Виконувач обов’язків міністра ВМС Хунг Као прибув до Сан-Дієго, щоб зустрітися з родинами моряків авіаносної ударної групи “Авраама Лінкольна”. У четвер увечері він зайшов до зали, повної розгніваних, виснажених і наляканих людей, які хотіли почути, коли їхні близькі повернуться додому.
Я знаю, що означає зайти до такої зали.
Урок 2004 року
У квітні 2004-го 1-ша бронетанкова дивізія готувалася повернутися до Німеччини після року в Іраку. Родини відраховували дні; стрічки й банери “З поверненням” прикрашали наші бази в Європі. Військові, яким пощастило виїжджати першими, пакували спорядження, а гелікоптери обгортали термозбіжною плівкою.
Та коли дехто з наших військових уже кілька днів був удома, надійшло повідомлення, що наше перебування в Іраку продовжать на невизначену кількість місяців, аби протистояти повстанню ополчення Муктади ас-Садра. Воно ширилося Багдадом і центральним Іраком, ситуація з безпекою, за яку ми боролися весь попередній рік, швидко погіршувалася, а Пентагон вважав, що ми маємо залишитися, аби забезпечити додаткові сили для бойових дій.
Наше дванадцятимісячне відрядження мало тривати п’ятнадцять місяців. Що гірше, оскільки деякі підрозділи вже почали повертатися додому, нам довелося відкликати до Іраку приблизно третину 20-тисячного контингенту, яка вже возз’єдналася з родинами в Німеччині.
Оголошуючи команді про продовження відрядження, командир дивізії генерал-майор Марті Демпсі зібрав командирів. Він сказав нам те, чого я ніколи не забуду. Ми могли бути розчаровані, сказав він. Могли навіть гніватися. Але ми були командирами, яким міністр оборони поставив нове завдання. Ми мали пояснити його солдатам, підготувати їх і повести за собою.
Тієї ночі Марті дав мені ще одне завдання: “Треба відправити старшого командира до Німеччини поговорити з родинами. Я хочу, щоб поїхали ви”. Він жартома сказав, що це, ймовірно, буде важче за бойові дії. Певною мірою він мав рацію.
Порада дружини
Протягом трьох днів я об’їхав сім громад, де жили наші військові та їхні родини. У кожному місці я заходив до зали, заповненої дружинами, чоловіками й дітьми, які очікували, що їхні військові повернуться за кілька днів або тижнів. Натомість їм щойно повідомили, що чоловіки, дружини, батьки й матері залишаться в зоні бойових дій ще на кілька місяців.
Коли я прибув до аеропорту Рамштайн, мене зустріла дружина. Ми не бачилися від початку відрядження. Обійнявши мене, вона дала найкращу пораду з усіх, які я коли-небудь отримував щодо розмов із родинами військових.
Не кажи їм, що місія вимагає, аби їхні військові залишилися. Вони й так знають, що їхні військові мають виконувати завдання.
Не закликай їх бути сильними. Вони й так трималися цілий рік.
Не розповідай їм, що робить дивізія. Насправді їх це не цікавить.
Натомість слухай і відповідай на їхні запитання, доки вони не закінчаться. Відповідай чесно – кажи, що знаєш, а чого не знаєш.
Голоси родин
Саме так я і зробив на всіх семи зустрічах. І тоді полилися розповіді та запитання.
Одна мати розповіла мені, що разом із дітьми наповнила банку цукерками M&M’s – по одній на кожен день, що залишався до завершення відрядження. Щовечора діти виймали по одній. Банка була майже порожня. Що їй тепер казати дітям? Що робити?
Дівчина-підліток розповіла, що чекала на повернення батька, бо хотіла піти з ним на шкільний бал “батько-донька”. Він уже не встигав повернутися, тож хто її поведе?
Дев’ятнадцятирічна дружина військового підвелася й зі сумішшю гніву та розгубленості сказала, що вийшла заміж незадовго до їхнього переїзду до Німеччини, а її чоловік вирушив до Іраку майже відразу після прибуття. Досі вона давала собі раду завдяки підтримці інших дружин, але тепер не розуміла, що відбувається. Її не цікавили оперативні потреби в Багдаді чи стратегічні наслідки повстання ас-Садра. Вона хотіла, щоб хтось пояснив, чому армія змінила умови домовленості, яку, на її думку, уклала з її родиною, і хотіла, щоб чоловік повернувся додому.
Таких запитань були десятки. Одні – гнівні. Інші – болючі. На кілька з них справжньої відповіді не було. Але в тих залах щось сталося. Гнів не зник – і не мав зникати. Натомість він поступово змінився розумінням, а зрештою – неохочим прийняттям того, що доручили зробити їхнім військовим, а отже, й їм самим. Не тому, що я провів блискучий брифінг. Не провів. Це сталося тому, що хтось прийшов їх вислухати, став перед ними й визнав їхні страхи виправданими.
Родини “Лінкольна” сьогодні
Саме про ці родини я подумав, коли почув, що виконувач обов’язків міністра ВМС Хунг Као відвідав родини моряків авіаносця “Авраам Лінкольн”.
Становище цих родин багато в чому значно важче за наше. “Лінкольн” вийшов із Сан-Дієго наприкінці минулого року у відрядження, що мало бути звичайним, але згодом його перенаправили на Близький Схід для бойових дій проти Ірану. Екіпаж зрештою провів рекордні для сучасних авіаносців 208 діб поспіль у морі без заходу в порт. Родини моряків розповідають про поламані туалети й пральні, цвіль у душових, брак продуктів, обмежені запаси, а також про виснажливі фізичні й психологічні наслідки місяців на військовому кораблі, який безперервно веде бойові дії.
Авіаносець – один із найдосконаліших витворів техніки, але обслуговують його люди. Льотна палуба – надзвичайно небезпечне робоче місце навіть у звичайних умовах. Моряки працюють довгими змінами поруч із реактивними двигунами, паливом, озброєнням, важкою технікою, електричними системами й ядерною енергетичною установкою, забезпечуючи зліт і посадку літаків удень і вночі. Втома накопичується. Увага розсіюється. Здатність приймати рішення слабшає. Дрібна помилка в такому середовищі може обернутися катастрофою. Це людський вимір війни.
Саме цього й бояться деякі родини “Лінкольна”. Вони не просто скаржаться, що їхні моряки втомилися. Вони бояться, що тривалий стрес, виснаження і дії ворога зрештою можуть коштувати їхнім близьким життя.
Що насправді потрібно родинам
Као, сам відставний капітан ВМС і ветеран бойових дій, заслуговує на повагу вже за те, що особисто зустрівся з цими родинами. Але з’явитися – лише перша вимога до керівника. Значно важливіше – зрозуміти, чого потребують родини, коли ви вже перед ними.
Їм не треба казати, що їхні моряки – герої: вони й так це знають. Не треба переконувати їх у важливості місії: вони розуміють це краще за більшість американців. І точно не треба закликати їх бути сильними.
Їм потрібні керівники, які вміють слухати. Потрібні чесні відповіді на запитання, у чому суть відрядження, чому воно триває, що робиться, аби зменшити навантаження на екіпаж, і – якщо ніхто не може сказати, коли моряки повернуться додому – чесне пояснення, чому цього ніхто не може сказати. Родини військових готові нести надзвичайний тягар. Але це не означає, що вони мають відмовитися від права ставити важкі запитання тим, хто цей тягар на них покладає.
Двадцять два роки тому я засвоїв цей урок у семи залах по всій Німеччині. Іноді найважливіше, що може зробити старший військовий керівник, – не пояснювати місію, а стати перед людьми, які платять за неї найвищу ціну, і просто вислухати їх.
Джерело
