Стратегічний контекст
Стратегія національної безпеки США 2025 року проголошує: “Сполучені Штати мають посідати провідне становище в Західній півкулі як необхідну умову нашої безпеки та процвітання – умову, що дає нам змогу впевнено діяти в регіоні там і тоді, коли це потрібно”. У документі також наголошено на важливості інших регіонів світу, зокрема Індо-Тихоокеанського регіону, Європи та Близького Сходу, проте він не відводить США домінантної ролі в цих регіонах.
Деякі оглядачі з питань національної безпеки побоюються, що логічним висновком із цієї стратегії стане поділ світу між трьома великими державами: в обмін на визнання провідної ролі США у Західній півкулі росія та Китай зможуть домінувати у власних сферах – відповідно в Європі та Азії.
Сполучені Штати й західний світ мають невдалий досвід завчасного надання сфер впливу потенційним противникам або майбутнім ворогам. Нижче наведено три історичні приклади, які це демонструють.
США та Японія ділять західну частину Тихого океану на сфери впливу: 1905-1908 роки
Після перемоги США в іспано-американській війні 1898 року та наприкінці переможної для Японії російсько-японської війни 1904-1905 років військовий міністр США (і майбутній президент) Вільям Говард Тафт та прем’єр-міністр Японії уклали 27 липня 1905 року угоду Тафта – Кацури. За цією домовленістю США визнали японське панування над Кореєю та схвально поставилися до англо-японського союзу 1902 року. Водночас Японія визнала контроль США над Філіппінами.
Портсмутський мирний договір, укладений за посередництва президента Теодора Рузвельта й підписаний Японією та росією 5 вересня 1905 року, завершив російсько-японську війну, визнав переважне становище Японії в Кореї та передав Японії російські орендні права на Ляодунський півострів (Порт-Артур і Дайрен), а також контроль над Південно-Маньчжурською залізницею на південь від Чанчуня.
Через три роки, 30 листопада 1908 року, державний секретар США Еліу Рут і посол Японії Такахіра Когоро підписали угоду Рута – Такахіри. Як і угода Тафта – Кацури, вона передбачала, що Сполучені Штати визнають провідне становище Японії в Кореї та Південній Маньчжурії, а Японія – контроль США над Філіппінами та Гаваями.
Ці домовленості фактично розмежували сфери впливу США та Японії в західній частині Тихого океану. Вони остаточно закріпили взаємний обмін поступками: Корея – в обмін на Філіппіни.
Мета США – розмежувати західну частину Тихого океану на взаємно погоджені сфери впливу – не була досягнута. Японія зберегла й посилила свою сферу впливу в Кореї та Маньчжурії, а згодом силою вторглася до американської сфери впливу: на початку Другої світової війни на Тихому океані вона захопила не лише Філіппіни, а й інші американські володіння – Гуам, Самоа та острів Вейк, а також британські, нідерландські й французькі території в Азії.
Західні союзники надають Німеччині сферу впливу в Центральній Європі: 1925-1938 роки
Локарнські угоди 1925 року складалися з кількох домовленостей між Німеччиною, Францією, Великою Британією, Бельгією, Італією, Польщею та Чехословаччиною, покликаних мирно врегульовувати суперечки в межах Ліги Націй. Німеччина зобов’язалася гарантувати недоторканність кордонів із Францією та Бельгією, однак гарантій недоторканності її східних кордонів із Польщею та Чехословаччиною, що показово, не було.
Причиною такої різниці в гарантіях безпеки для західних і східних сусідів Німеччини було прагнення західноєвропейських держав, насамперед Великої Британії, стабілізувати становище Німеччини в Західній Європі. Британський міністр закордонних справ Остін Чемберлен вважав, що запорукою європейської безпеки стане відроджена й упевнена в собі Німеччина, яка не обурюватиметься через втрату своїх східних територій. Чемберлен сподівався, що потепління франко-німецьких відносин спонукатиме Францію відмовитися від “санітарного кордону” з нових незалежних держав Східної Європи, спрямованого проти Німеччини. Це дало б Німеччині змогу домагатися перегляду кордону з Польщею та пом’якшення найобтяжливіших умов Версальського договору.
За Адольфа Гітлера Німеччина почала поступово відмовлятися від виконання умов Версальського договору: ремілітаризувала Рейнську область у 1936 році та анексувала Австрію навесні 1938-го – в обох випадках за фактичної згоди Великої Британії та Франції. Восени 1938 року вона пригрозила захопити Судетську область Чехословаччини, населену переважно етнічними німцями. Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен, молодший зведений брат Остіна Чемберлена, побоюючись конфлікту, ще страшнішого за Першу світову війну, намагався задовольнити територіальні вимоги Німеччини й отримав від Гітлера підписане зобов’язання обмежити анексію Судетською областю, що мало гарантувати “мир для нашого часу”.
Намір Великої Британії та Франції дозволити Німеччині анексувати населені етнічними німцями частини Центральної та Східної Європи – Австрію та Судетську область – в обмін на обмеження її вимог цими територіями та гарантію миру в Західній Європі зазнав цілковитого краху. У березні 1939 року Німеччина окупувала чеські землі Чехословаччини й дозволила створити німецьку маріонеткову державу Словаччину. У вересні 1939 року Німеччина напала на Польщу, що призвело до війни, значно страшнішої за Першу світову.
Ялтинські домовленості 1945 року та радянська сфера впливу у Східній Європі
У жовтні 1944 року, коли американські й британські війська наступали на Німеччину із заходу, а радянські – зі сходу, британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль побоювався, що Червона армія захопить Східну Європу й утвердить там радянську сферу впливу. Сподіваючись зберегти бодай частину західного впливу в регіоні, він зустрівся зі Сталіним у москві та запропонував умовно розподілити вплив у Південно-Східній Європі в таких пропорціях: Румунія – 90% радянського впливу і 10% західного; Греція – 90% західного і 10% радянського; Югославія – 50% на 50%; Угорщина – 50% на 50%; Болгарія – 75% радянського і 25% західного.
До лютого 1945 року, коли “велика трійка” – Франклін Рузвельт, Черчилль і Йосип Сталін – зустрілася в Ялті в Криму, Червона армія просунулася ще далі в Східну Європу, зайнявши Румунію та Болгарію, і перебувала за 65 кілометрів від Берліна. На той момент двоє західних союзників могли лише сподіватися не допустити повного радянського контролю над Східною Європою й прагнули домовитися зі Сталіним про те, щоб визволені країни могли вільно обирати форму правління.
Сталін, зі свого боку, побоювався, що вільні вибори можуть привести до влади недружні до Радянського Союзу сили на його кордонах, і прагнув контролювати цю буферну зону між СРСР і Німеччиною. Особливе занепокоєння викликала Польща, за свободу якої Велика Британія та Франція вступили у війну з Німеччиною.
Польське питання стосувалося двох проблем: повоєнних кордонів і складу уряду. Радянська сторона наполягала на перенесенні кордонів Польщі на сотні кілометрів на захід. Метою СРСР було повернути собі землі, які він захопив відповідно до пакту Молотова – Ріббентропа, коли Німеччина та Радянський Союз спільно напали на Польщу й поділили країну. Компенсацією для Польщі мали стати німецькі території на схід від лінії Одер – Нейсе, зокрема німецька Сілезія.
Сполучені Штати та Велика Британія погодилися на захоплення Радянським Союзом східних територій Польщі в обмін на згоду москви створити коаліційний уряд за участю комуністів і некомуністів. Однак згодом некомуністів усунули, а Польща стала радянською державою-сателітом.
Попри спроби Черчилля зберегти бодай певну частку західного впливу у Східній Європі, радянські сили й комуністи зрештою встановили повний контроль над Румунією, Болгарією, Угорщиною та Югославією. Вони також здобули повний контроль над Польщею та Чехословаччиною, яких не було в домовленості Черчилля зі Сталіним про розподіл впливу. Водночас Заходу вдалося зберегти Грецію поза радянським блоком.
Підсумок історичних невдач поділу регіонів на сфери впливу
|
Дипломатична ініціатива |
Мета |
Результат |
|---|---|---|
|
Спроба США та Японії розмежувати сфери впливу в Тихоокеанському регіоні |
Надати Японії сферу впливу в Кореї та Маньчжурії в обмін на визнання Японією контролю США над американською територією – Філіппінами |
Абсолютний провал. Японія продовжила завоювання Північно-Східної Азії та захопила додаткові території в Китаї, Південно-Східній Азії, американські острівні території в південній частині Тихого океану і, що найважливіше, Філіппіни |
|
Локарнські угоди, а згодом – Мюнхенська угода |
Надати Німеччині сферу впливу, обмежену етнічно німецькими територіями колишніх Австро-Угорської та Німецької імперій, в обмін на гарантування Німеччиною кордонів із Францією та Бельгією. Вимоги Німеччини не мали виходити за межі цих етнічно німецьких територій |
Абсолютний провал. Після приєднання Австрії та захоплення Судетської області Німеччина окупувала решту слов’янської частини Чехословаччини (Словаччина при цьому стала маріонетковою державою), спільно з Радянським Союзом напала на Польщу й поділила її, а також вторглася до нейтральних Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Данії та Норвегії. |
|
Ялтинські домовленості |
Зберегти воєнний союз, забезпечити вільні вибори та демократію в Польщі, запобігти встановленню радянської сфери впливу та домінуванню СРСР у Східній Європі |
Абсолютний провал. Радянський Союз не допустив вільних виборів у Польщі, встановивши там комуністичний режим, як і в решті Східної Європи. |
Висновок: надання росії та Китаю власних сфер впливу призведе до катастрофи
З огляду на вкрай невдалий історичний досвід довіри до противників, від яких очікували, що вони залишатимуться в межах власних сфер впливу й поважатимуть сферу Заходу, було б безглуздо сподіватися, що в сучасному світі росія задовольниться частиною або всією Україною, а Китай – Тайванем. Насправді довгострокові цілі росії та Китаю такі:
Цілі росії. У виступі 30 листопада 2023 року перед Всесвітнім російським народним собором путін заявив, що “русский мир” охоплює Давню Русь, московське царство, російську імперію та Радянський Союз. Отже, бажана путіним експансія може сягати історичних кордонів російської імперії та Радянського Союзу – тобто охоплювати Україну, Молдову й держави Балтії, а можливо, й Польщу як найзахіднішу межу історичної експансії радянської та російської держав.
Цілі Китаю. У 1980-х роках адмірал Лю Хуацін, який очолював ВМС Народно-визвольної армії Китаю в 1982-1986 роках, так описував довгострокову мету Китаю щодо морської сфери впливу: у 2000-х роках – здобути спроможність контролювати Перший острівний ланцюг (від Курильських островів через Японію, Тайвань і Філіппіни); у 2020-х – Другий острівний ланцюг (від Японії через Гуам до Нової Гвінеї); а до 2050 року – мати глобальний флот з авіаносцями, здатний діяти до Третього острівного ланцюга (Гаваї).
Спроби домовитися про стабільні сфери впливу з експансіоністськими авторитарними режимами імперської Японії, нацистської Німеччини та комуністичного Радянського Союзу, сподіваючись уникнути конфлікту, не забезпечили миру й безпеки. Навпаки, вони підштовхнули цих противників до нових силових захоплень, що зрештою призвели саме до конфліктів – Другої світової та холодної війни. Як і в попередніх випадках, визнання Сполученими Штатами сфер впливу росії та Китаю сьогодні, ймовірно, заохотило б агресивні дії проти американських союзників у Європі та Азії й могло б призвести до війни. Щоб цього не допустити, США мають не лише відмовитися визнавати такі сфери за росією та Китаєм, а й зміцнювати союзи з регіональними партнерами, які забезпечували їхню безпеку протягом останніх 81 року.
Джерело: RealClear Defense
