Війни завершуються домовленостями про території, але водночас потребують спільного розуміння того, що сталося і чому. Без цього є ризик відновлення конфлікту.
У риториці довкола війни в Україні намітилася зміна. Президент України Володимир Зеленський закликав до прямого діалогу з путіним, а Білий дім дав сигнал про підтримку відновлення безпосередніх переговорів між Києвом і Москвою. 7 червня лідери провідних держав Європи заявили, що підтримують перемовини і хочуть бути представленими за переговорним столом.
Після більш ніж чотирьох років війни дискусія дедалі більше зміщується до питання про те, як цей конфлікт може завершитися.
Такий зсув зрозумілий – не в останню чергу з огляду на успіхи, яких Україна досягає на полі бою та глибоко в тилу ворога. Втім, дедалі більша зосередженість на механізмах припинення вогню, переговорах і гарантіях безпеки ризикує затінити важливіше питання. Центральне завдання – не просто закінчити війну, а забезпечити мир, що настане після неї.
Війни не завершуються, коли замовкає зброя. Вони завершуються, коли суспільства вирішують, чим була ця війна. Понад 50 років тому стратег Фред Іклє застеріг: уряди приділяють колосальну увагу веденню воєн і набагато менше – осмисленню їхнього завершення. Виклик, що постає сьогодні перед Україною, росією, Європою і Сполученими Штатами, – не просто зупинити бойові дії, а сформувати політичні умови, що настануть після них.
Наступна битва може бути зовсім не за територію. Вона може бути за пам’ять. Кожна зі сторін намагатиметься визначити, що сталося, хто переміг і які уроки слід засвоїти. Та сторона, яка сформує ці висновки, матиме вплив ще довго після того, як пролунає останній постріл.
Історія свідчить: найнебезпечнішим наслідком може виявитися не перемога і не поразка. Ним може стати невизначеність.
Виразні перемоги встановлюють факти. Виразні поразки – нав’язують уроки. Невизначені підсумки дозволяють конкуруючим версіям розквітати – варто згадати отруйний міф про “удар у спину” у веймарській Німеччині. Якщо Москва, Київ, Європа і Вашингтон вийдуть із конфлікту з принципово різним розумінням того, що сталося і хто переміг, – підґрунтя для майбутньої нестабільності нікуди не зникне. Невирішені питання сенсу нерідко небезпечніші за невирішені питання кордонів.
Для росії ця війна від початку була не лише про землю. Кремль прагнув не просто захопити території, а політично підпорядкувати Україну, відновити домінування над найближчим сусідом і довести, що силовий примус залишається дієвим інструментом державної політики. Ці цілі були політичними із самого початку і залишаються такими сьогодні.
Якщо росія дійде висновку, що агресія принесла відчутні здобутки попри величезні втрати, стимули до застосування сили не зникнуть. Вони лише чекатимуть слушного моменту.
Звісно, завдання стратегічної комунікації в постконфліктний період залежатимуть від того, як завершиться війна. На початку повномасштабного вторгнення росії я нерідко окреслював конфлікт крізь призму того, хто зрештою переможе і як швидко війна завершиться. Різні результати формують принципово різні вимоги до миру.
Перемога України, перемога росії, заморожений конфлікт або врегулювання, нав’язане ззовні, – кожен із цих сценаріїв ставить різні завдання. Одні результати потребуватимуть зміцнення стримування і стійкості. Інші – збереження ідентичності, згуртованості, легітимності або самообмеження. У будь-якому разі військовий підсумок формуватиме політичний наратив, а політичний наратив – тривалість миру.
Чимало дискусій зосереджено на запевненні України та підтримці союзницької єдності. Ці аудиторії надзвичайно важливі. Та найважливішою аудиторією врешті-решт може виявитися аудиторія всередині росії.
Тривкий мир вимагає формування в росії уявлення про безрезультатність сили.
Отже, питання не зводиться до того, хто підпише угоду про припинення вогню, – а до того, хто напише першу і найпереконливішу історію цієї війни. Численні погані й непереконливі версії з’являться – це можна вважати само собою зрозумілим.
Після Другої світової війни союзні лідери розуміли: лише військова перемога не гарантує тривкого миру. Нюрнберзький процес прагнув встановити відповідальність і позбавити агресію легітимності, а план Маршалла допоміг закласти політичні й економічні підвалини стабільнішої Європи.
Завдання полягало не лише в тому, щоб розгромити нацистську Німеччину, а в тому, щоб унеможливити перепакування ідей і стимулів, які породили катастрофу, у майбутні кривди й реваншизм.
Обставини навколо України, очевидно, інші, але один урок залишається актуальним: тривкий мир вимагає загальновизнаного розуміння того, що агресія не досягла своїх політичних цілей.
Без цього припинення вогню перетворюються на паузи, домовленості – на можливість для переозброєння, а заморожені конфлікти – на розсадники майбутніх воєн.
Коли лідери обговорюють переговори й гарантії безпеки, їм слід мати на увазі більшу мету. Завдання – не просто зупинити бойові дії. Завдання – створити умови, за яких поновлення агресії стане менш привабливим, менш виправданим і менш імовірним.
Саме тому перша постконфліктна битва завжди точиться не лише за територію, а й за пам’ять.
Питання не в тому, коли закінчиться війна. Питання в тому, які уроки залишаться після того, як замовкне зброя.
Джерело: CEPA
