Останній розворот адміністрації Трампа щодо Ірану стався менш ніж через 36 годин після повідомлень про підготовку масштабних нових ударів. Натомість президент відступив, оголосивши про “рамки угоди” між Іраном та Сполученими Штатами – іранські джерела одразу заперечили це твердження. Суботній маневр показав, що “стратегія” Білого дому щодо Ірану практично зникла. Ще минулого тижня, реагуючи на іранські удари по американських базах у Йорданії, Трамп заявив: “Ми завдамо їм дуже сильного удару, бо тепер наша черга бити їх”. Це не стратегія – це навіть тактикою важко назвати.
Поки Вашингтон борсається, дехто залякує “ширшою війною”. На Близькому Сході, за повідомленнями, Бахрейн і Кувейт завдали ударів по цілях в Ірані, приєднавшись до Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів у складі очолюваної США коаліції. Вперше саудівці разом зі США атакували іракські шиїтські збройні угруповання. 20 липня єменські хусити оголосили блокаду саудівської торгівлі в Червоному морі, після чого Ер-Ріяд заявив про створення міжнародної коаліції для гарантування свободи судноплавства. На тлі загрози південному виходу з Червоного моря удар безпілотника 29 липня по єгипетському порту Дам’єтта поставив під загрозу північний вхід до Суецького каналу.
Лише за кілька днів до цього Україна в Каспійському морі атакувала іранське судно, вважаючи, що воно перевозило військове обладнання. Чи означає це, що війни в Україні та на Близькому Сході зливаються воєдино, породжуючи, як дехто попереджає, “можливо, катастрофічну… відкриту війну, що охоплює Євразію та Близький Схід”?
Відповідь – ні. Але між відплатою за принципом “око за око” з одного боку та катастрофою з іншого – чи має Вашингтон інші варіанти? Так, але лише якщо Вашингтон серйозно займеться стратегічним аналізом, а це навряд чи сильна сторона команди Трампа. Втім, фундаментальні міжнародні реалії, особливо формування осі Пекін-Москва – партнерства Сі та путіна “без обмежень” – залишаються критично важливими. Іран, Білорусь і Північна Корея є сателітами цієї осі. Ще 1998 року колишній радник з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезінський назвав можливий союз Китаю, росії та Ірану “потенційно найнебезпечнішим сценарієм”.
Тож не дивно, що конфлікти в Україні та довкола Ірану завжди були переплетені – складні зв’язки між ними існували задовго до подій останніх тижнів. Один із численних зв’язків полягає в тому, що Тегеран роками постачає москві дрони та інші військові засоби. Кремль відповідає взаємністю, зокрема надаючи критично важливі військові розвіддані про американські сили, так само як і Китай. Північна Корея постачає росії війська та зброю.
Крім того, напруженість в Азії, хоч і не переросла у відкриту війну, також має істотно впливати на рішення Вашингтона щодо обох конфліктів. Не варто забувати, що росія – також східноазійська держава. Від Китаю походить одразу кілька серйозних загроз: у Східнокитайському морі – проти Тайваню та Японії (зокрема довкола островів Сенкаку/Дяоюйдао та інших островів); у Південнокитайському морі, більшу частину якого Пекін оголосив територіальними водами Китаю; а також у ворожнечі, що тліє вздовж сухопутних кордонів з Індією та В’єтнамом.
З огляду на все це, головним стратегічним завданням адміністрації має стати визначення пріоритетності інтересів і спроможностей США у сфері національної безпеки. Це не означає ведення тотальної війни на всіх напрямках одразу. Білому дому необхідно розставити пріоритети так, як Сполучені Штати не бажали цього робити відтоді, як Хамас атакував Ізраїль 7 жовтня 2023 року. Применшення взаємозв’язків – улюблений прийом Трампа – не змушує їх зникнути й не зменшує їхнього значення для американської стратегії. Америка матиме більше шансів на успіх, якщо визнає: “ширша війна” насправді триває вже давно і триватиме в осяжному майбутньому. Так само варто рішуче визнати, що саме десятиліття недофінансування оборони після завершення Холодної війни можуть виявитися по-справжньому “катастрофічними”.
Абстрактне визначення пріоритетів – суто академічна вправа, тож доводиться виходити з того, якою є команда Трампа. Їй варто зосередитися на знищенні (або принаймні паралічі) тегеранського режиму, стримуванні росії в Україні та різкому посиленні стримування щодо Китаю. Іранський уряд розколотий, як нещодавно визнав сам Трамп, відокремивши тих, хто атакував американські бази у Йорданії, від безсилих цивільних представників режиму на переговорах: ” Вони майже нічого не можуть із цим вдіяти. Це була інша група, ніж та, з якою ми маємо справу”. Якщо Трампу не вдасться відкрити Ормузьку протоку, це значно поглибить його проблеми на листопадових виборах. Йому найкраще було б продовжити те, що він розпочав у лютому.
Щодо України, Вашингтону варто прискорити ліцензування технологій протиракетної оборони Patriot, посилити економічний тиск на росію та відмовитися від будь-якого скорочення американської присутності в НАТО. Мета має полягати в тому, щоб повністю вивести російську нафту з міжнародних ринків, а це, своєю чергою, підсилює терміновість збільшення нафтового експорту арабських країн Перської затоки до довоєнного рівня або близько до нього. Сьогодні Україна – найпотужніша військова сила Європи, і росія навряд чи зможе досягти того, чого не досягла за понад чотири роки бойових дій. На жаль, малоймовірно, що Трамп надасть Україні все необхідне для перемоги над росією, тож варто хоча б стабілізувати цей фронт. Принаймні поки що.
Сполучені Штати ведуть перегони з часом на Індо-Тихоокеанській периферії Китаю, особливо щодо Тайваню. Запланований продаж Тайбею озброєнь на 14 мільярдів доларів – це не “розмінна монета”, і його слід здійснити невідкладно. Трампу варто посилити азійський формат Quad (за участю Індії, Японії та Австралії) і рішуче підтримати зусилля Японії щодо нарощування звичайних збройних сил, на що вказує зростання оборонних видатків Токіо. Знищення тегеранського режиму стало б для Пекіна найчіткішим сигналом не ризикувати військовими авантюрами.
Джерело: Washington Post
