Конрад Аденауер перевертається в труні? (Фото автора, Берлін)
Ультраправі націоналістичні популістські партії задають тон у політиці – від Вашингтона до Варшави. То чому ж так тривожитися через невелику перемогу на регіональних виборах однієї з таких партій – “Альтернативи для Німеччини” (AfD), в одній із федеральних земель – Саксонії-Ангальт? “Бо це Німеччина!” – майже інстинктивна відповідь багатьох людей у світі.
Але ось це “бо це Німеччина!” треба розібрати на складники, мов апельсин на часточки. Так, через Адольфа Гітлера, дві диктатури (нацистську Німеччину до 1945 року та комуністичну Східну Німеччину до 1989-го) і дві світові війни. І так, деякі висловлювання AfD змусять здригнутися кожного, хто знайомий із нацистською риторикою.
До того ж Німеччина – центральна держава Європи. Співголова AfD Аліса Вайдель заявляє, що коли її партія увійде до уряду після федеральних виборів, запланованих на 2029 рік, Німеччина відмовиться від євро і вийде із Шенгенської зони без прикордонного контролю. Що тоді залишиться від ЄС?
Видатний німецький ліберальний соціальний і політичний мислитель Ральф Дарендорф, який помер 2009 року, не раз казав мені, що по-справжньому повірить у стійкість німецької демократії лише тоді, коли вона витримає випробування великою економічною кризою. Що ж, тепер країна вже близька до цього.
Остання часточка цього “бо це Німеччина!” – можливо, найцікавіша. Вся конституційна, політична й освітня система Федеративної Республіки створена так, щоб не допустити нічого подібного до краху Веймарської республіки та перетворення її на гітлерівську диктатуру в 1933 році. Федеративна Республіка має бути wehrhafte Demokratie – демократією, здатною захищати себе.
Тому питання про те, як Німеччина захищатиме свою демократію, має не лише європейське, а й глобальне значення. З усіх варіантів, які зараз гарячково обговорюють у Берліні, я вважаю найпереконливішою таку формулу: не забороняти AfD і не загравати з нею, а обмежувати її правовими засобами та боротися з нею політично.
Німецька конституція передбачає можливість заборони політичних партій, “ворожих” до її основоположних ліберально-демократичних принципів. Впливові німецькі політики закликали звернутися до Конституційного суду з вимогою заборонити AfD – або принаймні її найрадикальніші частини – саме на цій підставі. Але для цього вже запізно. AfD є великою силою в Бундестазі відтоді, як досягла успіху на хвилі міграційної кризи на федеральних виборах 2017 року, а останнім часом, подібно до Reform UK у Британії, виходила на перше місце в загальнонаціональних опитуваннях. Раптом сказати стільком громадянам: “Ви не маєте права голосувати за партію, яку підтримуєте!” – саме по собі було б ударом по демократії.
Але демократія – це не тиранія більшості за принципом: народ висловився – голову з плечей! Це ліберальна демократія, а отже, результати будь-якого народного волевиявлення обмежені верховенством права, правами людини й меншин, а також плюралістичними інституціями, що не дозволяють більшості мати необмежену владу. Сьогодні реальні загрози німецькій демократії менше нагадують Веймар 1933 року, ніж Будапешт 2010-го (коли до влади прийшов Віктор Орбан) та Вашингтон 2025-го. За повідомленнями, міні-Трампи з AfD нишком вивчають виконавчі й адміністративні механізми в стилі Трампа, які вони могли б застосувати, щоб закріпити свій контроль. Федеративна Республіка Німеччина має право, силу й обов’язок їм завадити.
Стаття 37 конституції, яка дозволяє федеральній владі втручатися у разі антиконституційних дій земель, жодного разу не застосовувалася за 77 років існування республіки. Якщо, як тепер видається ймовірним, AfD сформує уряд землі Саксонія-Ангальт, усі федеральні повноваження, аж до застосування статті 37, слід використовувати там, де це буде необхідно. Наприклад, потрібно не допустити передачі чутливої розвідувальної інформації про дедалі агресивніші дії росії земельному підрозділу служби внутрішньої безпеки Саксонії-Ангальт, контрольованому проросійською AfD; гарантувати незалежність судів і прокуратури, а також нейтральність поліції та державної служби; і, додав би я, не допустити крайньої політизації освіти та суспільного мовлення. Звісно, політики AfD кричатимуть: “Нечесно!”. Ну й нехай. Якщо, як вони кажуть, вони хочуть “іншої республіки”, можуть поїхати жити до росії.
Та ще важливішою за ці правові й адміністративні обмеження є політична відповідь. На протилежному полюсі від тих, хто закликає заборонити партію, перебувають християнські демократи, які пропонують відмовитися від “брандмауера” і прийняти політиків AfD як частину нормального політичного процесу. Мовляв, якщо дати їм змогу взяти на себе відповідальність в уряді однієї із земель, це викриє їхню непослідовність, некомпетентність і відсутність реальних політичних відповідей.
Розмови й співпраця з ними, кажуть прихильники цього підходу, зрештою зроблять їх поміркованішими – як це, схоже, сталося з партією Джорджі Мелоні “Брати Італії”. Я й сам був схильний до таких аргументів. Але дані, зібрані політологами, свідчать, що стратегія включення з такою самою ймовірністю може додати націоналістам вітру у вітрила. Та й самі активісти AfD застерігають від небезпеки Melonisierung (“мелонізації”).
Тож християнським демократам не варто наполовину залазити в одне ліжко з AfD. Натомість уже починаючи з виборів у Мекленбурзі-Передній Померанії та Берліні, їм слід ефективніше протистояти їй політично. Замість того, щоб визначати християнську демократію через те, проти чого вона виступає (AfD та ультраліва Die Linke), варто чітко сказати, за що вона виступає. Щоб оновити німецьку соціальну ринкову економіку, християнські демократи мають реалізувати всі реформи ринку праці, пенсійної та податкової систем та інші зміни, погоджені цього літа з партнерами в коаліції – соціал-демократами, і піти ще далі. Перед лицем величезних зовнішніх викликів – від російської агресії до американського й китайського ШІ – християнські демократи, історично партія Європи, повинні сміливо відстоювати рішення європейського масштабу, адже лише вони дадуть будь-якій окремій європейській країні силу протистояти гігантам.
Але крім ШІ, німецьким мейнстримним партіям конче потрібен EI – емоційний інтелект. Ключ до успіху Ульріха Зігмунда з AfD у Саксонії-Ангальт, як і Трампа та британця Найджела Фараджа, – особливий тип емоційної комунікації. Я тут, поруч із вами; я вас чую і бачу; я поділяю ваш гнів. Зі мною ви можете говорити те, що справді думаєте, і бути собою, бо, мільйонер я чи ні, в глибині душі я звичайний хлопець, такий самий, як ви. Тож вип’ємо по пиву і разом рушаймо вперед – до уявленого минулого.
Надзвичайно цікаво перечитувати впливову статтю 1937 року німецького політолога-емігранта Карла Льовенштайна про ” войовничу демократію” і бачити, як він наполягав: демократія не здатна “виробити емоційні формули, спроможні конкурувати з фашистськими щуроловами”. Звідси й наголос на конституційних обмеженнях. Але в нашому докорінно зміненому інформаційному середовищі, де особливо цінуються увага, драматизм і пристрасть, демократію не можна захистити лише юридичними обмеженнями та раціональною політикою. Демократи в усьому світі мають конкурувати із сучасними щуроловами і на емоційному рівні. Для цього однаково важливі постійна присутність у соціальних мережах і фізична присутність серед людей.
Новий прем’єр-міністр Угорщини Петер Мадяр і певною мірою британський прем’єр Енді Бернем уже показали, як це можна робити. Тепер дуже багато залежатиме від того, чи зможуть німецькі демократи, і передусім християнські демократи, довести, що вони здатні на те саме.
Джерело
