Спостерігаючи за заворушеннями у Франції, я щоразу дивуюся, коли журналісти називають Сувальський коридор “найнебезпечнішим місцем у Європі”. Я добре знаю, де волів би опинитися.
Смертельно небезпечне зволікання: часу втрачати не можна
Поки Європа здригається від внутрішніх і зовнішніх потрясінь, ситуацію ще може врятувати політична воля.
Європейським союзникам важко вирішити, що гірше: чути, як очільник Пентагону Піт Гегсет глузує з принесених ними жертв в очолюваній США війні в Афганістані; бачити, як його колега з Держдепартаменту Марко Рубіо викручується на запитання про перебої у роботі Starlink в Україні; чи спостерігати, як головнокомандувач вільного світу безтурботно скасовує санкції проти росії.
Один із варіантів – перечекати й сподіватися, що проміжні вибори наступного місяця принесуть порятунок. Можливо, нищівна політична поразка Дональда Трампа й справді змінить зовнішню політику США, хоча тим, хто щиро ностальгує за часами Джо Байдена та Барака Обами, можливо, варто зняти рожеві окуляри. Імовірніше, через конституційні суперечки США ще більше зануряться у внутрішні справи й стануть ще менш передбачуваними. Хто насправді вірить, що нічний телефонний дзвінок президентові з повідомленням про раптове російське вторгнення на територію НАТО спонукає його діяти рішучіше, якщо Конгрес контролюватимуть демократи?
Є й спокуса просто купатися в обуренні. Як президент Трамп може не розуміти, що Україна – жертва російської агресії? Як Гегсет може не усвідомлювати, що саме союзи роблять США наддержавою? Як Рубіо може не розуміти, що ненадійність Starlink ставить під сумнів надійність усіх американських систем озброєнь і технологій: чи спрацюють вони тоді, коли будуть потрібні?
Президентові Зеленському та змученим людям України можна пробачити їхній гнів через образи й непорядність. Але решті Європи варто відкласти самовдоволене моралізаторство й спрямувати сили в інший бік – передусім на виправлення давніх і нещодавніх помилок, через які континент став таким вразливим до тиску й приниження з боку Вашингтона, москви та Пекіна.
Не Трамп і його поплічники створили численні лазівки в європейських санкціях, завдяки яким воєнна машина путіна продовжує працювати. Не американці змусили європейців десятиліттями душити інновації та заощаджувати на обороні. Не американці створили криміналізовані, нігілістично налаштовані маргінальні верстви суспільства, які нині влаштовують заворушення у Франції та Італії. Не американці голосують за прокремлівську й пропекінську “Альтернативу для Німеччини”. Не американці змушують Європу зволікати й вагатися щодо використання 200 млрд євро заморожених активів російського центрального банку на допомогу Україні. Усе це – наслідок власних хибних, короткозорих і наївних рішень Європи, які вона ухвалювала протягом багатьох років.
Європейські лідери вже мають у своїх руках усе необхідне, щоб у найближчі місяці убезпечити свої країни. Їм потрібно стримувати кремль від атак, які не сягають порогу відкритої війни, демонструючи готовність жорстко відповідати. Допомогло б і те, якби вони говорили суспільству правду про масштаб і характер цих диверсій та залякування. Встановлення винуватців формує політичну волю до дій у відповідь. Але в надто багатьох країнах такі епізоди замовчують або ігнорують.
Передусім європейці мають і надалі забезпечувати Україну надією, зброєю та грошима. Лідери ЄС, які представляють економіку з ВВП 18,8 трлн євро, щойно попросили Єврокомісію розглянути варіанти фінансування на наступний рік. План залучити кошти у вигляді позики, забезпеченої цими російськими активами, набирає підтримки – тепер його підтримала й Німеччина. Але часу дедалі менше: адміністрація Трампа теж поклала око на ці гроші. А ультраправий уряд, якщо він прийде до влади у Франції після травневих виборів, може заблокувати такий крок.
Якщо ці самовдоволені чвари триватимуть, попереду постануть значно серйозніші небезпеки. Нині українці фактично є живим щитом Європи. Якщо їхня оборона зламається, окрилена перемогою й загартована в боях росія шукатиме наступну жертву, тоді як США можуть вирішити підтримати переможця, а не того, хто програє. Наразі проблема Європи – лише в браку політичної волі. І це, зрештою, ще доволі комфортна проблема.
Джерело
