Так це не виглядатиме.
Отже, якщо вірити Трампу та його посадовцям, ситуація у війні з Іраном така: Іран повністю розгромлений і відчайдушно прагне домовленості – ба більше, Трамп щонайменше шість разів оголошував, що угода ось-ось буде укладена. Водночас, оскільки угоди немає, а Іран залишається непоступливим, міністр фінансів Скотт Бессент готує те, що він називає “економічним D-Day”, – санкції, які мають поставити іранський режим на коліна. Завдання непросте, адже, за словами тих самих посадовців, Іран уже стоїть на колінах. Та хай там як.
Головне, що треба розуміти: ця економічна кампанія провалиться так само ґрунтовно, як і військова.
План США, а може, лише “концепція плану”, схоже, зводиться до принципу: “Блокада мені? Ні, блокада тобі!”
З одного боку, США намагаються відновити потік нафти через Ормузьку протоку попри іранські погрози. Принаймні частина танкерів проходить протокою “втемну”, з вимкненими транспондерами. Приватні страховики не хочуть покривати ризики таких рейсів, тож страхування натомість забезпечує уряд США. А американські військові сили надають певний захист від іранських дронів і ракет.
Ця частина плану, насмілюся сказати, не зовсім безглузда. Очевидно, принаймні якась кількість нафти справді проходить через протоку. Адміністрація Трампа заявляє про 8 мільйонів барелів на добу – це була б значна цифра, якби вона відповідала дійсності. На жаль, джерело цієї цифри – посадовці Трампа, які не заслуговують жодної довіри, тож про реальний обсяг можна лише гадати.
Та важливіше інше: навіть успішне повторне відкриття Ормузької протоки тепер має значно менше значення, ніж мало б кілька місяців тому. Є дві головні причини, чому припинення іранської блокади протоки, навіть якщо це можливо, не дасть бажаного ефекту.
Перша – сам масштаб військової невдачі США в Перській затоці. Американські удари по Ірану не лише не змогли повалити режим – іранські атаки ще й змусили США залишити багато своїх баз у регіоні. Втрата цих баз разом із виснаженням американських запасів ракет-перехоплювачів та інших боєприпасів означає, що Америка фактично не спроможна захищати своїх союзників у Перській затоці.
То що станеться, якщо Іран вирішить, що блокада Ормузької протоки завдає недостатньої шкоди? Він може – і буде – підвищувати ставки, завдаючи ударів по нафтових об’єктах по всьому регіону. І Америка мало що зможе зробити, аби цьому завадити.
Друга причина – ціни на енергоносії для кінцевих споживачів дедалі більше відриваються від ціни сирої нафти. Не забувайте: люди спалюють не сиру нафту, а бензин і дизель. І ціни на ці нафтопродукти зросли значно сильніше, ніж ціна нафти. На графіку нижче показано ціну на нафту Brent, оптову ціну дизельного пального та зважене середнє оптових цін на дизель і бензин:
Величезна надбавка в цінах на нафтопродукти порівняно з ціною сирої нафти, так званий “крек-спред”, є наслідком глобального дефіциту нафтопереробних потужностей (частково спричиненого українськими ударами по російських НПЗ). Тож навіть якщо Бессенту вдасться збільшити потік нафти через Ормузьку протоку і знизити ціни на сиру нафту, економічний тиск, який американці відчувають на заправках, залишатиметься сильним.
А як щодо погрози Бессента економічно ізолювати Іран, перекривши Ірану і експорт, і імпорт? Відповідь одним словом: Китай. Як я писав кілька тижнів тому, Китай став переможцем у війні Трампа.
Так, ВМС США справді можуть і вже переважно заблокували іранський нафтовий експорт, хоча підтримувати цю блокаду складніше, ніж може здаватися. Ми ж знаємо, що флот перебуває під величезним навантаженням: флот буквально має проблеми і з харчуванням моряків, і зі справністю сантехніки на кораблях. Своєю чергою, ці труднощі значною мірою спричинені втратою американських баз, особливо бази в Бахрейні. Утім, це означає, що Іран втрачає своє головне джерело експортних доходів. У 2025 році цей дохід становив близько 45 мільярдів доларів.
З погляду Ірану це величезні гроші – близько 7% ВВП країни за 2025 рік. Але це лише приблизно 0,2% ВВП Китаю.
Чому тут важливий Китай? Тому що китайці, очевидно, отримують великі геополітичні вигоди від пастки, в яку Трамп сам себе загнав в Ірані. І, з їхнього погляду, майже нічого не коштувало б утримувати нас у цій пастці, надаючи іранському режиму достатньо грошей для оплати критично необхідного імпорту.
Хіба США не можуть заблокувати й іранський імпорт? Ні. Люсіан Траскотт написав дуже добру статтю, де пояснює, чому для США було б у принципі неможливо перекрити безліч маршрутів, якими товари можуть потрапляти до Ірану.
У своїх нещодавніх заявах Бессент гучно стверджував, що ми можемо ізолювати Іран, запроваджуючи санкції проти країн і компаній, які мають справи з іранським режимом. Але адміністрація Трампа вже запровадила мита та інші санкції проти стількох країн і під стількома заявленими приводами, а потім стільки разів відступала, що її кредит довіри вичерпано. Крім того, значну частину потрібного Іран може отримувати з Китаю. Тож ви справді вірите, що ослаблені США здатні примусити Китай допомогти їм перемогти Іран? Та ще й усупереч стратегічним інтересам самого Китаю? Якщо так, то в мене є для вас кілька 30-річних облігацій на продаж.
Так, Сполучені Штати й досі мають можливість завдати Ірану істотних економічних труднощів. Але віра в те, що Трамп може залякати режим, який уже пережив обезголовлення більшої частини свого керівництва, витримав місяці інтенсивних бомбардувань і успішно завдав ударів у відповідь по союзниках США в Перській затоці, – це просто чергова фантазія Трампа.
Скотт Бессент – огидний підлабузник, але він не дурень. Він, напевно, розуміє, що ця жалюгідна спроба натиснути на Іран не лише не спрацює, а й відверто тхне відчаєм. І як колишній трейдер облігаціями він добре знає, що стається, коли ті, у кого справді є потрібний товар, у цьому випадку Китай, відчувають запах відчаю. Я цілком упевнено прогнозую, що китайці подбають про виживання іранського режиму й із великим задоволенням спостерігатимуть, як Трамп поволі борсатиметься в безвиході довкола Ормузьку протоку.
Джерело
