У неділю президент США Дональд Трамп захистив своє рішення призупинити запровадження нових санкцій проти росії. Він повторив свій аргумент: “Я веду переговори про мир у війні між росією та Україною і не хочу робити нічого, що нерозумно відштовхне росію від столу переговорів… Я хочу, щоб ця війна закінчилася!” Він люто розкритикував удари України по російських НПЗ і натякнув, що президент України Володимир Зеленський не хоче завершення війни та сприяє зростанню цін на пальне для американських фермерів і бізнесу. На перший погляд, дещо з цього може здатися розумним. Але в контексті це тривожне й ганебне зречення не лише потенційного союзника, який потребує допомоги, а й найкращих і найблагородніших традицій американської зовнішньої політики, що формувалися століттями.
Будь-який військовий командир, який пережив війну, розуміє цінність дипломатії, а я бачив достатньо смертей і руйнувань, щоб знати: переговори, навіть із жахливими супротивниками, іноді необхідні. Але дипломатія вимагає розуміння інтересів тих, хто сидить по той бік столу, а ефективні переговори потребують важелів впливу. Замість того щоб використати економічну силу Америки для тиску на країну, яка розпочала цю війну, але не показує, що здатна в ній перемогти, Трамп пропонує їй економічні послаблення, водночас критикуючи державу, яка успішно захищається.
Відповідь Зеленського була незвично прямою. В інтерв’ю NBC Meet the Press він попередив: якщо Сполучені Штати офіційно стануть на бік росії, Україна “не переможе”. Це був не просто емоційний заклик лідера, виснаженого майже п’ятьма роками війни; це була його прагматична оцінка наслідків дій американського президента, який, схоже, вже не здатен опиратися власному бажанню стати на бік агресора, а не жертви.
Я охоче визнаю: мої особисті симпатії спонукають мене вболівати за Україну. Коли я командував Армією США в Європі, одне з наших найважливіших партнерств ми налагодили з українськими військовими, насамперед із командувачем Сухопутних військ, який став моїм близьким другом, генерал-полковником Геннадієм Воробйовим. Він попросив нас допомогти йому трансформувати армію, що успадкувала від Радянського Союзу значну частину своєї структури, доктрини та культури, і ми вклали в це значні ресурси. Ми говорили про тактику, підготовку та розвиток командирів, допомагали створювати професійний сержантський корпус, розширювати повноваження молодших командирів і будувати армію, яка служить громадянам, а не всевладному правителю. Він розумів, що трансформація армії потребує трансформації її культури, а завдяки нашому партнерству я багато дізнався про історію України та прагнення її народу.
Деякі з наших найпам’ятніших розмов стосувалися страждань України під радянською владою. Воробйов розповідав особисті історії про те, що пережила його родина під час Голодомору – катастрофічного голоду, спричиненого політикою Сталіна у 1932–1933 роках, який забрав життя мільйонів українців. Це не були далекі історичні абстракції: його дідусь і бабуся пережили ті події, а пам’ять про них стала частиною національної свідомості, що визначала ставлення українців до москви. Їхня країна надто довго перебувала під радянським чоботом, і покоління людей страждали через це. Після проголошення незалежності від Радянського Союзу в 1991 році Україна твердо вирішила обрати інший шлях. Її політичні інституції були недосконалими, корупція залишалася проблемою, а армія потребувала істотних реформ. Проте було очевидне прагнення побудувати країну, демократичну у своїх прагненнях і незалежну у своїх рішеннях.
Я також роками мав справу з російськими військовими керівниками, і контраст був разючим. У російській військовій культурі, як і раніше, панували централізована влада, жорстка ієрархія та недовіра до уряду й авторитарних керівників, тоді як нове покоління українських командирів дедалі більше цінувало ініціативу й відповідальність. Я не хочу романтизувати ті контакти. Україна тоді мала серйозні проблеми і має їх досі. Але я бачив те, що варто було підтримати: націю, яка намагається сама визначати своє майбутнє, а не дозволяти більшому сусідові вирішувати це за неї.
Майже через п’ять років після того, як путін розпочав повномасштабне вторгнення, українці й далі воюють за право самим обирати владу й визначати свою долю без чужого втручання. Попри зруйновані міста, свавільні й цілеспрямовані вбивства цивільних, переміщення мільйонів людей, викрадення десятків тисяч дітей і сотні тисяч втрат серед військових, їхня воля не зламалася, бо вони вірять: їхня країна належить їм.
У нещодавніх заявах Трампа прочитується такий аргумент. росія вторгається в сусідню країну, намагається знищити її уряд, анексує території, атакує цивільну інфраструктуру й продовжує вбивати її громадян. Україна відповідає ударами по енергетичній інфраструктурі, яка допомагає фінансувати та забезпечувати ресурсами ці воєнні операції. (Дизель, звісно, не лише товар для торгівлі, а й пальне для військової техніки.) І американський президент критикує Україну за те, що вона захищається, водночас пропонуючи росії економічні вигоди?
Є важлива різниця між бажанням припинити бойові дії й бажанням миру. У військовій стратегії ми говоримо про цілі, способи та засоби: про мету, шлях її досягнення та ресурси, які для цього використовуються. Якщо мета – тривалий мир у Європі, стратегія має усунути фундаментальну причину війни: прагнення путіна позбавити Україну (та інших) суверенітету. Натомість підхід Трампа, схоже, спрямований на те, щоб зробити агресію менш обтяжливою для путіна, а опір – складнішим для Зеленського. Винагороджувати агресора за силовий тиск – не рецепт тривалого миру.
Зеленський це розуміє. Україна продемонструвала надзвичайну стійкість і здатність адаптуватися, але здатність держави чинити опір агресії залежить не лише від результатів на полі бою. Вона також залежить від політичної та моральної підтримки, впевненості в тому, що партнери виконуватимуть свої зобов’язання, і доступу до засобів, які дають командирам змогу захищати свої сили та цивільне населення.
Нещодавнє переривання передавання Україні американських розвідданих та обмеження швидкості супутникового інтернету Starshield показують, наскільки вразливими стають такі відносини, коли політичні розбіжності чи особисті конфлікти втручаються у військові операції. Навіть короткочасне припинення доступу до цих можливостей має смертельні наслідки, і Конгрес має негайно розслідувати, що сталося.
Водночас Конгресу слід наполегливіше вимагати пояснень щодо рішення Трампа призупинити дію важливих санкцій проти росії. Закон вимагає такого пояснення. Які зобов’язання москва взяла на себе натомість? Які є докази того, що економічні поступки приведуть до тривалого миру, а не зміцнять здатність росії продовжувати війну?
Адміністрація Трампа демонструє тривожну нездатність розрізняти особисті інтереси своїх посадовців, національні інтереси Сполучених Штатів і стратегічні інтереси росії. За повідомленнями, посланці Трампа Джаред Кушнер і Стів Віткофф розглядали можливі домовленості щодо відновлення постачання російського природного газу на європейські ринки. Одна з їхніх пропозицій передбачає відновлення роботи трубопроводів, якими раніше російський газ надходив до Європи через Україну, з аргументом, що це принесе вигоду і росії, і Україні. Європейські посадовці, цілком зрозуміло, відреагували різко негативно. Після вторгнення європейські уряди працювали над зменшенням залежності від російських енергоносіїв, усвідомлюючи, що москва використовувала ці зв’язки як інструмент політичного тиску. Тепер американські переговорники, схоже, зацікавлені в тому, щоб повернути цей процес назад.
Енергетичні доходи росії допомагають фінансувати її армію й дають їй важелі впливу на європейську політику. (Як би почувалися американці, якби Сі Цзіньпін міг вирішувати, чи вимкнути їм опалення взимку?) Відновлення доступу до прибуткових ринків до того, як москва продемонструє справжню готовність припинити агресію, ризикує одночасно поповнити ресурси, потрібні путіну для продовження війни, і відтворити залежність, яка свого часу дала росії змогу шантажувати європейські уряди.
Досить погано вже те, що два роки тому ми вагалися, чи варто ставати на захист жертви від хулігана. Тепер ми не лише сказали жертві припинити опір, а ще й віддали хуліганові власні гроші на обід і заохотили його й надалі знущатися з інших. Одним словом, це абсурд.
Питання, про яке йдеться, стосується не лише України та росії або Трампа, Зеленського й путіна. Воно стосується того, що уособлюють Сполучені Штати. У Декларації незалежності йдеться про “окреме й рівне становище, на яке Закони Природи та Бог Природи дають право” незалежному народові. путін і російський уряд вчинили проти українців набагато більше й тяжчих злочинів, ніж ті, у яких засновники США звинувачували короля Георга III стосовно американських колоній. Коли “довгий ряд зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму Мету, засвідчує задум підпорядкувати їх абсолютному Деспотизму”, то що роблять українці, як не здійснюють своє “право” і “обов’язок” “скинути такий уряд і встановити нових Охоронців своєї майбутньої безпеки”?
Питання тепер полягає в тому, чи повинні Сполучені Штати використовувати свою надзвичайну економічну, дипломатичну та військову силу для зміцнення міжнародних правил, які захищають суверенні держави, чи послаблювати ці правила, пристосовуючись до диктатора, який раз по раз їх порушує.
Упродовж 250 років американці сповідують ідеал, за яким народи мають самі визначати свою долю. Від часів нашої революції ми вважали суверенітет, самовизначення та протидію територіальним завоюванням центральними принципами міжнародного порядку. Ці принципи – не просто вияв американської моралі; вони є підвалинами нашої національної безпеки. Від перших днів нашої Республіки – від Французької та Грецької революцій – і до сьогодні Сполучені Штати постійно шукали відповідь на питання, як підтримувати незалежні демократичні держави в усьому світі. Нам не завжди вдавалося досягати поставлених цілей або відповідати власним цінностям. Але рідко ми відмовлялися від них настільки очевидно й демонстративно.
Коли я командував армією США в Європі, майже кожна розмова з військовими та політичними лідерами країн, які раніше перебували під радянським пануванням, зрештою переходила на тему росії. Лідери Польщі, країн Балтії, Румунії та інших держав добре розуміли історію залякування з боку москви, бо їхні країни пережили це на власному досвіді. Вони знали, що їхня безпека залежить від надійних союзів, і всі вони тепер усвідомлюють: результат війни в Україні визначатиме європейську безпеку на десятиліття.
Американська сила ґрунтується на військових спроможностях, але також на довірі союзників і розрахунках супротивників. Довіру всередині союзів важко вибудувати, легко зруйнувати й майже неможливо швидко відновити. Щоразу, коли Вашингтон ставиться до суверенітету України як до незручної перешкоди, що може бути предметом торгу, водночас пропонуючи росії економічні вигоди, ця довіра руйнується.
Я й досі думаю про Геннадія Воробйова, історії його родини й наші розмови про трансформацію українського війська. Він розумів, що реформи вимагатимуть жертв і дисципліни, але вірив, що його країна заслуговує на можливість самостійно визначати свій напрям. Саме такою я пізнав Україну: недосконалою, але впізнаваною для кожного американця.
Усі хочуть, щоб ця війна закінчилася; усі ми маємо хотіти, щоб українські й російські солдати перестали гинути, щоб українські діти могли спати без сирен повітряної тривоги, а європейці – жити без постійної загрози російської агресії. Але мир не може означати дозволу сильнішій державі забирати в слабшої все, що їй заманеться.
Трамп може вважати, що, пропонуючи путіну економічні винагороди й водночас тиснучи на Зеленського, він демонструє дипломатичну майстерність. Це не так; фактично такий підхід гарантує протилежний результат.
Хулігани не стають менш небезпечними, коли ми винагороджуємо їхню поведінку. Вони стають упевненішими й охочіше погрожують іншим. Коли наймогутніша демократія світу починає допомагати хуліганові замість того, щоб захищати принципи, які оберігають його жертв, наслідки виходять далеко за межі України. Вони зачіпають саме питання про те, що уособлює Америка і чи прагнемо ми й далі бути тією країною, якою покоління американців і незліченна кількість людей у всьому світі нас вважали.
Джерело: The Bulwark
