У першій частині я уже пояснив, чому авіоніка Су-57 є, по суті, зразком “фантомного продукту”: гігантоманія російської системи обернулася невиконаними обіцянками у сфері мікротехнологій і постійними збоями програмного забезпечення. Відразу відповім на запитання, яке мені найчастіше ставили читачі: чи варто розбирати математику ефективної площі розсіювання, формування внутрішньої конструкції та аеродинаміку Су-57. Добре все обміркувавши, я вирішив не марнувати на це ні вашого, ні свого часу.
Чому? Причина проста: я не лише аналітик, а й ілюстратор. Допомагаючи оформлювати чимало книжок, я намалював понад сто кольорових профілів літаків родини Су-27 – від Су-27 і Су-30 до Су-34, Су-35 та китайських J-11, J-15 і J-16. Порівнюючи профіль Су-27 із профілем Су-57 – зокрема відстань від передньої стійки шасі до основних стійок, – я дійшов очевидного висновку: хоча згори літак справді має принципово інший вигляд, у профіль Су-57 є не чим іншим, як безпосереднім розвитком конструкції Су-27, а не машиною, спроєктованою “з чистого аркуша”.
Буквально. Жодної нової конструкції, народженої футуристичним баченням. Конструктори фактично взяли гондоли двигунів “Фланкера” і дещо їх розширили, але загалом профіль залишився тим самим. Фюзеляж “сплюснули”, передню та хвостову частини зменшили заради меншої маси й кращої аеродинаміки, а потім корпус “поглибили”, щоб звільнити місце для внутрішніх відсіків озброєння, які й досі не працюють. Перед нами “скелет четвертого покоління в костюмі п’ятого” – по суті, косметичне оновлення. Перепрошую, але це “комплексна модернізація”? Незграбний компроміс заради економії витрат на розроблення. Називайте як хочете, але не забувайте: таке рішення створює додатковий аеродинамічний опір і конструкційні напруження, яких справжня конструкція п’ятого покоління могла б уникнути – щоправда, ціною значно вищих витрат.
Написи на схемі: аеродинамічне вдосконалення та зниження помітності; силовий каркас; доданий відсік озброєння; заходи зі зменшення маси.
Саме тому пропоную відкласти дискусії про аеродинаміку й форму, рекламні буклети та ефектні фотографії: подальший розбір покаже, що всі розмови про “малопомітність” і “стелс”-характеристики Су-57 залишаються нездійсненними мріями. Якщо цей підхід вам не подобається – гаразд; просто врахуйте, що я бачу й пояснюю речі насамперед як систему систем, а не за принципом: “О, який ефектний вигляд”. Натомість тема, яку я вважаю значно важливішою, – те, як Су-57 вписується (точніше, не вписується) в загальну бойову систему повітряно-космічних сил рф як винищувач-перехоплювач – саме в тій ролі, яку росія так активно просувала, що зрештою виштовхнула індійців із програми.
“Вавилонська вежа” протоколів зв’язку
Чому це важливо? Сучасний бойовий літак не можна просто оснастити “якоюсь авіонікою” й відправити в бій: без надійної інтеграції в мережу він або довго не протримається, або виявиться майже непридатним для свого основного завдання. Що більше я про це думаю, то більше схиляюся до висновку, що саме таким є Су-57. Щоб зрозуміти, як він інтегрується – точніше, не інтегрується – в російську інтегровану систему ППО, потрібно насамперед усвідомити, що ця система є колосальною мережею зв’язку, а якість будь-якої мережі залежить від якості її протоколів.
Принципово важливо, що російська інтегрована система ППО не спирається на єдиний апаратний чи програмний засіб зв’язку: одного універсального протоколу немає. Натомість їх існує близько дюжини, і всі вони жорстко організовані в ієрархію. Це багатошарова піраміда: необроблені дані від сенсорів рухаються вгору, команди до засобів ураження – вниз, а результат нагадує “Вавилонську вежу”.
На вершині цієї піраміди – “Акація-М”, автоматизована система управління оперативно-стратегічного рівня, якою керують із Національного центру управління обороною в москві. Вона отримує дані від усіх доступних командних вузлів і формує загальну стратегічну картину для координації сухопутних військ, авіації, ППО та засобів радіоелектронної боротьби.
Рівнем нижче працює сімейство протоколів “Фундамент” (“Фундамент-1”, “Фундамент-2” і мобільний “Фундамент-М”). Цивільні звикли вважати радари “очима” повітряних сил, але у ВКС цю роль фактично виконує “Фундамент”: він обробляє дані від десятків різних радіолокаційних систем, відсіює перешкоди, усуває дублікати траєкторій і автоматично зводить усе в єдину картину повітряної обстановки.
Цю узагальнену картину “Фундамент” передає вгору – до “Акації-М” – або вниз, до “Байкала-1МЕ”. “Байкал-1МЕ” – це автоматизована система управління рівня бригади чи полку, яка виконує роль тактичного “мозку” для розподілу цілей між засобами ураження. Якщо “Фундамент” повідомляє про десять цілей, що наближаються, “Байкал” автоматично визначає, які з них становлять реальну загрозу, і розподіляє їх між конкретними вогневими підрозділами залежно від дальності та готовності. Він також вирішує, чи має ціль уражати батарея С-300ВМ, Су-57 або інший доступний засіб.
Коли “Фундамент” і “Байкал” виконали свою частину роботи, естафету приймають автоматизовані системи управління “Крим-КЕ”, “Крим-23” та “Рубіж-М”. Вони координують передавання цілі від наземних радарів до своїх літаків, розраховують вектори перехоплення й через канали обміну даними автоматично надсилають телеметрію цілевказання до кабін таких машин, як МіГ-31 чи Су-35.
Ні, я не перебільшую і не “критикую просто заради критики”. Це оригінальна російська схема, що пояснює роботу всіх протоколів зв’язку, які нині використовують ВКС. Якщо порівняти її зміст із тими кількома деталями, які я навів, стане зрозуміло, що я “значно скоротив і спростив” цю історію.
Інакше кажучи, “Фундамент” – це “очі”, “Акація” і “Байкал” – “мозок”, а “Крим” і “Рубіж” – “руки, що орудують паличками”, якщо так зрозуміліше.
Щоб не було непорозумінь: усі перелічені елементи – це лише протоколи, тобто програмне забезпечення зв’язку. Для їхньої фактичної взаємодії і наземні станції, і літаки використовують канали обміну даними. Основним таким каналом у сучасних ВКС є ТКС-2, який забезпечує обмін тактичними даними в реальному часі між літаками й наземними пунктами управління, а також між самими літаками. Саме через ТКС-2 ВКС переважно й забезпечують взаємодію між усіма згаданими протоколами.
“Тріада”: А-50У та його “няньки”
Пояснивши цю “Вавилонську вежу”, за допомогою якої ВКС намагаються спілкуватися, тепер я маю визначити, де в цій плутанині спочатку відводили місце Су-57. Літак проєктували для взаємодії з А-50У розробки Берієва. А ще краще з так і не народженим А-100, програму якого скасували в лютому 2024 року через ті самі проблеми з мікротехнологіями та програмним забезпеченням, які так довго переслідують Су-57.
А-50 так і не навчився працювати цілком самостійно, як класичні західні літаки АВАКС – насамперед “мати всіх АВАКСів”, Boeing E-3 Sentry. Через величезне енергоспоживання, масу й вимоги до охолодження радіолокаційних комплексів “Шмель” на А-50 і “Шмель-М” на А-50У, укомплектованих важким аналоговим обладнанням для обробки сигналів, цим машинам потрібні “няньки” – спеціалізовані літаки Іл-20 та Іл-22.
Іл-20 веде радіотехнічну й радіоелектронну розвідку: “слухає” випромінювання ворожих радарів і радіообмін засобів РЕБ, визначає розташування їхніх джерел та передає А-50 дані про електронні загрози. Іл-22, своєю чергою, оснащений потужними багатодіапазонними радіостанціями й виконує роль повітряного командного пункту, а також каналу обміну даними між А-50, іншими літаками та наземними станціями.
Звісно, на А-50У багато чого вдосконалили: він отримав значно легшу, повністю цифрову обчислювальну систему. Проте машина й далі “тягне за собою” Іл-20 та Іл-22, немов мати двох малюків, які відмовляються ходити самостійно. Тому А-50/А-50У так і не стали повноцінною системою АВАКС у західному розумінні. Це літаки дальнього радіолокаційного виявлення, продовження наземної сенсорної мережі й лише один із трьох елементів своєрідної “тріади” окремих систем.
Це особливо очевидно, якщо вивчити обладнання та функції А-50/А-50У. Вони, звісно, мають на борту “Фундамент-М”, а їхні комплекси “Шмель”/”Шмель-М” здатні бачити далеко вглиб ворожого повітряного простору, виявляючи крилаті ракети, безпілотники та винищувачі. Але на відміну від E-3 Sentry, на борту якого екіпаж обробляє дані й ухвалює рішення, російські машини передають зібрані дані безпосередньо до наземних оперативних центрів з “Акацією-М” і секторних пунктів управління з ” Байкалом-1МЕ”. На борту E-3 диспетчери активно керують боєм; у росії це завдання перекладено на командні вузли, що міцно стоять на землі.
Оператори в кабіні А-50У.
Голова ще не болить? Перепрошую, але це радянський спосіб – і російський донині. Вони “можуть”, без сумніву. Просто все має бути у 2-10 разів більшим і відповідно важчим. Якщо обладнання не вміщується в один літак, його просто запихають у три різні.
“Словник Вавилону”: як ці машини говорять одна з одною
Наступне логічне питання – як саме ці громіздкі машини розмовляють одна з одною. У НАТО все просто: є відомий Link-16. У Пакистані на основі китайської DTS-03 розробили власний Link-17, а в Ірані використовують власну систему AWG-71. По суті, такі системи забезпечують, щоб “усі були в одній групі WhatsApp”. Приблизно так.
У росії? О ні, це було б надто ефективно. Лише ВКС використовують справжню мішанину каналів обміну даними, які разом називають АПД – “апаратура передачі даних”. І це без урахування автоматизованих систем управління, якими користуються російські сухопутні війська.
Глибоко вдихнімо й пройдімося цим ланцюжком. А-50 використовує протокол “Редут” у діапазонах ОВЧ/УВЧ – захищений і стійкий до перешкод канал – для зв’язку з повітряним командним пунктом Іл-22М. Іл-22М, своєю чергою, використовує протокол “Радуга” для зв’язку з наземними підрозділами. Коли дані потрапляють на землю, наземний пункт управління застосовує КП ЗРБр для старіших зенітних ракетних комплексів або КП ЗРС для С-400, щоб керувати зенітними батареями. А для наведення винищувачів він перемикається на АПД-518.
Просто, еге ж? Це як складати шафу IKEA за інструкціями трьома різними мовами, одна з яких – азбука Морзе.
Але це ще не все. Після модернізації А-50У з’явився новий протокол – “Спектр”, ніби просто з фільму про Джеймса Бонда. Бо навіщо мати п’ять несумісних систем, якщо можна мати шість? Завдяки “Спектру” А-50У тепер може взагалі оминати наземні пункти й напряму передавати дані МіГ-31БМ і Су-35С.
Маловідомий факт: це забезпечує те, що на Заході називають “можливістю спільного ураження цілей” (Cooperative Engagement Capability, CEC). Винищувачі можуть тримати власні радари вимкненими й іти в режимі радіомовчання, наче підводні човни на глибині, поки А-50У передає їм телеметрію цілей. Тоді МіГ-31 або Су-35 пускає ракету Р-37М, спираючись лише на ці дані, а А-50У навіть передає оновлені команди наведення на маршовій ділянці її польоту. Непоганий трюк – якщо пілот може вчасно розібратися, якою з його систем зв’язку скористатися.
Як Су-57 вписується в російську систему ППО
В ідеалі комплекс зв’язку С-111 на Су-57 мав би бути “універсальним перехідником”, що з’єднує літак з усією мережею ВКС. Але логіка, як ми знаємо, давно пішла з москви у відпустку. Замість сучасного протоколу “Спектр”, використання якого припустив би будь-який поважний західний аналітик, А-50У спілкується із Су-57 через “Редут” –зазвичай за посередництва Іл-22М, бо навіщо телефонувати напряму, якщо можна грати в зіпсований телефон?
Так, це той самий “Редут”, яким користуються А-50 та Іл-22М. Бо ніщо так не свідчить про “передові технології”, як повторне використання частоти старої рації. З причин, які, ймовірно, пов’язані з пляшкою горілки та дошкою для дартсу, остання версія “Редута” отримала можливості рівня “Спектра”: вона здатна передавати зашифровані дані про цілі безпосередньо до системи керування вогнем Су-57, дозволяючи пілоту пускати ракети Р-77, не вмикаючи власного радара. Ось вам CEC. Звісно, Су-57 досі не допущений до застосування далекобійних Р-37, бо навіщо давати найкращому винищувачу найкращу ракету?
Але якщо пілот Су-57 хоче зв’язатися з веденим або безпілотником С-70 “Охотник”, “Редут” раптом стає забороненим. Натомість С-111 перемикається на протокол IFDL, який передає вузькоспрямовані сигнали точно за координатами веденого. Це дає змогу уникнути всеспрямованих сигналів, що кричать ворожим засобам РЕБ: “Я тут, стріляйте в мене” – наприклад, українським комплексам “Кольчуга”.
Просто й елегантно – доки все не ламається. Цей трюк з IFDL чудово працює для невеликої ланки з двох Су-57 або зустрічі з одним-двома С-70 “Охотник”. Але що відбувається, коли Су-57 потрібно зв’язатися з рештою родини ВКС – літаками, які справді виконують основну роботу? Крім Су-57, комплексом С-111 оснащений лише Су-34М. Тому, щоб скоординуватися з МіГ-31 або Су-35, С-111 має виконати логічне сальто й перемкнутися на “Спектр”.
Отже, Су-57 використовує “Редут” для зв’язку з А-50У, IFDL – для зв’язку з іншими Су-57, а “Спектр” – для всіх інших. Три голови говорять одночасно, і жодна не ділиться мізками з іншими.
Су-57 як “міні-АВАКС”
Ось як Су-57 діє як “міні-АВАКС”. Він використовує бічні (“щокові”) радари, щоб зібрати широку тактичну картину, а потім через С-111 передає ці дані таким перехоплювачам, як Су-35С і Су-30СМ.
Бічна оглядова радіолокаційна станція з активною фазованою антенною решіткою розробки НДІ приладобудування.
Саме по собі це звучить так логічно, що впоралися б навіть учні початкової школи. Майже підозріло просто, чи не так? Але є проблема: масштабна інтеграція сенсорів і збої програмного забезпечення, які майже десять років переслідують увесь проєкт Су-57 і детально описані в першій частині. Оскільки вирішення досі не видно, НДІ приладобудування імені Тихомирова запропонував фантастичну альтернативу – “апаратне розмежування та архітектурний обхідний шлях”. У перекладі з російської це означає: “Ми скріпили все скотчем і сподіваємося, що воно працюватиме”.
Нагадаю, що радіолокаційний комплекс Н036 “Бєлка” на Су-57 використовує щонайменше п’ять різних активних фазованих антенних решіток: Н036-1-1 – основний носовий радар Х-діапазону; Н036Б-1-1 – дві бічні РЛС, кожна з яких має приблизно третину потужності основного носового радара; Н036Л-1-01 – дві антенні решітки L-діапазону в напливах передньої крайки крила. Для наочності – ось ця схема ще раз.
Номінально розподіл обов’язків чіткий: якщо ціль перебуває в передньому секторі 120 градусів, її “веде” носовий радар; якщо вона зміщується у бічний сектор, її підхоплюють бічні радари тощо. Проблема в тому, що одночасна робота трьох радарів Х-діапазону на одному планері неминуче спричиняє електронні перешкоди: бічні радари “засліплюють” носовий або навпаки. Тому фахівці інституту Тихомирова доклали надзвичайних зусиль, щоб запрограмувати модулі АФАР на роботу на цілком різних підчастотах і фізично відокремити бічні відсіки від носового обтічника екрануванням.
Н036 “Бєлка” – радіолокаційні станції Х-діапазону з активними фазованими антенними решітками: 1 – Н036 переднього огляду; 2, 3 – Н036Б бічного огляду; 4 – Н036Х заднього огляду в складі комплексу радіоелектронної протидії Л402 “Гімалаї”. Н036Л – радіолокаційні станції L-діапазону з активними фазованими антенними решітками: 5, 6 – у передкрилках крила (також для системи розпізнавання “свій-чужий” Н036Ш “Покосник” і глушіння каналів супутникового зв’язку); 7, 8 – на передніх крайках керованих напливів фюзеляжу; 9-12 – на закінцівках крил. Антени 1-12 також використовує комплекс Л402 “Гімалаї”. 101КС “Атол” – інтегрована оптико-електронна система самооборони; 101КС-В (“Воздух”)/ОЛС-50М – інфрачервона система пошуку й супроводження цілей; 101КС-О (“Оборона”) – дві турелі лазерної системи спрямованої інфрачервоної протидії. На схемі також позначено систему ГЛОНАСС і УКХ/ДМХ-радіостанції СРЛ, СМВ та РСБН.
На це знадобилося лише чотири роки. Але зрештою ці зусилля дали Су-57 змогу діяти як “міні-АВАКС”. Зазвичай літак іде приблизно під кутом 90 градусів до напрямку загрози й вмикає лише бічні РЛС Н036Б-1-1. Вони сканують сектор завширшки всього 60 градусів, але в цій конфігурації не створюють перешкод іншим сенсорам – якщо пілот наважиться їх увімкнути – і не загрожують обвалити весь комплекс авіоніки.
Отже, Су-57 виявив ціль. Або кілька – скажімо, групу українських безпілотників та/або крилатих ракет, що прямують до москви. Якщо ви очікуєте, що пілот одразу розвернеться назустріч загрозі й почне її перехоплювати, – ні. По-перше, з безлічі вже пояснених причин це не завдання Су-57. Адже хоча його задумували як винищувач-перехоплювач, у ролі “міні-АВАКС” він не може виконувати жодного іншого завдання.
Крім того, є ціла низка інших причин, через які такий маневр, найімовірніше, став би для літака самогубством. І все знову впирається в мікропроцесори та програмне забезпечення. Наявна архітектура авіоніки просто не забезпечує пропускної здатності, потрібної для передавання необроблених даних із бічних радарів безпосередньо до носового. Тож краще не пробувати – хіба що вам подобаються “сині екрани” на висоті понад 12 км посеред ночі.
Є й тактичний аспект. Навіщо виводити Су-57 з вигідної та безпечної позиції – високо й далеко від будь-якої небезпеки, де його бічні радари мають чудовий огляд поля бою, – лише для того, щоб розвернути в напрямку загрози й зруйнувати всю картину повітряної обстановки, наказавши йому самостійно здійснити перехоплення? Поклавши руку на серце: для “супертурбо”-винищувача-перехоплювача п’ятого покоління це було б цілком безглуздо, правда?
Логічний крок – обмежити Су-57 роллю “міні-АВАКС” і на цьому зупинитися: літак виявляє ціль і передає дані про її траєкторію іншим перехоплювачам. Яка несподіванка: з цим теж є проблема. Програмне забезпечення Су-57 знову не забезпечує потрібної пропускної здатності для безперервного потоку даних. Натомість центральний комп’ютер літака діє як бюрократичний контролер: відкидає всі необроблені дані бічних радарів, стискає найважливішу інформацію – тип цілі, швидкість і координати – і лише тоді комплекс С-111 зволить її передати. Навіть після цього він спершу має обрати “відповідний” протокол, який цілком залежить від типу літака на приймальному боці.
Інакше кажучи, ні: працюючи як “міні-АВАКС”, Су-57 небоєздатний. Він також не працює й не обмінюється даними так елегантно та безперешкодно, як західні аналоги. Натомість Су-57 використовує фіксовану, жорстку конфігурацію незалежних сенсорів, кожен з яких охоплює свій сектор і передає дані центральному процесору. Той очищує картину, а потім передає її каналами обміну даними за протоколом, що залежить від одержувача. Усе зрозуміло? Звісно.
Збої системи “свій-чужий”
Усе зрозуміло – якщо, звісно, українці не застосують потужні засоби радіоелектронної протидії на підтримку своїх ракет і безпілотників. Тоді ситуація стає справді гострою, бо Су-57 стикається із зовсім іншим типом проблем – зі своєю системою розпізнавання “свій-чужий” (IFF).
Стандартною системою розпізнавання “свій-чужий” для ВКС нині є “Пароль” – 6110, або, за офіційною російською назвою, “Державна радіолокаційна система розпізнавання 1А”. З огляду на травматичний досвід використання ранніх радянських систем розпізнавання в 1960-1980-х роках – скажімо лише, що вони взагалі не мали шифрування, – “Пароль” має надійне шифрування й використовує режими гарантованого розпізнавання зі швидкою зміною кодів.
Звучить надійно, чи не так? Є лише одна маленька проблема. Переважна більшість літаків ВКС використовує відповідачі 623-1/623-3Д. Але Су-57 мав бути іншим: він використовує комплекс С-111. Точніше, роль відповідачів системи “свій-чужий” виконують вбудовані в передні крайки крил підрешітки Н036Л-1-02 L-діапазону, які підтримує маршрутизатор зв’язку С-111.
Спеціальне рішення для спеціального літака. Що може піти не так? Як виявилося, багато що: ця елегантна система має три окремі проблеми.
Перша – звичний підозрюваний: мікроелектроніка. Комплекс С-111, як і більшість “начинки” Су-57, спочатку проєктували під мікропроцесори західного або тайванського виробництва. Оскільки їх тепер доволі важко дістати, росіяни перейшли на китайські та вітчизняні замінники. Результат – нижча обчислювальна продуктивність, вище тепловиділення та гірше співвідношення сигнал/шум. Усе це посилює програмні збої й регулярно робить взаємодію між С-111 і “Паролем” майже неможливою, особливо в боях високої інтенсивності – наприклад, за одночасної появи десятків українських безпілотників і крилатих ракет під прикриттям потужних засобів радіоелектронної протидії.
Друга проблема безпосередньо пов’язана з першою. Щоразу, коли С-111 стикається із засобами радіоелектронної протидії, він автоматично перемикається на “когнітивне радіо” зі штучним інтелектом, постійно змінює частоти й розраховує стійкі до глушіння канали. Вражає. Однак система полюбляє спричиняти й різкі стрибки затримки. Унаслідок цього С-111 важко одночасно обробляти великі обсяги мережевих даних і критичні за часом криптографічні відповіді “Пароля”. А оскільки “Пароль” надчутливий, затримка лише в кілька мілісекунд призводить до того, що Су-57 помилково позначають як “невідомий” або “ворожий”.
Третя проблема виникає в тих рідкісних випадках, коли Су-57 має розкіш отримувати підтримку А-50У: тоді постійно даються взнаки помилки на рівні передавання даних. С-111 регулярно не може зіставити телеметрію загальної повітряної обстановки від А-50У з власною базою даних системи “свій-чужий”. Наслідок: на індикаторі на лобовому склі Су-57 один і той самий свій літак відображається двома окремими позначками, і пілот мусить вручну звіряти траєкторії. Саме те, що потрібно під час ухилення від зенітних ракет.
Усе це цілковито зводить нанівець саму мету автоматизованої системи управління військами – “святого Грааля” командування й управління в російському виконанні. Не дивно, що серед вищого командування ВКС утвердилася певна звичка: щоразу, коли Су-57 перебуває в повітрі, показанням моніторів не довіряють. “Пароль” регулярно не може розпізнати Су-57 як “свій”, і тоді вся система – “Фундамент”, а отже “Акація-М”, “Байкал-1МЕ”, “Крим-КЕ”, “Крим-23” тощо – позначає його як “невідомий” або навіть “ворожий”.
Тому, коли Су-57 піднімають по тривозі, пілот має суворий наказ залишатися у вузькому відокремленому коридорі, якнайдалі від зон дії наземної ППО, і виконувати свою роль – “міні-АВАКС”. І нічого більше, дуже дякую. Краще перестрахуватися, ніж випадково збити власну “срібну кулю”.
Місце падіння Су-57 у районі Луцино Одинцовського округу, неподалік Звенигорода та авіабази Кубинка, за 65 км від москви, 23 липня. Пілот успішно катапультувався. Офіційне пояснення з’явилося негайно: “тренувальний політ” і “технічна несправність”. Повідомлення про те, що літак нібито збили власні зенітні ракетно-гарматні комплекси “Панцир” під час атаки українських безпілотників, просто проігнорували.
Далі буде…
Джерело
