Минулого тижня я був у Брюсселі з нагоди виходу нідерландського видання книжки Europe in 7 1/2 Chapters. Щоправда, на певне розчарування мого нідерландського видавця, багато брюссельських читачів, схоже, віддавали перевагу англомовному оригіналу, який щойно надійшов у продаж. І мене знову вразило, наскільки це місто втілює один із парадоксів сучасної Європи. Воно водночас є столицею європейської інтеграції та бельгійської дезінтеграції.
Навіть тоді, коли Урсула фон дер Ляєн виголошує в Європейському парламенті промову “Про стан Союзу”, нідерландськомовна Фландрія та франкомовна Валлонія живуть майже цілком окремими життями: різні мови, школи, медіа, політичні партії. Після виборів 2010 року Бельгія встановила, як мені здається, світовий рекорд серед демократій: 589 днів країна залишалася без обраного уряду, а коаліційні переговори тривали 541 день. (Напишіть мені, якщо вважаєте, що хтось перевершив цей рекорд – у справжній демократії, звісно).
Тепер сам Брюссель – переважно франкомовне місто, географічно оточене Фландрією, – перевершив і цей показник: формування нинішнього регіонального уряду тривало 613 днів. Неймовірно складний за устроєм Брюссельський столичний регіон із населенням менш як 1,3 мільйона людей має аж 19 муніципалітетів і шість окремих поліцейських зон.
У 2010 році один із провідних фламандських націоналістичних політиків Барт де Вевер сказав Ієну Бурумі: “парадокс сьогодення полягає в тому, що, поки Європа зближується, національна держава розпадається”. Неважко здогадатися, яку саме національну державу він передусім мав на увазі.
Тепер цей самий де Вевер – прем’єр-міністр Бельгії. Він очолює складну п’ятипартійну коаліцію фламандських і валлонських партій, сформовану лише після 236 днів переговорів. (Можливо, настав час вигадати новий крилатий вислів: “бельгійський спринт”). За кольорами партій її називають коаліцією “Аризона”. Однак останні опитування громадської думки свідчать, що більш радикальна фламандська націоналістично-популістська партія Vlaams Belang набирає підтримки – як і подібні сили по всій Європі. Натомість у Брюсселі нині лідирує в опитуваннях ліва опозиційна PTB – тут напрошується порівняння з нещодавнім результатом Die Linke у Берліні.
Цікавляться Європою? У Брюсселі – безперечно. Але всі казали мені, що ще п’ять років тому ми не зібрали б такої великої аудиторії на дискусію про Європу – навіть у столиці ЄС. (Фото: Інге Янссенс)
Окрім заходу у Flagey, я також виступав у брюссельському кампусі Католицького університету Левена, який нещодавно відзначив 600-річчя заснування у 1425 році. Але й він ілюструє складність Бельгії: під тиском фламандського культурного націоналізму наприкінці 1960-х університет розділили навпіл – на нідерландськомовний KU Leuven, який залишився у прекрасному старовинному Левені, та франкомовний UC Louvain у новому місті Лувен-ла-Нев.
Університетська бібліотека в Левені. Ця будівля замінила стару університетську бібліотеку, спалення якої військами кайзерівської Німеччини 1914 року набуло сумної слави. (Фото: KU Leuven)
Як відомо, коли університетську бібліотеку ділили, книжки з парними бібліотечними шифрами передали франкомовному UC Louvain, а книжки з непарними шифрами залишилися в Левені. Я запитав своїх господарів у KU Leuven, чи мають вони легкий доступ до книжок з іншої половини колишньої бібліотеки.
“Ну, знаєте, через міжбібліотечний абонемент”. Інакше кажучи, приблизно так само, як замовляти книжку з бібліотеки в Португалії чи Ірландії.
Мені сказали, що нині вони мають чудові відносини зі своїми франкомовними колегами, але за законами та нормативними актами Фландрії UC Louvain офіційно має такий самий статус, як будь-який інший іноземний університет.
Не дивно, що дехто каже: лише існування Брюсселя утримує Бельгію разом. Але на це можна подивитися й інакше. Можливо, саме рівень європейської інтеграції, якого досяг ЄС, дозволяє країні, де розташована столиця Союзу, таку міру внутрішньої дезінтеграції? Якби Бельгії довелося давати собі раду самотужки – як бідолашній Британії після Brexit, – вона не могла б дозволити собі такої розкоші (або й справді розпалася б). Лише європейська єдність уможливлює таку міру бельгійської роз’єднаності. Чи це вже надто діалектично?..
Джерело
