У перші тижні 2022 року точилося чимало дискусій про те, чи справді росія вторгнеться в Україну. Мало хто сумнівався, що вторгнення можливе. Близько 160 тисяч російських військових було перекинуто в райони поблизу українського кордону. Не було таємницею й те, що путін вважав Україну штучною державою з нелегітимною владою і був переконаний, що вона насправді має належати росії.
“Якби я був українцем, то нізащо не відмовився б від Донбасу” – Лоуренс Фрідман на Львівському безпековому форумі 2019 року.
Сер Лоуренс Фрідман виступає на відкритті Безпекового форуму у Львові в 2019 році (фото Lviv Security Forum).
Тодішня дискусія точилася навколо питання, чи не були дії й погрози путіна лише демонстрацією. Ті, хто вважав вторгнення малоймовірним, зокрема і я, думали так не через запевнення путіна, що вторгнення не буде. Ми добре розуміли, що покладатися на його заперечення не варто. Але ми також розуміли, що вторгнення було б абсурдною авантюрою. Українці напевно воювали б, маючи підтримку Європи та Сполучених Штатів, і навіть у разі поразки їхньої армії чинили б опір поневоленню. путін неминуче загруз би в затяжній війні, з якої йому та його армії було б надзвичайно важко вибратися.
Зрештою, ми, скептики, мали рацію наполовину: вторгнення справді було жахливою ідеєю. путін все одно на нього пішов.
Останніми місяцями, коли гібридні атаки росії проти Європи стають дедалі зухвалішими, я знову згадую ті суперечки майже п’ятирічної давнини. Якщо путін так грубо прорахувався тоді, чи не може він тепер припуститися ще серйознішої помилки – втягнути свою перенапружену, виснажену боями армію в ще одну, потенційно масштабнішу війну? Чи може страх принизливої поразки в Україні штовхнути його на те, щоб ще більше підвищити ставки у своїй початковій авантюрі? Це була б ще одна абсурдна авантюра. Але чи маємо ми право її виключати?
Минулого місяця російський безпілотник ударив по пасажирському потягу на станції неподалік українсько-польського кордону невдовзі після того, як звідти відправився поїзд із колишнім прем’єр-міністром Великої Британії Борісом Джонсоном та іншими європейськими високопосадовцями. Колишній директор ЦРУ Девід Петреус перебував на вокзалі у момент атаки.
Уряд Німеччини заявив, що саме росія стояла за безпілотником із вибухівкою, який на початку серпня виявили поблизу українського вантажного літака в аеропорту Лейпциг/Галле на сході Німеччини. Над чутливими об’єктами здійснювалися польоти російських розвідувальних безпілотників. Об’єкти підприємств, пов’язаних із виробництвом і постачанням озброєнь Україні, обстежували, а подекуди й атакували.
Термін “гібридні” часто вживають для позначення невійськових дій, наприклад кібератак і дезінформації, покликаних випробовувати червоні лінії та дестабілізувати країни, проти яких вони спрямовані. Зберігаючи можливість заперечувати свою причетність і не переходячи поріг повномасштабної війни, росія може надсилати політичний сигнал і створювати відчуття загрози, не провокуючи військової відповіді. Але нинішня російська кампанія дедалі ближче підходить до цієї межі: атаки, які приписують москві, вже завдали значних збитків. Деякі з них могли призвести до людських жертв, і те, що цього досі не сталося, схоже, радше справа випадку. Навіть невелике, на перший погляд, розширення масштабу атак чи кола цілей або просто черговий прорахунок може перевести ситуацію на новий і значно небезпечніший рівень.
росіяни ведуть цю гру, бо відчайдушно прагнуть завершити війну проти України на своїх умовах. Тривала фінансова й військова підтримка України з боку Європи сприймається як перешкода для перемоги. путін дедалі відвертіше погрожує і дедалі зухваліше діє, намагаючись змусити європейців припинити підтримку Києва. Плани переозброєння Заходу виходять із припущення, що росія не матиме змоги вдатися до серйозної військової авантюри, доки її армія не буде відновлена, а це може статися не раніше ніж лише за кілька років. І навіть тоді така авантюра була б ще ризикованішою, ніж у 2022-му, особливо з огляду на те, що відтоді російські війська так і не змогли перемогти значно меншу країну.
Однак аргумент про те, чому нам усе ж варто непокоїтися, детально розвинув Інститут вивчення війни. Його логіка така: путін вважає конфлікт із НАТО глибоким, екзистенційним і таким, що виходить далеко за межі України. У певний момент це протистояння сягне кульмінації, а в росії вже лунають аргументи на користь того, щоб не чекати. Поки переозброєння Європи лише набирає обертів, росія могла б завдати удару до того, як Альянс буде здатний повноцінно відповісти. Такий удар не обов’язково мав би означати тотальну війну: це могла б бути обмежена операція проти однієї з країн Балтії, для якої росії, ймовірно, вистачило б сил. Серед можливих цілей називали Естонію. путін міг би розраховувати, що напад шокує НАТО, його члени вагатимуться, чи застосовувати статтю 5, а політична воля Європи підтримувати Україну зрештою ослабне. путін міг би розраховувати на мінімальну реакцію Сполучених Штатів за президентства Трампа.
Якби така атака розгорталася за планом, вона могла б спричинити кризу, яка ізолювала б Україну, послабила НАТО й дала росії сильніші позиції для тиску.
Та це все одно була б операція з надзвичайно високим ризиком. У росії майже немає резервних сил. Західні розвідки, найімовірніше, помітили б підготовку, як і в 2022 році, що суттєво зменшило б шанси на ефект повної раптовості. Навіть якби частина членів НАТО не хотіла втручатися, країни, яких напад стосувався б безпосередньо, могли б і, найімовірніше, стали б оборонятися, не чекаючи колективного рішення. Те, що задумувалося як контрольована обмежена операція, могло б дуже швидко перерости в значно більшу війну.
У 2022 році путін наважився на рішучий крок через надмірну самовпевненість, помилково припускаючи, що здобуде швидку перемогу, підкорить Україну й приголомшить НАТО. Якби тепер він напав на іншу європейську державу, це вже було б рішенням, продиктованим відчаєм, із перспективою ще гіршого результату.
Втім, цього разу немає потреби нескінченно гадати про плани путіна. Незалежно від того, чи продовжить він провокації на нинішньому рівні, чи ще підвищить рівень загрози, навіть ризикуючи великою війною, європейські країни мають дотримуватися тієї самої політики, за участю США чи без неї. По-перше, лідери повинні бути готові прямо називати росію агресором і чесно говорити громадянам про ці небезпеки, природу протистояння та найкращі способи реагувати на російські погрози. По-друге, вони мають краще захищатися від атак будь-якого рівня – для цього потрібно посилити розвідку й прискорити переозброєння. І по-третє, щоб показати безрезультатність російського тиску, вони повинні ще більше підтримувати Україну.
New York Times
