З 30 жовтня до 3 листопада 2026 року я здійснив свій сьомий дослідницький візит до України. Ця стаття ґрунтується на зустрічах і брифінгах, проведених у Києві під час поїздки. Метою візиту було продовжити дослідження українського способу ведення війни, зосередившись передусім на двох питаннях: як навчаються й адаптуються Україна та її партнери і як розвивається протистояння ударів і контрударів.
На зустрічах у Києві переважали три взаємопов’язані теми: інтенсивність і технологічна складність російської ударної кампанії, швидкість, з якою обидві сторони навчаються й адаптуються, а також ступінь залежності української відповіді від партнерів. У кожному з цих аспектів мої співрозмовники описували змагання, у якому росія наразі має перевагу у сфері стратегічних ударів.
У цій статті йдеться про мій останній візит до України, а наприкінці я пропоную кроки, які західні військові інституції могли б зробити, щоб краще засвоювати уроки цієї війни та адаптуватися до них.
Але спершу – кілька слів про атмосферу в Києві.
Атмосфера в Києві
Київ здавався темнішим, а люди – більш виснаженими, ніж під час будь-якого з моїх шести попередніх візитів, починаючи з 2022 року. Уночі вулиці справді були темнішими, а повсюди стояли генератори, яких я не бачив під час попередніх поїздок. І відключення електроенергії, і повітряні тривоги траплялися частіше, ніж під час будь-якого з моїх попередніх візитів.
російська ударна кампанія визначає життя кожного в Києві, як і в багатьох інших українських містах. Для когось виходом стало виїхати з міста. Інші планують своє життя залежно від того, коли, ймовірно, буде електроенергія. російська кампанія терору, а назвати її інакше неможливо, нині є наймасштабнішою за всю війну. Самі лише атаки “шахедами” сягнули майже 300 на добу по всій країні, а до них додаються удари балістичними й крилатими ракетами. Поява великої кількості турбореактивних шахедів” “Герань-4” ускладнила перехоплення: чимало перехоплювачів уже не можуть наздогнати ці дрони. Для України це нагальне завдання для розробників, а поки що цю прогалину заповнюють літаки Повітряних сил, які перехоплюють дрони.
Найгостріше відчувається нестача ракет для Patriot. Цей дефіцит має не лише матеріальні наслідки – більші руйнування в українських містах і на підприємствах оборонної промисловості, а й психологічні: люди почуваються покинутими Америкою саме тоді, коли перебіг війни почав змінюватися на їхню користь.
Попри це, у 2026 році Україна досягла багатьох успіхів. Вона притупила російські наземні наступи, домоглася значної різниці між українськими та російськими втратами і завдала суттєвих ударів по російській енергетиці та підприємствах оборонного виробництва. Донедавна це давало надію, що війна, можливо, наближається до переломного моменту на користь України. Але витрачання ракет-перехоплювачів у війні на Близькому Сході, угода Трампа щодо російського дизельного пального та повідомлення про те, що американські переговорники паралельно з дипломатією шукають можливостей для бізнес-угод у росії, болісно позначилися на українцях. Той слабкий промінь надії, який українці могли відчувати раніше цього року, тепер став тьмянішим.
Стратегія війни та її траєкторія
Я мав кілька розмов із високопосадовими співрозмовниками про воєнну стратегію України. Але ще більше занепокоєння викликала відсутність воєнної стратегії в НАТО та, ширше, серед європейських держав. Нинішній підхід – підтримувати Україну “стільки, скільки буде потрібно” – є корисним гаслом, але не стратегією. Сукупність ініціатив НАТО на підтримку України, хоча вони критично важливі для її оборони, не визначає кінцевої стратегічної мети щодо місця росії в Європі. Це принциповий недолік, який, на думку деяких моїх співрозмовників, шкодить воєнним зусиллям України.
Говорячи про траєкторію війни, один зі співрозмовників поставив таке запитання: чи не досягла росія завдяки своїй ударній кампанії та позиції президента Трампа того “переломного моменту” у війні, якого не змогла досягти на землі? Це слушне запитання. Проте, на мій погляд, робити такий висновок поки зарано, попри похмурі перспективи для українців цієї зими.
Стратегічні удари
Відставання в адаптації до ударів. За оцінкою деяких співрозмовників, модернізація російських ударних систем відбувається швидше, ніж Україна та її партнери встигають пристосувати свої засоби протидії. Це відставання в адаптації до стратегічних ударів, і воно майже напевно ще більше зросте, якщо підтримку США буде скорочено або повністю припинено. Україна розробляє власні рішення, але для багатьох із них потребує технологічної допомоги.
Це порушує цікаве питання: чи свідчить це відставання про обмежені можливості України пристосовуватися? Партнери допомагають, але подолання цього розриву залежатиме від того, чи зможуть Україна та її партнери діяти спільно й значно прискорити впровадження інновацій та адаптацію.
Українська кампанія контрударів. Важливою темою моїх розмов були українські далекобійні удари по засобах, від яких росія залежить під час далекобійних ударів по Україні. Значна частина українських далекобійних ударів спрямована по російських заводах, що виробляють ракети, дрони та комплектуючі, аби зменшити ударний потенціал росії. Ракети на кшталт Storm Shadow мають ключове значення для цієї кампанії. Удари по російській авіації, зокрема по літаках Су-34, а також по пускових установках балістичних ракет так само критично важливі для кампанії контрударів.
Прикладом такої кампанії став український удар по російському Морозовському заводу поблизу Санкт-Петербурга, який виробляє вибухові речовини та компоненти твердого ракетного палива для ракет “Іскандер”.
Україна також обирає за цілі російські підприємства з виробництва планерних авіабомб і намагається ускладнити їхнє застосування. Планерні бомби дешеві, а росіяни їх модернізували. росія прагне підвищити ефективність своєї тактичної зброї завдяки дешевій масовій модернізації. Знищення цих боєприпасів на складах і заводах є ключовою складовою подальшого послаблення здатності російських військ маневрувати на землі. Україна також зосереджується на знищенні літаків-носіїв планерних бомб.
Подальший розвиток ударного протистояння. Ще одна тема в розмовах про удари – як розвиватиметься протистояння ударів і контрударів. Це дуже важко прогнозувати, адже технології швидко змінюються. Однією з найбільших проблем для України є отримання комплектуючих і фінансування, необхідних для відповіді на зміни російської тактики й технологій. Україна має науково-дослідний потенціал і виробничі спроможності, потрібні для ППО, але багато комплектуючих надходять з-за кордону, і на їхнє постачання потрібен час.
Упродовж наступних двох-трьох місяців українці очікують зростання інтенсивності російських ударів. Навесні вона, можливо, знизиться, якщо українські контрударні операції будуть успішними, але через масштаби російської ударної системи їхні результати стануть помітними не відразу. Українські контрударні операції ускладнює застосування росією мобільних ракетних комплексів, таких як “Іскандер”, які важко виявити, а також підтримка, яку росія отримує від Північної Кореї.
Українська далека розвідка й завдання далекобійних ударів і далі значною мірою залежать від партнерів, зокрема в питаннях виявлення пускових позицій “шахедів” і ракет.
Наземна ППО. Співрозмовники описували протистояння у сфері ППО, на яке дедалі сильніше впливає здатність росії вчитися. росіяни постійно навчаються й адаптують свої ударні операції, зокрема розширюючи номенклатуру боєприпасів. Тому Повітряні сили мають постійно надавати виробникам перехоплювачів зворотний зв’язок, щоб ті встигали реагувати на російську модернізацію ракет, дронів і баражувальних боєприпасів. Хвилі ракет і дронів також залишаються проблемою, причому тепер вони тривають довше: рекорд цього року – 32-годинна атака. Реактивні дрони додатково ускладнюють ситуацію. Повітряні сили України створили командування боротьби з БпЛА для управління “малою ППО”.
Нестача перехоплювачів має оперативні наслідки. Для боротьби з реактивними “шахедами” застосовують винищувачі: пілотовані літаки можуть перехоплювати до дев’яти “шахедів” за один виліт. Українці порівнювали це з Близьким Сходом, де проти одного “шахеда” держави застосовували кілька сучасних ракет-перехоплювачів. Різниця у вартості збиття дронів типу “шахед” свідчить, що ефективність перехоплення залежить не лише від наявних запасів, а й від навчання та адаптації.
Україна також удосконалює свої системи, впроваджуючи нові технології. Проєкт Franken-SAM триває. Україна також застосовує літаки Saab дальнього радіолокаційного виявлення й управління (AEW&C).
Як розвивається українська система навчання
Навчання, адаптація та розвиток військ – один зі стратегічних пріоритетів, які Головнокомандувач Збройних сил України визначив у своїй директиві щодо принципів лідерства, оприлюдненій у вересні 2026 року. Він особисто долучається до цієї роботи, підтримує її та виділяє на неї ресурси.
Генеральний штаб України розвиває систему навчання Збройних сил України, зокрема шукає способи поєднати власний досвід із досвідом іноземних армій, одночасно вивчаючи ширші зміни в сучасній війні. Головна мета – створити стратегічний підхід до навчання та оновлення доктрини й підготовки, який дасть змогу реагувати швидше за противника.
Ця програма реформ має три пріоритети. Перший – удосконалювати підготовку командирів. Другий – формувати культуру відкритого обговорення й аналізу змін на полі бою та у війні. Третій – виконувати завдання, що випливають із засвоєних уроків, і відстежувати їх виконання та результати, щоб було зрозуміло, що саме змінилося і чи стало краще. Система охоплює всі види військ і функціональні напрями, хоча деякі уроки та зміни залишаються доступними лише обмеженому колу осіб. Уроки мають впливати не лише на доктрину, а й на організаційну структуру та логістичне забезпечення; мета – системний ефект, а не просто осучаснення доктринальних документів.
Система має працювати на трьох різних рівнях. На тактичному рівні вона збирає інформацію про проблеми, узагальнює та класифікує засвоєні уроки. На стратегічному – розглядає проблеми, визначає пріоритети змін у доктрині та організаційній структурі, формує коригувальні завдання для виробників, розвиває нові спроможності й доводить інформацію про зміни до тактичного рівня. Третій рівень – підтримка та координація з іншими організаціями поза військовою сферою; протягом останнього року також було вкладено значні ресурси в оновлення доктрини.
Варто згадати ще три нововведення в системі військової освіти й навчання. Україна розробила цифрову систему навчання, подібну до DELTA, яка збирає та узагальнює всі засвоєні уроки; її планують запровадити на початку 2027 року. Збройні сили України також вивчають подальші зміни в системі навчання та доктрини, щоб підвищити ефективність і створити більш цілісну систему підготовки й освіти, що враховує засвоєні уроки. Переглядаються й структури військової освіти. Координація навчання з партнерами здійснюється через Спільний центр НАТО з аналізу, підготовки та освіти (JATEC).
Як реагувати на уроки України
Отже, що мають робити західні військові інституції?
Україна вже перебуває на п’ятому році війни. Її досвід широко вивчали, висвітлювали на брифінгах і в публікаціях. Проте в більшості західних військових інституцій і досі існує стійкий розрив між спостереженням за війною та навчанням на її досвіді. Спостереження породжує презентації та панельні дискусії на конференціях. Навчання змінює те, як військова інституція набирає та готує особовий склад, організовує свою роботу й воює. Для країн Європи й Тихоокеанського регіону, які мають готуватися до можливого конфлікту високої інтенсивності й водночас протистояти постійній авторитарній когнітивній війні та іншим формам підривної діяльності, цей розрив є стратегічною вразливістю.
Нижче – сім імперативів, сформульованих на основі мого досвіду та аналізу під час візитів до України. Це не перелік технологій, які потрібно закупити. Більшість із них стосується культури, інституцій і людей – саме там війни виграють або програють задовго до початку бойових дій.
1. Розвивайте інституційну скромність
Останні роки принесли чимало несподіванок для України й Заходу загалом. Серед них – провал росії у битві за Київ 2022 року, західні й українські очікування напередодні контрнаступу 2023 року та події 7 жовтня 2023 року в Ізраїлі. Спільною рисою в кожному випадку був брак скромності. Військові та розвідувальні спільноти щоразу недостатньо враховували, що противник здатен мислити й адаптуватися та може діяти не так, як від нього очікують.
Технології тут не допоможуть. Потрібен red teaming – критичний аналіз власних припущень із позиції противника, а також критерії просування по службі й система підготовки, які заохочують офіцерів висловлювати сумніви щодо панівних оцінок. Це також означає цілеспрямовано готуватися до бойових дій в умовах, коли наміри противника здебільшого залишаються невідомими. Військова інституція, яку навчили очікувати повної видимості або “прозорого поля бою”, готується до війни, якої не існує.
Таким країнам, як моя Австралія, доведеться багато надолужити. Сили оборони Австралії не проводили інституційного дослідження війни в Україні аж до четвертого року після її початку. Це не проблема ресурсів. Це інституційна зарозумілість – невиправдана й нездорова. Інституції, яка не здатна визнати, що їй є чого вчитися в інших, буде важко засвоїти те, за що інші заплатили надзвичайно високу ціну.
2. Адаптуйте уроки до умов кожної країни
Досвід України не може бути шаблоном ані для конфліктів у Тихоокеанському регіоні, ані навіть для конфліктів на Близькому Сході. Відмінності в культурі, географії, політиці, інфраструктурі та погоді суттєві, тому кожна країна має адаптувати висновки з України до власних умов. Уроки, механічно перенесені без такої адаптації, не менш небезпечні, ніж проігноровані уроки.
Досвід сучасної війни не обмежується Україною. Він охоплює уроки історії, війни в Україні, досвіду Ірану, ширшого Близького Сходу, глобальної стратегічної конкуренції та локальних конфліктів в Африці й Центральній Азії. Нам потрібен системний підхід, який перетворюватиме весь цей масив досвіду на практичні висновки для Тихоокеанського регіону та інших частин світу.
Питання сьогодні полягає в тому, як має відбуватися адаптація цих уроків, хто нею займається і як оцінюють її результати. Без відповідей військові інституції ризикують або переносити українські рішення без розуміння умов, завдяки яким вони спрацювали, або відкидати їх лише тому, що їхні власні умови відрізняються.
3. Плануйте тривалу війну
Україна показала, що війни між великими державами не закінчуються швидко, а початкові плани рідко витримують тривале протистояння. Західні військові й політичні системи не люблять думати про довгі війни, і в них домінує “ілюзія короткої війни” – так само, як це було під час Першої світової, Другої світової війни та вторгнення росії в Україну. Розвиток сучасного оперативного мистецтва та сумніви щодо стійкості суспільств підштовхують планувальників до орієнтації на короткі війни. Ризик полягає в тому, що держава виснажить себе ще на початку війни.
Планування тривалої війни означає планування мобілізації. Мобілізація – це демонстрація волі. Загальнонаціональний, а не лише військовий план демонструє рішучість і союзникам, і противникам. Це також спосіб посіяти невизначеність у противника, змусивши його замислитися, на що здатне суспільство під тиском. Плануючи мобілізацію, політичні лідери повинні розуміти: максимальне напруження сил у війні – не те саме, що зусилля, яке можна підтримувати тривалий час. Критично важливо забезпечити стійкість усіх складових національних воєнних зусиль упродовж значного періоду.
Таке мобілізаційне планування є справою всього суспільства й потребує суспільної підтримки. Для цього потрібне вправне політичне лідерство, а також мужність політиків вести зі своїми громадянами складні й непопулярні розмови.
І нарешті, мобілізаційні плани потрібно випробовувати; вони мають бути такими, щоб їх можна було реалізувати – або принаймні почати реалізовувати – буквально за одну ніч. Плани слід відпрацьовувати у воєнних іграх, повноваження щодо мобілізації мають бути закріплені в законодавстві задовго до конфлікту, а військові керівники повинні мати належні повноваження та процедури цивільно-військової інтеграції.
4. Створюйте живучі системи комплектування сил, забезпечення та інфраструктуру
У сучасних військових колах популярний вислів Fight Tonight – “воювати вже сьогодні вночі”. Він влучний, бо стосується самої суті готовності й волі. Але щоб воювати сьогодні вночі, військові інституції та їхні механізми командування й управління мають цю ніч пережити. Україна наочно це продемонструвала. Її військові сили, керівництво та оборонна промисловість були змушені забезпечити свою живучість і стійкість під постійними ударами, і цю модель варто уважно вивчати.
Логістика та інфраструктура забезпечення критично важливі, але навіть у глибокому тилу вони вразливі. Батареї Patriot, розосереджені навколо польського аеродрому, відновлення авіабази на Тініані та великі бази часів Тихоокеанської війни, як-от на острові Манус, нагадують: це стара проблема, яка повернулася з новою гостротою. Австралії потрібно більше інфраструктури для розширення й розосередження сил, щоб створити своєрідну стратегічну глибину XXI століття. Важливу роль у цьому відіграють обман противника, маскування та хибні цілі.
Системи підготовки також потрібно випробовувати. Чи здатні вони працювати й зберегтися в умовах війни? Як збалансувати потреби потенційно значно більшої чисельності сил із необхідністю швидко формувати підрозділи для операцій? Відповідь – більше інвестицій у весь спектр заходів для забезпечення живучості інфраструктури, захисту інформації та збереження особового складу. Захист мереж і даних, на яких тримається функціонування сил, не менш важливий, ніж захист складів і злітно-посадкових смуг.
5. Створюйте нові бойові, допоміжні, навчальні та промислові організації
Формати підготовки мирного часу часто залишаються придатними лише доти, доки противник не змінює своїх методів ведення бою. У книжці Scars and Seeds Сергій Собко пише, що “те, що працювало на полігонах, не витримало чернігівських боліт, міського горнила Бахмута чи відкритих степів Запоріжжя”.
Україна не просто прийняла на озброєння нову техніку. Вона створила навколо неї нові організації, зокрема нові корпусні структури, штаби та навчальні установи. Західні військові інституції мають робити те саме: створювати нові формати навчальних установ і штабів, а також інші структури підрозділів, щоб врахувати масове впровадження дронів і систем планування на основі ШІ. Під час формування військ потрібно поєднувати та використовувати космічні системи, гіперзвукові технології, операції впливу, автономні системи та ШІ.
Головна проблема – розрив у впровадженні: проміжок між появою нової технології та появою нового способу її застосування. Процеси інституційного навчання й адаптації мають цей розрив скоротити. Ми також повинні врахувати наслідки зміни співвідношення людей і машин у військових організаціях та структурах національної безпеки.
Україна також демонструє модель співпраці між військовими підрозділами, інституціями, державою та промисловістю. Модель Brave1, мабуть, найвідоміша, і вона стала критично важливою ланкою між військом та оборонною промисловістю. Натомість у більшості західних військових інституцій, попри створення окремих нових підрозділів для випробувань дронів, проведено дуже мало структурних реформ для зміни способів ведення бойових дій на основі уроків України. Кожен керівник має поставити собі питання: що саме він робить, аби сприяти засвоєнню уроків і реформам? Структури, створені для минулої війни, не врятує саме лише придбання кращих технологій.
6. Розвивайте швидке навчання, адаптацію та швидке переймання рішень
Можливо, найважливіший урок України – і цей урок доводиться засвоювати знову – полягає в тому, що перевага тимчасова. Кожна інновація викликає появу контрзаходу, часто вже за кілька тижнів. Сторона, яка адаптується швидше, утримує ініціативу, хай навіть ненадовго.
Здатність навчатися й адаптуватися потрібно формувати в мирний час, щоб скористатися нею у війні. Для цього необхідно змінити ставлення до ризику у військовій культурі. Військові молодших і середніх звань потребують сильніших стимулів до інновацій і поширення своїх нововведень, а це передбачає й інші траєкторії просування по службі. У книжці No Time for Spectators генерал Мартін Демпсі називає це “відповідальним бунтарством”: ініціативою в межах задуму командування, яку винагороджують, а не просто терплять.
Щоб західні військові інституції навчалися й адаптувалися в темпі сучасної війни, а не за мірками минулої, потрібні кілька ініціатив. Серед них:
- Запровадити адаптацію з використанням ШІ, щоб швидше використовувати відмінності у швидкості адаптації своїх сил і противника.
- Домогтися, щоб оборонна промисловість розробляла й виробляла продукцію спільно з військовими підрозділами та для їхніх потреб у співпраці з державою.
- Розуміти, що для успіху у війні потрібні і власні інновації, і швидке переймання рішень – копіювання ефективних рішень противника.
- Вибудувати стратегію балансу між інноваціями та швидким перейманням рішень. В епоху тимчасової переваги потрібно вміти робити і те, й інше.
7. Розумійте, які люди потрібні для сучасної війни
Сьомий імператив – люди. Технології та структури неможливо повною мірою використати без добору, підготовки й розвитку відповідних фахівців та належного керівництва ними. Сучасна війна потребує людей з інтелектуальною скромністю та невичерпною допитливістю. Вона також потребує тих, хто здатен ефективно діяти і за постійного зв’язку, і в умовах його відсутності, хто може передбачати неочікувані події та пристосовуватися до них. Нарешті, умови сучасної війни вимагають людей, які розуміють проривні технології та вміють творчо їх застосовувати.
Зрештою, війні потрібні лідери, які дають підлеглим чітке розуміння мети, адже саме усвідомлення мети допомагає підрозділам триматися, коли зв’язок зникає, а плани руйнуються. І саме чітка мета є критично важливою основою для реалізації принципу командування за задумом.
Україні довелося знаходити й виховувати таких людей під вогнем. У книжці Сергія Собка Scars and Seeds є дуже корисні рекомендації щодо того, як військовим інституціям слід змінити підхід до особового складу для сучасної війни: розвивати стійкість усього особового складу, готувати й навчати ухвалювати рішення в умовах невизначеності та етичної складності, прискорювати підготовку командирів воєнного часу та впроваджувати сучасні методи оцінювання командирів, адаптовані до воєнних умов.
Інше питання – чи зможуть західні військові інституції в мирний час набирати й навчати людей та змінювати системи просування по службі так, щоб знаходити, розвивати й утримувати потрібних фахівців. Якщо ні, то найкращі технології та найдосконаліші організації мало що важитимуть.
Висновок
На цьому завершу статтю про мій останній візит до України. Попри ситуацію з російськими далекобійними ударами по українських містах та інфраструктурі, у 2026 році українці досягли важливого результату на землі: наступальний потенціал росії було притуплено, а російські втрати суттєво зросли. росія захопила лише 20 відсотків території України, включно з територіями, які вона незаконно окупувала ще до 2022 року, а більшість українців і далі виступає проти миру за будь-яку ціну.
На п’ятому році війни нам і далі є багато чого вчитися в України. Але розуміння, адаптація та впровадження українських уроків потребують чесності щодо того, чого ми не знаємо, методики використання досвіду чужих воєн у власній військовій підготовці та волі діяти до того, як противники наберуть обертів.
Впровадження кожної із семи наведених вище рекомендацій слід починати вже зараз. Україна заплатила величезну ціну, щоб навчити західні військові інституції цих уроків. Було б великою стратегічною помилкою сприймати ціну, яку Україна заплатила кров’ю, лише як чужу трагедію, а не як життєво важливу можливість для навчання.
Критерій оцінки західних військових інституцій і держав, що їх підтримують, простий. Важливо не те, що інституції прочитали про війну в Україні, а те, що вони змінили завдяки тому, чого з неї навчилися.
Джерело
