Є підстави вважати, що зараз з’явилася можливість досягти мирної угоди щодо України. На це вказують згода росії взяти участь у новому раунді тристоронніх переговорів в Абу-Дабі цього тижня, наближення нового складу Конгресу США, менш прихильного до москви, стрімке зростання втрат у військах путіна та нестерпна ціна, яку платять українські міста й економіка. Здавалося б, логічно дійти висновку, що ми стоїмо на порозі домовленості про завершення війни. Але це, на жаль, ілюзія.
Втім, дещо справді змінилося. Як сказав Володимир Зеленський у Дубліні в середу напередодні саміту Європейської політичної спільноти, на який мали зібратися близько 50 світових лідерів, континент має вирішити “у листопаді”, хто говоритиме від його імені на цьому новому етапі конфлікту. Дональд Трамп і його команда, схоже, нарешті усвідомили, що Європа має бути залучена, адже будь-яка угода та будь-які гарантії безпеки, які прийме путін, повинні враховувати ширші амбіції й занепокоєння, через які він розпочав війну. Йшлося не лише про Україну, а й про прагнення росії до контролю та впливу в Європі. Як визнав Джаред Кушнер, один із представників Трампа на переговорах, це буде тривалий процес – і кремль це цілком влаштовує.
У путіна є план перемоги, і він його дотримується, бо, схоже, цей план працює краще, ніж будь-що з того, що він пробував від перших годин війни. Змінилася лише тактика вторгнення. Цей поворот можна простежити від моменту, коли США в лютому вступили у війну з Іраном і почали швидко витрачати запаси дефіцитних дорогих ракет-перехоплювачів для Patriot, на які Київ покладається для збиття балістичних ракет. За оцінками, росія тепер виробляє ракети для ударів по Україні рекордними темпами – до 200 на місяць, що створює для неї смертоносну перевагу. Нездатність Києва повністю захиститися від цієї потужної зброї означає, що стратегія росії вже не обов’язково має залежати від успіхів її військ на землі. Мета путіна, як він сам публічно заявляв, – перетворити інфраструктуру й економіку України на руїни. Він небезпідставно розраховує, що після цього буде укладено угоду на його умовах.
З погляду москви, переговори в Абу-Дабі, під час яких паралельно обговорювали обмін полоненими, заходи з деескалації та питання архітектури безпеки, вигідні тим, що дають їй змогу продовжувати руйнівну війну, не наражаючись на додатковий міжнародний тиск і санкції.
Україна робить у цих обставинах те, що мусить, але на цьому етапі її доля перебуває в руках Європи. Досі континент продемонстрував більше твердості, ніж очікували путін чи майже будь-хто інший, зокрема й я, у лютому 2022 року. Але спільного розуміння мети недостатньо. Тепер Європі потрібно діяти й брати на себе лідерство так, як вона ніколи не робила раніше.
Передусім – гроші. Наступного року загальний дефіцит фінансування України становитиме 70 млрд євро (77,7 млрд доларів), за словами президентки Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, і більшість коштів для його покриття має надійти з Європи. Лідери ЄС розглядають можливість надати ще 45 млрд євро кредиту, щоб покрити більшу частину дефіциту, але внутрішньополітичні труднощі навколо цього лише посилюються – ще одна причина, чому путін вважає, що час грає на його боці. Погроза канцлера Німеччини Фрідріха Мерца заблокувати бюджет ЄС, а разом із ним і десятки мільярдів фінансування, від якого залежать такі політики, як проросійський прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, звучить жорстко. Але саме це й потрібно.
По-друге, Німеччина та інші країни мають об’єднатися, щоб вивести заморожені російські активи з Бельгії, яка блокує їх використання через страх відплати з боку москви. Ці активи потрібно використати як основу для нових кредитів Україні. Це морально й політично правильний крок, особливо якщо альтернатива – змусити європейських платників податків оплачувати руйнування, завдані путіним.
Далі – протиповітряна оборона. Європа й Київ намагаються розвивати власні спроможності, а згодом очікуються додаткові системи Patriot. До того часу єдиний спосіб урятувати українські міста – знищувати ракетні пускові установки та заводи в росії. Україна атакує досяжні цілі роями далекобійних дронів, але їй потрібна як прихована, так і відкрита допомога, щоб подолати складну систему оборони навколо цих об’єктів. Це не принцип “око за око” у відповідь на російські удари по цивільному населенню та засобах до існування. Це не вступ Європи у війну з росією. Це допомога Україні в реалізації її права на самооборону.
Нарешті, Європі потрібен послідовний і переконливий голос. Кілька лідерів, зокрема прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні, зазначали, що постійна зміна й суперництво лідерів, які по черзі претендують на право говорити від імені Старого Світу щодо України, виглядають просто несерйозно. Виникне спокуса створити “трійку” або інший колективний формат представництва Європи – ЄС таке любить. Проте у спілкуванні з такими людьми, як путін і Трамп, які сприймають це як слабкість, такий підхід майже гарантовано приречений на провал.
Так само сумнівною є ідея покласти це завдання на інституції ЄС, які були для цього створені, але яким рідко давали змогу його виконувати або які самі з ним не давали ради. За всієї поваги до фон дер Ляєн і президента Європейської ради Антоніу Кошти, це не повинні робити ані вони, ані їхні інституції. По-перше, їх не поважають ані президент США, ані російський лідер. По-друге, вони говорять від імені ЄС, але не від імені деяких ключових учасників європейської безпеки, зокрема Великої Британії.
Цю важливу роль має взяти на себе хтось із чинних європейських лідерів. На цю роль не підходить ніхто з великої трійки. Францію, ймовірно, невдовзі очолить Марін Ле Пен, партія якої свого часу отримала мільйони євро фінансування з росії. Не підходить і Мерц: він міг би добре впоратися з цією роллю, але має надто слабкі внутрішньополітичні позиції. Прем’єр-міністру Великої Британії Енді Бернему бракує досвіду у зовнішній політиці.
На щастя, є хороші кандидати. Серед них Мелоні, яка довела свою спроможність на посаді й має необхідну твердість. Є також не менш жорстка й прагматична прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен, яка була серед лідерів у пошуку нестандартних рішень для України – від відбудови під час війни портового Миколаєва до створення Данського фонду для України, через який закуповують зброю в українських виробників і відправляють її безпосередньо на фронт; до цього механізму приєдналися й інші країни-донори. Втім, найімовірнішим кандидатом є президент Фінляндії Александр Стубб, з огляду на тривалий досвід відносин його країни з росією, спільний кордон і достатню військову потугу для його захисту. Не завадить і те, що він – партнер Трампа по гольфу.
Менш важливо, хто саме з цих компетентних кандидатів отримає цю роль; важливіше, щоб вибір зробили швидко. Усі ці рішення потрібно ухвалити протягом найближчих тижнів, адже становище України критичне, а разом із ним під загрозою і перспективи європейської безпеки.
Джерело: Bloomberg
