повірити в неможливе”.
“Смію припустити, тобі просто бракує практики, – сказала Королева. – Коли я була в твоєму віці, я завжди робила це по пів години щодня. Та що там, іноді до сніданку я встигала повірити аж у шість неможливих речей”.
Льюїс Керролл, “Аліса в Задзеркаллі” (1871)
Судячи з обсягу нещодавніх коментарів на цю тему, глобальний дефіцит перехоплювачів балістичних ракет спричинив справжній переполох.
Тривога цілком зрозуміла. За оцінками, Сполучені Штати вже використали дві третини свого запасу PAC-3 на Близькому Сході, а європейські держави, схоже, не мають перехоплювачів, якими могли б поділитися. Тож спостерігачі запитують, як Україна має захищатися від дедалі інтенсивніших ударів російськими балістичними ракетами. Однак це не мало б стати несподіванкою. Нездатність Заходу ефективно захищатися від балістичних ракет на різних театрах воєнних дій – це розплата за фантазію, у якій західні посадовці жили десятиліттями.
Чому так відбувається, пояснює добре відома арифметика протиракетної оборони.
На відновлення запасів перехоплювачів, витрачених в Україні та на Близькому Сході, підуть роки. Виробничі лінії, хоча й значно потужніші, ніж до 2022 року, досі випускають лише від десяти з лишком до кількох десятків перехоплювачів на місяць. Тим часом противники й конкуренти Заходу – Китай, Іран, Північна Корея та росія – нарощують арсенали балістичних ракет у дедалі більших промислових масштабах, випереджаючи західних виробників навіть попри значні зусилля останніх.
До того ж ця продукція обходиться надзвичайно дорого. Перехоплювач коштує в кілька разів дорожче за балістичну ракету, яку має знищити, а для досягнення прийнятної ймовірності знищення цілі часто потрібно два чи більше перехоплювачів. У результаті вартісний дисбаланс у сучасній протиракетній обороні може наближатися до співвідношення десять до одного або й перевищувати його. І це без урахування початкових витрат на радари, пускові установки та системи управління, без яких перехоплення взагалі неможливе.
Отже, сучасна протиракетна оборона створює структурну реальність, що дає перевагу нападнику над захисником. Війна з Іраном і виснаження американських запасів перехоплювачів загострили проблему, але її першопричина виникла задовго до них. Тому нинішня ситуація була цілком передбачуваною. Вона дивує західних посадовців, бо ті, схоже, помилково вірили, що протиракетна оборона може бути реалістичним довгостроковим рішенням. Насправді такою вона ніколи не була.
Західні держави тепер гарячково намагаються поповнити запаси засобів протиракетної оборони й водночас передати Україні все, що можуть, аби захистити її міста, критичну інфраструктуру та промисловість. Європейські столиці разом із Вашингтоном вклали мільярди в протиракетну оборону й продовжують вкладати. Однак із нинішньої точки зору можна стверджувати, що віддача від цих витрат незначна. Поки Захід наввипередки розширює потужності наявних ліній виробництва перехоплювачів, виробництво противників зростає ще швидше. Багато в чому Захід біжить удвічі швидше лише для того, щоб залишатися на місці.
Щоб вибратися з країни див протиракетної оборони, у якій західні держави так зручно влаштувалися, насамперед треба визнати: нинішній стан справ неприйнятний. Після цього перед політиками постають два варіанти.
Перший – змиритися з дисбалансом між наступом і обороною та зробити з нього закономірний висновок. У світі, де нападник здатен виробляти балістичні ракети швидше й дешевше, ніж захисник – перехоплювачі, найкращим доступним інструментом підтримання дієвого стримування може бути надійна спроможність завдати удару у відповідь. За такого підходу протиракетна оборона й далі потрібна, але її роль має бути вужчою: захищати критично важливі об’єкти протягом обмеженого часу, а не слугувати довгостроковим рішенням для захисту територій.
Другий – працювати втричі наполегливіше, щоб переламати цей дисбаланс, інвестуючи у засоби, які мають реальний шанс змінити співвідношення витрат на користь захисника: програми перехоплювачів, розрахованих на масове виробництво за ціною одиниці, що становить лише частку вартості перехоплювачів попередніх поколінь.
Такі програми існують в Україні та інших європейських державах, але вони ще не довели своєї ефективності. Втім, ставка на них – єдиний реалістичний шлях, якщо позбавлення противника можливості досягти мети ударом і надалі має залишатися центральним елементом західної доктрини протиракетної оборони.
Політики можуть обрати один із цих варіантів або, в ідеалі, поєднати обидва. Найважливіше – почати діяти.
Біла Королева Льюїса Керролла стверджувала, що може повірити у шість неможливих речей ще до сніданку. Західній політиці протиракетної оборони вистачило лише однієї: віри в те, що виробництво перехоплювачів традиційного типу може не відставати від ворожих арсеналів балістичних ракет і забезпечувати протидію їм, навіть коли ті виробляються у промислових масштабах. Цією вірою вона жила понад два десятиліття. Схоже, тепер сніданок нарешті закінчився.
Джерело
