Незважаючи на нещодавню напруженість, трансатлантичні відносини спираються на найінтегрованішу у світі економічну систему. За оцінкою Дена Гамільтона та Джозефа Квінлана в останньому виданні їхнього авторитетного щорічного огляду, трансатлантична економіка обсягом 9,8 трлн доларів нині забезпечує роботою близько 16 млн американських та європейських працівників. Щодня у 2025 році обсяг трансатлантичної торгівлі товарами й послугами перевищував 6,4 млрд доларів. Крім того, торік понад половину прямих іноземних інвестицій у США забезпечила Європа, тоді як на американські компанії припало понад половину ПІІ в Європі за ті самі дванадцять місяців.
Безперечно, європейська економіка порівняно з американською залишається відносно млявою. У Європі домінують компанії з тривалою історією, які краще вміють удосконалювати наявні технології, ніж створювати нові. Середній вік сорока найбільших і найліквідніших компаній, акції яких торгуються на німецькій біржі та входять до індексу DAX 40, перевищує сто років.
І все ж економіка Європи має виняткове значення для глобального балансу сил. На континенті працюють провідні світові дослідницькі університети – ETH Zurich, TUM Munich та Кембриджський університет, та передові компанії, як-от ASML, Infineon і ARM Holdings. Майбутнє Америки, можливо, пов’язане з Азією, але її сьогодення й далі – у Європі.
Оскільки Європа залишається життєво важливою для добробуту й безпеки Сполучених Штатів, вашингтонським політикам важливо зважати на п’ять тенденцій, які визначатимуть розвиток континенту в осяжному майбутньому.
Тенденція №1: посилення російської агресії
росія становить найбільшу нинішню загрозу європейському порядку, а головний зовнішньополітичний пріоритет росії – підпорядкувати Україну. Стратегія москви полягає в тому, щоб відірвати Україну від її західних партнерів і звести протистояння до формату один на один, де росія зможе скористатися перевагою в масштабах і ресурсах. На тактичному рівні росія часто діє методом проб і перевірки реакції: випробовує різні форми агресії, а потім відступає, щоб оцінити позицію Заходу та його реакцію на ці дії.
путін зберіг у резерві достатньо передових спроможностей, щоб його погрози на адресу Європи, яка досі переозброюється й не знає, на яку підтримку Вашингтона може розраховувати, звучали переконливо. Водночас путін майже напевно остерігається ширшої війни з НАТО, поки основна частина його звичайних сил скута в Україні. Тому, прагнучи змусити Захід обмежити підтримку України, путін діятиме на обох кінцях драбини ескалації, особливо покладаючись на ядерний шантаж і гібридну війну.
На верхніх щаблях ескалації путін перевернув традиційну логіку ядерного стримування, перетворивши історично оборонний інструмент на засіб наступальних погроз. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році росія неодноразово вдавалася до ядерного шантажу – або щоб стримати Захід від підтримки України, або щоб змусити його скоротити допомогу Києву.
У березні 2023 року, наприклад, путін оголосив, що росія розмістить тактичну ядерну зброю в Білорусі, а білоруські розрахунки пройшли навчання для роботи з російським оперативно-тактичним ракетним комплексом 9К720 “Іскандер”. У травні росія вперше залучила білоруські підрозділи до широко розрекламованих спільних ядерних навчань. Москва також змінила офіційну доктрину, знизивши поріг застосування ядерної зброї, відкликала ратифікацію Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, проводила показові ядерні навчання й неодноразово застосовувала проти України балістичну ракету середньої дальності “Орєшнік”, здатну нести ядерний заряд. росія також хвалилася успішними випробуваннями крилатої ракети “Буревісник” з ядерною силовою установкою, здатної нести ядерну боєголовку, а також торпеди “Посейдон”.
На нижчих щаблях ескалації росія від початку повномасштабного вторгнення значно наростила темп і масштаб гібридних атак. Вони охоплюють активні заходи – від втручання у вибори й пошкодження глибоководних кабелів до радіоелектронних операцій, як-от глушіння сигналів GPS, і кримінальних дій, зокрема підпалів. Москва також неодноразово порушувала повітряний простір східного флангу НАТО. Найпомітніші випадки – російські винищувачі, які торік у вересні приблизно на дванадцять хвилин увійшли в повітряний простір Естонії, та російський дрон, який лише минулого місяця влучив у багатоквартирний будинок у румунському місті Галац. Від червня, а особливо після атаки на аеропорт Лейпцига, частота й зухвалість таких гібридних атак різко зросли, викликавши тривогу в західних столицях. Кремль прагне дати зрозуміти: що довше триває війна в Україні, то вищою стає ймовірність загибелі європейців. Москва сподівається, що Європа тиснутиме на Україну, аби та завершила війну на умовах росії – або принаймні обмежила допомогу Києву.
Швидкі інновації у сфері нових безпілотних систем, особливо безпілотних літальних апаратів, можуть змінити розрахунки росії. В Україні безперервна розвідка, спостереження та рекогностування створили величезні “сірі зони”, що простягаються на кілометри вздовж фронту й роблять масштабне пересування військ майже неможливим. Крім того, Україна розгорнула широкий набір ударних систем, які щодня атакують російську військову логістику та енергетичну інфраструктуру. Цими системами Україна здатна завдавати ударів навіть по москві та Санкт-Петербургу. У результаті Україна ще може змусити росію погодитися на припинення вогню раніше, ніж сама буде виснажена.
Готовність путіна до переговорів не повинна змусити американських політиків сплутати тактичну гнучкість зі зміною його поглядів.
путін зберігає незмінну ворожість до України й Заходу та регулярно це повторює. У найближчому майбутньому росія не пом’якшить своєї агресивної лінії щодо Європи.
Тенденція №2: занепад російської могутності
путін розтратив в Україні значну частину російської могутності. Україна, зі свого боку, змогла суттєво послабити сухопутні війська росії, зокрема її елітні повітряно-десантні підрозділи та морську піхоту, і знищила значні обсяги високотехнологічного озброєння. Нині росія просувається лише поступово у спробі окупувати решту районів Донбасу. Якщо нинішні тенденції збережуться, росія не зможе окупувати ці території до кінця цього року, а можливо, й наступного.
Стійкість і жертовність України дали західним політикам шанс згуртуватися на її підтримку. Тепер, після трьох років накопиченого ефекту західних санкцій та українських далекобійних ударів по енергетичній інфраструктурі росії, російська економіка опинилася на межі кризи. Московські посадовці публічно знизили прогнози економічного зростання, а бюджетний дефіцит цього року, ймовірно, перевищить обсяг ліквідних активів, що залишилися у Фонді національного добробуту. За межами москви більшість регіональних органів влади росії також стикаються зі стрімким зростанням дефіцитів.
Відрізана від міжнародних ринків капіталу, росія звернулася до внутрішніх випусків облігацій, щоб закрити цю бюджетну діру. Однак це радше фінансова гра в наперстки: пов’язані з державою структури купують облігації за рахунок ліквідності, яку надає Центральний банк росії. Фактично росія друкує гроші. Питання в тому, чи готовий путін настільки скорочувати соціальні виплати або підвищувати податки, щоб і надалі фінансувати воєнні операції.
Навіть якщо Україна вийде з війни вразливою й травмованою, росії буде непросто відновити довоєнний вплив. Як сказав мені навесні один посол європейської країни, який працює в Києві: “росія втратила Україну на сто років”.
Війська НАТО беруть участь у зимових навчаннях у Сетермоені, Норвегія, у березні цього року, під час візиту генерального секретаря НАТО Марка Рютте. Метою навчань була перевірка готовності до дій в арктичних умовах. [Сержант Алексіс Френч – Корпус морської піхоти США]
Насправді вплив росії слабшає по всій її периферії. У Європі Швеція й Фінляндія приєдналися до НАТО, додавши до Альянсу дві дуже боєздатні армії. Молдова обирає європейський шлях. На Кавказі відбуваються тонші форми стратегічного віддалення. У 2023 році Азербайджан установив контроль над Нагірним Карабахом в операції, яка продемонструвала зростання сили Туреччини й ослаблення впливу москви. У відповідь прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заморозив участь своєї країни в очолюваній росією Організації Договору про колективну безпеку. У травні Пашинян натомість приймав у Єревані саміт Європейської політичної спільноти, розвиваючи дедалі тісніші зв’язки Вірменії з Європейським Союзом і особливо Францією.
Відносини Азербайджану з росією також охололи. Після того як у грудні 2024 року росія збила рейс 8243 Azerbaijan Airlines, москва ухилялася від примирливих кроків, яких домагався Баку. А в червні 2025 року дії російської Федеральної служби безпеки в Єкатеринбурзі призвели до загибелі кількох азербайджанців. Азербайджан поступово стає одним із ключових постачальників природного газу до Європи й важливою ланкою Середнього коридору. Братерські відносини країни з Туреччиною, які описують формулою Tek millet, iki devlet – “одна нація, дві держави” – значно тісніші за її зв’язки з росією.
Сьогодні США мають можливість прискорити віддалення регіону від росії через “Маршрут Трампа заради міжнародного миру та процвітання” (TRIPP) та значні американські інвестиції, що мобілізуються навколо цього проєкту. Цього року і віцепрезидент США Джей Ді Венс, і держсекретар Марко Рубіо відвідали Єреван, причому Венс також побував у Баку.
Подібна можливість є й у Центральній Азії, де казахстанська “багатовекторність” – це спроба диверсифікувати стратегічні варіанти країни за межами її бюрократичних, географічних, історичних та економічних зв’язків із росією. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв відмовився визнавати російські претензії на українські території й зробив кроки для виконання західних санкцій проти кремля. У листопаді президент Трамп провів у Білому домі історичний саміт C5+1, підкріпивши Нью-Йоркську декларацію вересня 2023 року, яка заохочує республіки Центральної Азії до тісніших зв’язків із Вашингтоном.
Відносна слабкість росії найвиразніше проявляється на Далекому Сході, де менш ніж десять мільйонів росіян сусідять зі ста мільйонами китайців уздовж кордону завдовжки близько 4 000 кілометрів. У той час як ЄС цього року погодився надати Україні позику на 90 млрд євро, яка, ймовірно, ніколи не буде повністю повернута, Китай і далі зволікає навіть з остаточним погодженням мегапроєкту газопроводу “Сила Сибіру – 2”, критично важливого для економічного майбутнього росії.
Схоже, що китайсько-російська “дружба без меж” усе ж має фінансові межі, а Китай тепер однозначно виступає старшим партнером і диктує умови відносин.
У росії формується новий клас військових ветеранів, породжений війною проти України, саме тоді, коли вплив країни по її периферії слабшає. У найближчі роки ця група конкуруватиме за владу зі спецслужбами та дітьми останнього покоління радянських апаратників. Подібно до німецьких ветеранів міжвоєнного періоду, ці люди об’єднаються з прихильниками жорсткої лінії й підживлюватимуть у суспільстві почуття образи, найімовірніше стверджуючи, що країну не зупинили в Україні, а “зрадили”. росія майбутнього нагадуватиме старого скаженого бульдога, чий занепад здоров’я проявляється у спалахах зовнішньої агресії.
Тенденція №3: піднесення Північної Європи
Від створення Європейського об’єднання вугілля і сталі у 1950-х роках до заснування Європейського Союзу в Маастрихті у 1990-х американські політики традиційно ставили франко-німецькі відносини в центр свого стратегічного бачення Європи. Образ франко-німецького двигуна європейської інтеграції давно став кліше. Цю схему часто використовують, щоб відрізнити держави-засновниці сучасної Західної Європи від країн Східної Європи, які пережили комунізм. Справді, рамсфелдівське розрізнення між “старою” і “новою” Європою й досі формує чимало уявних карт континенту.
Франція й Німеччина й далі залишаються головним рушієм континенту. Уже за кілька годин після складення присяги в травні 2025 року канцлер Німеччини Фрідріх Мерц вирушив до Парижа, де разом із президентом Франції Емманюелем Макроном оголосив про створення спільної ради з питань оборони та безпеки. На спільному засіданні урядів Німеччини й Франції в Тулоні торік у серпні Мерц виголосив вступне слово вільною французькою мовою. Ці кроки та регулярні франко-німецькі консультації довкола них – це не просто ностальгія, а результат партнерства, що триває.
Однак через три десятиліття після падіння “залізної завіси” східно-західний поділ часів холодної війни, можливо, поступається новому – між північчю та півднем. У питаннях політики, політичної економії, зовнішньої політики й міжнародної торгівлі вісь північ–південь може ставати новою віссю схід–захід.
Від часів кризи суверенних боргів минулого десятиліття країни Середземноморського Півдня виступали за спільну відповідальність за європейські борги. Натомість північні члени ЄС значно суворіше дотримувалися вимог Пакту стабільності та зростання й послідовно скептично ставилися до схем взаємного покриття боргів.
До того як виклики пандемії коронавірусу змусили Німеччину погодитися на фонд відновлення ЄС, який дозволив обмежений випуск спільного боргу, Берлін входив до групи країн, відомої як “ощадлива п’ятірка”. Їхні порівняно низькі співвідношення боргу до ВВП роками давали їм простір для маневру в кризові моменти. Одна з таких криз настала після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Від скандинавських країн до Нідерландів, Балтійських держав і Польщі саме Північна Європа стала лідером підтримки України в боротьбі за виживання.
Не секрет, наприклад, що широко відома чеська ініціатива, яка закуповує та постачає Україні боєприпаси з усього світу, значною мірою спиралася на щедрість Північної Європи. Те саме стосується механізму PURL генерального секретаря НАТО Марка Рютте – Prioritized Ukraine Requirements List – для закупівлі американських балістичних ракет для України.
Країни Північної Європи виявляють цю щедрість заради спільного геополітичного бачення. У Європі суспільна настороженість щодо росії посилюється не лише в міру руху на схід, а щонайменше так само – на північ. Якщо головним викликом для середземноморських країн сьогодні є стримування нерегулярної міграції з арабських та африканських держав, то для країн Північного й Балтійського морів основною загрозою стала російська гібридна війна. Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО лише прискорив стратегічне зближення прибережних держав Північної Європи.
Новий набір викликів перебудовує Європу. Та хоча поділ північ–південь поступово витісняє поділ схід–захід, одна закономірність залишається такою самою, як і за холодної війни: Німеччина знову є вузловою державою, через яку проходять розбіжні географічні вектори континенту.
Справді, легко розгубитися від кількості політичних форматів у сучасній Європі – від Ради держав Балтійського моря, Benelux 3, Веймарського трикутника й Nordic-Baltic 8 до Bucharest 9, Visegrad 4, Mediterranean 9 та Austerlitz 3. Але саме розмноження цих форматів показує: жодна країна, крім Сполучених Штатів, не має водночас такої економіки, населення й географічного положення, щоб самостійно очолити Європу. Найімовірніше, геополітичне майбутнє континенту визначатиме коаліція північноєвропейських країн, до якої входитиме Велика Британія, а в її центрі – Німеччина як вузлова держава.
Тенденція №4: повернення національних суперництв
Після завершення Другої світової війни Сполучені Штати фактично нейтралізували отруту національних суперництв у Європі й водночас забезпечували континент основною частиною військової сили. Однак у міру того, як США скорочують сили в Європі, щоб реагувати на виклики в інших регіонах, давні суперництва, що тривалий час залишалися приглушеними, ймовірно, дедалі частіше виходитимуть на поверхню.
Поки Німеччина будує те, що Мерц пообіцяв перетворити на “найсильнішу звичайну армію Європи”, Франція під гаслом стратегічної автономії намагається підпорядкувати німецьке переозброєння французькому лідерству. Показовою є наполегливість Парижа в прагненні домінувати у спільній із Берліном програмі Future Combat Air System (FCAS). Але найпрямішим вираженням цієї лінії стала березнева промова Макрона на Іль-Лонг, де він оголосив про створення двосторонньої координаційної групи з ядерних питань з Берліном. Так само Велика Британія включила згадку про ядерні консультації з Берліном до Кенсінгтонського договору з Німеччиною в липні 2025 року.
Ще до початку цього нарощування польські лідери партії “Право і справедливість” та президент Кароль Навроцький ставилися до Німеччини зі скепсисом, що подекуди межував із ворожістю. Багато країн Центральної та Східної Європи вітають збільшення німецьких видатків для протидії російській агресії – показовою є регулярна похвала Литви на адресу німецької бригади. Водночас у Центральній Європі зберігається здоровий скепсис щодо того, чи буде Берлін коли-небудь готовий реально відкрити вогонь по російських військах. У найпохмуріших сценаріях ці лідери можуть навіть уявляти майбутнє, де Німеччина домовляється з росією за їхній рахунок.
Ейфорійні часи лібералізму 1990-х, коли популярного націоналіста на кшталт австрійця Йорга Гайдера засуджували як виняток або відкидали як маргінала, минули. Сьогодні Європа однаковою мірою націоналістична й ліберальна, а нові лідери повертаються до історичних конфліктів або підкреслюють національні відмінності так, як ще тридцять років тому було важко уявити. Рішення президента України Володимира Зеленського минулого місяця назвати елітний військовий підрозділ на честь Української повстанської армії, яка воювала у 1940-х, спричинило кризу в польсько-українських відносинах. Політичні кризи й сепаратистські тенденції посилюються також у Боснії і Герцеговині, а нещодавня напруженість на півночі Косова нагадує про ширшу напруженість на Західних Балканах.
Коли Сполучені Штати намагаються передати Європі більше відповідальності за лідерство на континенті, це, ймовірно, сприятиме зростанню напруженості, а не глибшій єдності. Історичні суперництва, які десятиліттями стримувала американська присутність, розморожуватимуться й знову заявлятимуть про себе, ускладнюючи європейську співпрацю.
Тенденція №5: економічний підрив Європи Китаєм
На цьому тлі Європа стикається ще з одним серйозним випробуванням – з боку Китайської Народної Республіки, яка використовує економічні важелі та підривні практики для послаблення континенту.
КНР побудувала орієнтовану на експорт виробничу економіку, де контроль над глобальними ланцюгами постачання та домінування в ключових стратегічних секторах мають пріоритет над ринковою логікою. Китай стимулює виробництво у великих експортних галузях і водночас пригнічує внутрішнє споживання за допомогою цілої низки сумнівних методів: державних субсидій, крадіжок інтелектуальної власності, регуляторного втручання, нетарифних торговельних бар’єрів і валютних маніпуляцій. Від 2022 року КНР також користується дешевими російськими енергоносіями.
Європа тепер переживає той самий “китайський шок”, із яким США вперше зіткнулися на початку 2000-х, адже китайсько-європейські економічні відносини стали різко незбалансованими. Як зазначає Європейська комісія: “У період 2015–2025 років дефіцит зріс більш ніж у п’ять разів за фізичним обсягом і більш ніж удвічі – у вартісному вимірі”. Торік профіцит КНР у торгівлі товарами з ЄС сягнув 360 млрд євро.
Крім того, як нещодавно написали Сандер Тордуар і Бред Сетсер для Center for European Reform: “Ніде наслідки цього шоку не є такими значущими, як у Німеччині. Її виробники в ключових галузях – автомобілебудуванні, машинобудуванні, хімічній та авіаційній промисловості – одночасно втрачають позиції в Китаї, на інших зовнішніх ринках і вдома”. КНР підриває попит на німецький експорт, а хвалена німецька автомобільна промисловість стала символом ширшого економічного нездужання. У 2025 році продажі Porsche, Audi та Mercedes-Benz у Китаї скоротилися відповідно на 26%, 5% і 19%. Попри періодично сильні дані зайнятості, німецька промисловість втрачає приблизно 10 000 робочих місць щомісяця.
Занепад найбільшої галузі в найбільшій економіці Європи міг би спричинити соціальні потрясіння в самому центрі континенту – з усіма ризиками для регіональної стабільності, які зазвичай супроводжують деіндустріалізацію. Лише трохи більше ніж через рік після приходу до влади коаліційний уряд Німеччини став одним із найнепопулярніших в історії країни. Особисті рейтинги Мерца впали до історичних мінімумів, а його партія та її партнер у коаліції – Соціал-демократична партія – зазнали тяжких поразок на низці регіональних виборів.
Звісно, Берлін усвідомлює “китайський шок”, якого зазнає. Але КНР використовує зв’язки з німецькими транснаціональними корпораціями, як-от Volkswagen і BASF, щоб захищати свою хижацьку модель. Що слабшою стає німецька промисловість, то менше в неї сили відмовитися від цієї китайської “отруєної чаші”.
Хоча підтримка росії у війні проти України коштувала КНР її східноєвропейського каналу впливу, Пекін проклав інший шлях до серця континенту – через Грецію, Сербію та Угорщину. КНР також закликає до ширшої співпраці лідерів, сприйнятливих до таких пропозицій з ідеологічних, економічних чи політичних причин, зокрема прем’єр-міністра Іспанії Педро Санчеса, президента Сербії Александара Вучича та президента Франції Емманюеля Макрона.
Економічна політика США щодо Європи має виходити з чіткого стратегічного імперативу: зменшити залежність Європи від Китаю, яка робить союзників вразливими до примусу. Одним із варіантів могло б стати створення торговельно-інвестиційної зони для партнерів і союзників США – за умови, що вона не перетвориться на регуляторний режим, зведений до найнижчого спільного знаменника, який підриватиме американські інновації у критичних сферах, зокрема в штучному інтелекті.
Сьогодні у світі є лише три великі економічні центри: Північна Америка, Європа та Східна Азія. Так само як росія прагне ізолювати Україну від Заходу, Китай намагається відокремити Європу від Сполучених Штатів. Якщо Пекін зможе нейтралізувати Європу як чинник китайсько-американської конкуренції, його шанси витіснити Вашингтон із провідної ролі у світі суттєво зростуть. Пекін це усвідомив. Сполученим Штатам слід зробити те саме – інакше вони ризикують програти це суперництво.
Джерело: The Freedom Frequency
