Членство України в ЄС розглядають як один зі стимулів, які могли б спонукати Україну погодитися на мирну угоду з росією, що, можливо, передбачатиме значні поступки в інших питаннях – наприклад, відмову від членства в НАТО. Справді, членство України в ЄС було включене до 18-пунктного мирного “плану”, що з’явився після саміту в Анкориджі між президентами Трампом і путіним.
Проте примітно, що, хоча високопоставлені європейські політичні лідери на словах підтримують прагнення України вступити до ЄС, у приватних розмовах посадовці Єврокомісії наголошують на все ще величезному обсязі роботи, необхідної для приведення України у відповідність до величезного масиву норм права ЄС – acquis communautaire.
Постійно згадують такі проблеми, як корупція та недоліки у сфері верховенства права, які, ймовірно, затримають вступ. На рівні національних урядів також очікується чимало труднощів: від позиції Угорщини, яка зосереджується на захисті прав меншин в Україні, до занепокоєння Польщі та Франції впливом розширення на Спільну аграрну політику (CAP). До цього додаються побоювання нинішніх нетто-отримувачів коштів із бюджету ЄС – переважно країн Центральної та Східної Європи, що масштаб фінансових витрат на підтримку України може погіршити їхнє становище в межах наступної багаторічної фінансової рамки (MFF).
Зауважимо, що нинішні плани передбачають виділення €100 млрд на підтримку України протягом семирічного бюджетного циклу ЄС, починаючи з 2028 року, і це за умови завершення війни. Якщо ж війна триватиме, реальні витрати, ймовірно, будуть значно вищими – €40-50 млрд на рік. Отже, поширене припущення полягає в тому, що Україні доведеться подолати величезну кількість перешкод, перш ніж вона отримає зелене світло на вступ до ЄС.
В Україні говорили про членство в ЄС у 2027 році, і керівництво ЄС особливо цьому не суперечило. Проте сигнали від бюрократії Єврокомісії та національних урядів, схоже, інші: повноправне членство України в ЄС малоймовірне ще протягом кількох років, можливо, навіть до кінця наступного десятиліття.
Але й це видається дещо нереалістичним, адже зрештою членство України в ЄС буде політичним рішенням. Уявімо сценарій – я розумію, що на цьому етапі він дещо умовний з огляду на постійне умиротворення путіна Трампом, – за якого Трамп змушує путіна сісти за стіл переговорів. Якщо Трамп прагнутиме лаврів за укладення великої мирної угоди, а можливо, й Нобелівської премії, і для цього буде потрібен вступ України до ЄС, чи справді європейські країни захочуть сказати Трампу “ні”, поки Європа все ще значною мірою залежить від США у сфері оборони?
Чи справді Ірландія, Угорщина або Бельгія скажуть “ні”? І чи скажуть вони “ні” припиненню цієї жорстокої війни, яка й далі випробовує європейську безпеку, якщо єдиною умовою натомість буде вступ України до ЄС? Я цього не бачу.
Питання в тому, чи захоче сам Трамп бачити Україну в ЄС або, ширше, чи підтримає подальше розширення Євросоюзу, з огляду на те, що в інших питаннях він, схоже, докладає зусиль, щоб послабити й підірвати ЄС. Але поки що вступ України до ЄС фігурував у різних мирних презентаціях Віткоффа та Кушнера у PowerPoint, тож, можливо, варто сприймати їхні слова буквально.
Я б стверджував, що швидкий вступ України до ЄС можливий за наявності політичної волі на Заході – і у США, і в ЄС. Щодо проблемних питань, таких як поширення Спільної аграрної політики на Україну, дотримання принципів верховенства права та боротьба з корупцією, можна було б передбачити тривалі перехідні періоди.
Потрібні політична воля й уява. Рішення існують. І якщо такий компроміс допоможе завершити війну, закріпить реформи, сприятиме інвестиціям та розвитку України й інтегрує український безпековий і військовий потенціал у європейський простір, то це може зробити для безпеки Європи більше, ніж членство в НАТО могло б зробити для безпеки України. Водночас членство в НАТО могло б зробити більше безпосередньо для безпеки самої України.
Проблеми з корупцією та верховенством права в Україні справді значні, і я не применшую їх. Можливо, вони були найбільшою перешкодою для економічного розвитку України протягом усього періоду після здобуття незалежності. Але саме перспектива вступу до ЄС буде ключовим інструментом для їх подолання.
Зауважмо: на початку 1990-х, на старті перехідного періоду, ситуація з верховенством права та корупцією в Україні була не гіршою, ніж, скажімо, у Польщі, Болгарії чи Румунії. Я це знаю, бо багато часу проводив у регіоні. Але тоді як ці країни скористалися процесом вступу до ЄС, який поєднував методи “батога і пряника” для стимулювання реформ, Україна фактично не мала реальної перспективи членства в ЄС до, можливо, 2013-2014 років – підписання Угоди про поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі (DCFTA), а згодом Євромайдану та війни.
Примітно, що багато з тих самих країн ЄС, згаданих вище, й досі мають проблеми з верховенством права та корупцією. Я б стверджував, що Болгарія та Румунія перебували приблизно в такому самому становищі, як Україна нині, а можливо, Україна тепер навіть у кращому становищі, якщо порівнювати її з Болгарією та Румунією 2007 року, коли було ухвалено політичне рішення дозволити їм приєднатися до Союзу.
Зауважмо також, що Болгарія посідає 84-те місце в Індексі сприйняття корупції Transparency International – лише на двадцять позицій вище за Україну, яка перебуває на 104-му місці. І це після майже двадцяти років членства Болгарії в ЄС. Подвійні стандарти?
Водночас Україна, схоже, рухається позитивнішою траєкторією у питаннях верховенства права та боротьби з корупцією, а її активне громадянське суспільство викриває корупцію й підштовхує реформаторський процес уперед. Різні державні антикорупційні органи демонструють прогрес, зокрема виявляють корупцію на високому рівні та реагують на неї.
Можливо, нинішній напрям руху України кращий, ніж у багатьох чинних державах – членах ЄС. Досить подивитися на відступ від реформ в Угорщині за попереднього режиму Орбана. Що насправді зробила Єврокомісія, аби цьому протидіяти?
І, що важливо, ця війна показала, наскільки разюче швидко Україна здатна змінюватися, коли опиняється перед критичною загрозою або отримує потужний зовнішній стимул. Тож якщо вибір стоятиме так: або розв’язати проблеми верховенства права та корупції, або не отримати членства в ЄС, я думаю, Україна дуже швидко просуватиметься шляхом реформ. Саме так, власне, і відбувалося з іншими країнами Східної Європи, що вступали до ЄС.
Важко переоцінити, наскільки важливо дати Україні чітку перспективу вступу до ЄС і дорожню карту реформ, які вона має провести для набуття членства. Я вважаю критично важливим визначити дату вступу. Вона може бути відносно віддаленою, якщо йдеться про повноправне членство, або ближчою – якщо передбачити перехідні механізми.
Але потенційним інвесторам в Україну потрібна певність щодо конкретної дати – так само, як це було під час разючої економічної трансформації країн Центральної та Східної Європи, що відбувалася у процесі вступу до ЄС. Ми знаємо про Єврокомісію одне: як і після Копенгагенського договору 1993 року, який визначив 2004-й роком вступу Польщі та інших країн (1993 року Європейська рада в Копенгагені визначила Копенгагенські критерії, а рішення про вступ десяти країн 1 травня 2004 року ухвалила Європейська рада в Копенгагені у грудні 2002-го – iPress), вона є бюрократичною машиною, яка методично виконує поставлені цілі, мов метроном. Україні дата потрібна не менше, ніж саме членство в ЄС.
Європейським державам уже має бути абсолютно ясно: а) росія є екзистенційною загрозою; б) американської безпекової “парасольки” над НАТО в Європі більше немає або вона ненадійна – про це свідчить те, що адміністрація Трампа не притягає режим путіна до відповідальності за його триваючі ворожі дії проти Європи, а натомість заграє з ним; в) Україна нині є найефективнішою військовою силою в Європі, здатною стримувати росію, і значно випереджає більшість європейських держав у військових технологіях та розумінні майбутнього характеру війни.
Отже, Україна критично важлива для майбутньої оборони Європи. І Європа має бути зацікавлена в успішному економічному розвитку України та її соціальній і політичній стабільності. Яка найкраща гарантія цього? Вступ до ЄС.
Без жодних “якщо” і “але” – такою є реальність. Або європейські лідери – купка бовдурів, або вони здатні побачити чіткий стратегічний шлях до забезпечення оборони Європи від російської загрози, яка нікуди не зникне, доки при владі залишається путін. І, за цією логікою, таку гарантію може забезпечити лише Україна в ЄС.
А тепер уявімо, що Україну не приймуть до ЄС достатньо швидко. На мою думку, це означатиме провал економічного розвитку, а за ним – соціальну та політичну нестабільність. І все це відбуватиметься у мілітаризованій державі з величезним арсеналом, балістичними ракетами, потенціалом, близьким до ядерного, а згодом, імовірно, й відповідними амбіціями.
росія тим часом і далі намагатиметься дестабілізувати Україну, щоб підривати безпеку, політичну стабільність і добробут Європи. Чи цього хоче ЄС?
І хто все це говорить? Я займаюся аналізом України вже майже 40 років: уперше приїхав до Києва 1987 року, жив тут і в росії, відвідував Україну сотні разів і написав тисячі матеріалів про її політичну економіку.
Раніше Україна зазнавала невдач, бо залишалася мостом між Сходом і Заходом – не належала повністю до жодного табору, але її тягнули в різні боки обидві сторони, а олігархи, що шукали ренту, використовували власні зв’язки з росією для особистого збагачення. У цей період країна так і не змогла повноцінно розвинутися.
І у 2013-2014 роках, і, можна стверджувати, у 2004-2005-х, і тепер, захищаючи Україну та Європу в цій війні, українці чітко показали, що не хочуть залишатися у сфері впливу росії, а прагнуть європейської перспективи.
Ми в боргу перед ними за пролиту кров і маємо виконати цю обіцянку. І якщо для цього доведеться порушити кілька правил та усталених норм ЄС – нехай так. У часи кризи Євросоюз здатен на надзвичайні рішення. А наразі йдеться про екзистенційну безпекову кризу для Європи, і Україна пропонує рішення.
Питання лише в тому, чи є в Європі справжні лідери, здатні це усвідомити.
