Майже два роки тому ми писали в New York Post про те, чому перемога в “Третій світовій війні” була в руках президента Дональда Трампа.
Ні, ми не закликали до відкритого застосування американської військової сили. Навпаки, ми стверджували, що путін та його так звана “спеціальна військова операція” в Україні опинилися на межі поразки, а перемога над росією могла б означати перемогу Заходу в Третій світовій війні – завдяки перемозі України.
Ілюстрація глобальної бурі, що насувається, створена за допомогою ШІ Grok.
Ми сподівалися, що спричинений страхом ескалації параліч політики Байдена щодо України, особливо за участю тодішнього радника з національної безпеки Джейка Саллівана, відходить у минуле. Натомість, як показав час, Трамп зосередився на деескалації війни й у такий спосіб дав путіну час і простір для продовження атак на Україну.
У нас були вагомі підстави вважати, що США стоять на порозі великої перемоги. Інші, зокрема генерал армії США у відставці Джек Кін, бачили те саме, що й ми: після повернення до влади Трамп зіткнеться з “великим стратегічним зсувом” – очолювана росією та Китаєм “вісь зла” вже воює із Заходом.
Крім того, Трамп призначив генерал-лейтенанта армії США у відставці Кіта Келлога своїм головним спеціальним посланником щодо росії та України. У нашій колонці для The Hill ми писали, що Келлог був саме тією людиною, яка могла дати раду путіну.
Тоді всі карти були на руках у Трампа – а отже, й у Келлога. На початок грудня 2024 року росія зазнала в Україні 747 340 втрат. Після вступу Швеції та Фінляндії до НАТО, до якого тепер входили 32 країни, Балтійське море фактично стало “озером НАТО”. Чорноморський флот росії був змушений тікати з Криму, а російський військово-морський флот – залишати середземноморський порт Тартус на тлі падіння режиму Асада.
На той момент путін уже 34 місяці поспіль успішно розігрував перед адміністрацією Байдена карту ядерного блефу. Ми знову і знову попереджали про це й наголошували: путін використовує ядерний арсенал росії як своєрідного російського “плюшевого ведмедика”, щоб заспокоювати росіян щоразу, коли справи в Україні йдуть погано.
Келлог, можливо, як ніхто інший, з огляду на службу в 82-й повітрянодесантній дивізії армії США, мав особливо сприятливі можливості, щоб нарешті розкрити цей блеф і сказати путіну в обличчя те, що для нас було очевидно ще в грудні 2022 року: росія програє війну в Україні й не має шляху до перемоги звичайними, неядерними засобами.
Але була проблема. путін не хотів зустрічатися з Келлогом, і Трамп поступився його вимозі, фактично понизивши непоступливого генерала до ролі лише спеціального посланника Білого дому з питань України.
Келлог вибув, натомість з’явилися Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Відтоді загинули ще тисячі українських військових і цивільних, бо Трамп пішов на умиротворення путіна і поклався на двох забудовників, які не мали належної підготовки для такої місії.
Ціну заплатили й росіяни. Попри неодноразові хвастощі Трампа, що він здатен завершити російсько-українську війну “за 24 години”, війна затягнулася ще на два роки, а армія путіна за цей час зазнала додаткових 849 670 втрат.
І ситуація лише погіршується. Уже четвертий місяць поспіль росія зазнає в Україні втрат у щонайменше 40 000 військових убитими та пораненими. Лише в жовтні сили путіна втратили 54 400 убитими або пораненими.
Загалом це 1 597 010 російських втрат від 24 лютого 2022 року. путіну, звісно, байдуже. Якщо його не зупинити, він не припинить спроб захопити всю Україну й створити сухопутний коридор уздовж Чорного моря – від росії через Крим, Одесу й Придністров’я до Молдови, а, ймовірно, й далі.
Усунення Келлога стало провісником подальших подій. Як і під час першого президентського терміну, Трамп дедалі менше довіряє своїм військовим радникам.
Замість того щоб дослухатися до них, він надто часто покладається на власні бізнес-інстинкти. У результаті, особливо щодо воєн в Україні та Ірані, конфлікти виходять з-під контролю і перетворюються саме на ті “нескінченні війни”, які він під час кампанії за другий термін обіцяв завершити.
путін зрозумів це доволі рано. Після того, як він домігся від Трампа усунення Келлога, російський диктатор призначив Кирила Дмитрієва – керівника російського фонду прямих інвестицій, який нерідко називають “касою путіна”, – своїм головним посланником до США.
У найгіршому для кремля разі Дмитрієв мав зірвати зусилля Трампа із завершення війни, а в найкращому – купити в Трампа те, чого російська армія не змогла здобути на полі бою: здачу України або капітуляцію на Донбасі.
З огляду на одержимість Трампа “угодами”, саме другий варіант став головним напрямом дій Дмитрієва. З цією метою він заманював Трампа перспективою бізнес-угод на суму понад 14 трильйонів доларів, розраховуючи схилити його до зради інтересів України.
Віткофф і Кушнер охоче клюнули на цю наживку й відтоді намагаються переконати президента України Володимира Зеленського вчинити, з військового погляду, національне самогубство, поступившись стратегічним “поясом фортець” на Донбасі, який стримує російську навалу на шляху до Одеси, Києва та решти України.
Цього, як ми неодноразово казали, не станеться. Українці як народ не воювали так наполегливо й не заплатили так багато кров’ю та ресурсами, щоб виграти війну, а потім зупинитися й дозволити Трампу, через Віткоффа і Кушнера як його представників, програти її замість них. Примари загиблих їм цього не дозволять.
До того ж угоди Дмитрієва, як ми писали три тижні тому в The Hill, це лише фальшиве золото, яким прагнуть пошити в дурні команду Трампа. Саме тому тиждень потому в The Hill ми написали, що Трамп має припинити спроби віддати Україну путіну.
Іран, як ми пояснимо в наступній публікації у The Hill, швидко засвоїв той самий урок, але по-своєму. Тегеран зіграв на самолюбстві Трампа як майстра угод і таким чином перетворив “нескінченне перемир’я”, про яке ми попереджали в USA Today, на те, що в Ірані сприймають як виборчу поразку президента під час розгрому республіканців на виборах.
В одному Іран має рацію. Вибори у США були і залишаються точкою перелому в питанні про те, хто зрештою виграє Третю світову війну.
Ядерна збройова програма Тегерана нікуди не зникне. Якщо Трамп відступить після удару по Ірану, Тегеран стрімко візьметься за створення ядерної зброї.
Якщо Трамп просто продовжуватиме діяти як досі, тобто чекатиме, що спрацюють американські економічні санкції або авіаудари, то це “нескінченне перемир’я” в якийсь момент переросте в дорогу нескінченну війну, що виснажуватиме фінансові та військові ресурси США.
Це справжня “пастка-22”. Трамп не зможе досягти своєї неодноразово проголошеної мети – не допустити, щоб Іран отримав ядерну зброю, якщо не забезпечить повну зміну режиму в країні. Нічого меншого не спрацює.
Проте ані демократи, ані республіканці в Конгресі наразі й близько не готові підтримати зміну режиму – особливо після того, як у березні Трамп вирішив не доводити війну до вирішального кінця, хоча перемога була вже близькою.
Американське суспільство загалом також не підтримує такий курс з огляду на результати проміжних виборів. Людей цілком зрозуміло хвилюють вартість життя та зарплати, які зростають не повільніше за інфляцію. Простіше кажучи, Трамп так і не зміг належно пояснити, що стоїть на кону і якими можуть бути наслідки бездіяльності.
Водночас ще раз із повагою нагадуємо: аналізуючи питання національної безпеки, ми не стаємо на чийсь політичний бік і аж ніяк не вважаємо себе політичними експертами. Ми цілком розуміємо, що рішення США у сфері національної безпеки та зовнішньої політики, особливо щодо війни в Ірані, всі сторони, ймовірно, дедалі більше політизуватимуть заради партійної вигоди.
Ми побачили це 4 листопада, коли віцепрезидент Джей Ді Венс, очевидно, намагаючись заручитися підтримкою ізоляціоністів на кшталт Такера Карлсона з прицілом на 2028 рік, поклав провину за поразку республіканців на війну в Ірані. Так само ми побачили, як деякі вашингтонські медіа ізоляціоністського спрямування, зокрема The Federalist, атакують усіх, хто виступає за те, щоб Іран не отримав ядерної зброї, називаючи їх неоконсерваторами.
Наша мета тут – не занурюватися в усю цю політику. Ми охоче залишимо її іншим. Єдине наше завдання – прорватися крізь туман партійної боротьби й подбати про те, щоб усі американці усвідомлювали цілком реальні загрози національній безпеці США.
Ми не можемо просто побажати, щоб цілком реальна програма створення ядерної зброї в Ірані зникла. Так само не можемо її ігнорувати, особливо з огляду на те, що вона становить екзистенційну загрозу для США.
Ми також не можемо нав’язувати рішення. Водночас сподіваємося створити майданчик, на якому на двопартійній основі можна буде визначити, як стримати іранську загрозу для США або усунути її повністю – через примусову зміну режиму.
У 1930-х роках США не хотіли визнавати загрози, які становили імперська Японія та нацистська Німеччина, і це зрештою привело до Перл-Гарбора. Ми не можемо й не повинні повторювати цю помилку у 2026 році з огляду на нинішній стан іранської ядерної програми.
Двопартійність – ключ до того, щоб цього не сталося. Так само ключовим є результат Третьої світової війни, яка, хоч і не схожа на голлівудську версію з ядерними грибами та кошмарними сценаріями “наступного дня”, все ж уже ведеться проти Заходу росією, Китаєм та їхніми союзниками з “осі зла”.
США та їхні союзники все ще можуть її виграти. Для цього насамперед потрібно здобути перемогу в Україні та покласти край вкрай жорстокому й репресивному режиму в Ірані. Інакше ми можемо проігнорувати бурю, що насувається, і зрештою заплатити за це криваву ціну.
Джерело: INTREP360
