Ялта 2.0 не відбулася. путін отримав визнання, але великі держави не змогли поділити світ – західні ЗМІ

Ялта 2.0 не відбулася. путін отримав визнання, але великі держави не змогли поділити світ – західні ЗМІ

Статті
Зустріч Дональда Трампа, Сі Цзіньпіна та путіна в китайському Шеньчжені викликала побоювання щодо нової Ялти – поділу світу між великими державами без участі менших країн. Американські видання сходяться на думці, що саміт став дипломатичною перемогою путіна: він повернувся за стіл переговорів із лідерами США та Китаю, не зробивши жодних поступок щодо України. Одні оглядачі застерігають про руйнування міжнародного порядку, інші вважають саміт пропагандистською виставою, яка радше засвідчила межі влади трьох лідерів. Здатність України та Європи чинити опір і самостійно визначати власне майбутнє ставить під сумнів саму можливість нового поділу світу на сфери впливу.

Повернення путіна до клубу великих держав

Головним переможцем саміту в Шеньчжені став путін. Такого висновку дійшли майже всі провідні американські видання, які аналізували зустріч президентів США, Китаю та росії 19 листопада. Проте вони по-різному оцінюють шанси москви перетворити дипломатичний успіх на політичні здобутки.

New York Times у статті “путін залишає саміт із символічною перемогою, заявляючи про спільні з Трампом цінності” називає російського президента головним переможцем зустрічі. Майже п’ять років після повномасштабного вторгнення в Україну Захід намагався ізолювати путіна, обмежити міжнародні контакти росії та знизити її політичний статус. У Шеньчжені він опинився на одній сцені з керівниками двох найвпливовіших держав світу, а американський президент публічно назвав його своїм другом.

Газета наголошує: путін отримав це визнання, не погодившись на жодні компроміси щодо війни проти України. Ба більше, під час саміту він погрожував Україні новими ударами й відкидав можливість обмеженого перемир’я щодо енергетичної та морської інфраструктури.

Фахівчиня з питань росії Анджела Стент вважає появу путіна поруч із Трампом і Сі свідченням провалу західної політики його дипломатичної ізоляції.

Однак New York Times звертає увагу на парадокс: росія здобула зовнішні атрибути наддержави, хоча за економічною потужністю, чисельністю населення та багатьма іншими показниками вона суттєво поступається США і Китаю. Її головним аргументом у претензіях на особливий міжнародний статус залишається ядерний арсенал.

Wall Street Journal у матеріалі “Саміт Трампа і Сі показав межі дружби путіна з могутніми лідерами” погоджується, що зустріч стала великим дипломатичним успіхом кремля, але застерігає від переоцінки цього успіху.

Попри дружню риторику Трампа та запевнення Сі у міцності російсько-китайських відносин, путін не домігся бажаного в жодному з двох головних для нього питань: завершенні війни в Україні на російських умовах і перебудові європейської системи безпеки.

Три держави виявили готовність співпрацювати в окремих питаннях, але їхні геополітичні інтереси багато в чому суперечать одне одному.

WSJ цитує політичного аналітика Аббаса Галлямова, колишнього спічрайтера путіна, який вбачає у поведінці російського керівництва закономірність: тактичні успіхи на тлі стратегічного занепаду держави.

Поки кремль демонструє росіянам фотографії путіна поруч із Трампом і Сі, російська економіка стагнує, воєнні витрати дедалі сильніше тиснуть на бюджет, а армія зазнає величезних людських втрат.

Велика трійка проти міжнародних правил

Значно тривожнішу оцінку дає Washington Post у статті “Єдине, у чому домовилися путін, Трамп і Сі, – менше обмежень для великих держав”.

На думку видання, головна небезпека саміту – не в його результатах, а в спільному прагненні трьох лідерів послабити міжнародні правила, які формувалися після Другої світової війни.

У підсумковій декларації обсягом лише 226 слів президенти домовилися працювати над реформуванням ООН, обмеженням повноважень Міжнародного кримінального суду та розширенням виробництва й постачання нафтопродуктів.

На думку Washington Post, за цими загальними формулюваннями стоїть прагнення великих держав позбутися міжнародних механізмів, які обмежують свободу їхніх дій.

Це особливо помітно у випадку Міжнародного кримінального суду, який видав ордер на арешт путіна через незаконну депортацію українських дітей. Учасники зустрічі фактично виступили за посилення захисту державних керівників від міжнародного кримінального переслідування.

Для путіна це питання особистої безпеки. Для Китаю та адміністрації Трампа – питання повноважень міжнародних інституцій щодо найсильніших держав.

За оцінкою Washington Post, збільшення постачання нафтопродуктів може послабити економічний тиск на росію, пов’язаний із санкціями за вторгнення в Україну.

Американське видання нагадує, що Трамп дедалі частіше критикує українські удари по російських нафтопереробних підприємствах, пов’язуючи їх зі зростанням цін на пальне у США. При цьому енергетичні аналітики, на яких посилається газета, вважають значно вагомішим чинником подорожчання пального війну адміністрації Трампа проти Ірану.

Економічні інтереси США, схоже, можуть виявитися для Вашингтона важливішими за обмеження здатності росії фінансувати війну.

Колишній високопоставлений американський дипломат Нед Прайс застерігає, що наслідки демонтажу правил, які десятиліттями підтримували міжнародну систему, можуть пережити президентство Трампа. Особливо небезпечним він вважає те, що США опинилися на одному боці з авторитарними державами, які пропонують інший світовий порядок.

Газета визнає, що за час свого президентства Трамп навряд чи встигне повністю перебудувати міжнародні інституції. Проте наслідки зміни зовнішньополітичного курсу Вашингтона й втрати довіри союзників можуть відчуватися значно довше.

Чому інтереси Китаю та росії щодо України не збігаються

За даними WSJ, путін кілька місяців домагався тристоронньої зустрічі, сподіваючись просунути російські вимоги щодо України та НАТО.

кремль давно прагне переглянути систему безпеки, що сформувалася після холодної війни, зокрема обмежити наслідки розширення НАТО на схід і відновити російський контроль над колишньою сферою радянського впливу.

Проте інтереси москви не збігаються з пріоритетами Вашингтона й Пекіна.

На відміну від путіна, Сі Цзіньпін не виявив зацікавленості в обговоренні майбутнього України без участі європейських держав. Під час відкриття переговорів російський президент прямо порушував українське питання, тоді як китайський лідер говорив переважно про співпрацю великих держав.

Економічна підтримка росії не означає, що Китай готовий підтримати всі геополітичні амбіції кремля.

Пекін має власні економічні та стратегічні інтереси у відносинах зі США і Європою, а росію розглядає радше як важливого партнера, ніж як рівну собі світову потугу.

Про це, на думку WSJ, свідчить навіть протокол саміту: Сі особисто зустрів Трампа в аеропорту, тоді як путіна приймав один із високопоставлених китайських посадовців. Для Пекіна відносини зі США пріоритетніші.

Китай також поступово посилює вплив у Центральній Азії – регіоні, який москва традиційно вважає своєю сферою інтересів. США теж не демонструють готовності відмовитися від впливу на пострадянському просторі.

Експерт Фонду Карнеґі Ендрю Вайс, якого цитує WSJ, вважає, що путін повертається до вимог щодо європейської безпеки, неприйнятних ще напередодні повномасштабного вторгнення. У кремлі розраховують, що Трамп заради зовнішньополітичної перемоги може погодитися на частину цих вимог і спробувати нав’язати їх Україні та Європі.

Проте навіть дружба з Трампом не гарантує путіну здійснення цих планів.

Україна та Європа: переговори без права голосу?

Американських оглядачів непокоїть повернення до практики, коли питання міжнародної безпеки вирішують без участі країн, яких вони безпосередньо стосуються.

Washington Post зіставляє дві зустрічі, що відбулися майже одночасно.

У Шеньчжені лідери трьох великих держав обговорювали глобальні проблеми. Тим часом у Берліні керівники європейських країн зустрічалися з президентом України Володимиром Зеленським, намагаючись виробити спільну позицію щодо підтримки Києва та майбутнього європейської безпеки.

Після переговорів у Китаї Трамп телефоном повідомив європейським лідерам, що путін нібито прагне миру. Він також припустив, що після завершення війни європейці могли б витрачати кошти, які спрямовують на підтримку України, на потреби власних країн.

Washington Post протиставляє дві моделі міжнародної політики: особисті домовленості керівників великих держав і складний процес узгодження позицій демократичних країн, їхніх парламентів, виборців та інституцій.

Газета нагадує, що Трамп неодноразово заявляв про кращі особисті відносини з Сі та путіним, ніж із європейськими союзниками.

Колишній посол Німеччини у США Вольфганг Ішингер пояснює це політичним стилем Трампа: йому простіше домовитися з одним керівником, ніж мати справу зі складною системою європейських демократичних інституцій.

Як пише NY Times, путін заявив, що на прохання США запросив європейських представників до москви, щоб з’ясувати їхню позицію та вирішити, чи варто залучати їх до переговорів. Виходить, що право Європи брати участь в обговоренні власної безпеки визначатимуть москва і Вашингтон.

Зеленський в інтерв’ю NBC News напередодні саміту застеріг, що великі держави часто вважають себе вправі визначати майбутнє всього світу, але це величезна помилка.

На запитання журналістів, чи не перетворюється зустріч у Шеньчжені на нову Ялту, путін відповів запитанням: що поганого було в Ялті?

NY Times нагадує, що путін представив Ялтинську конференцію 1945 року як основу перемоги над нацизмом і створення ООН, оминувши наслідки радянського панування над Східною Європою.

Для кремля Ялта є символом міжнародного устрою, в якому москва визнається однією з великих держав, здатних визначати долю сусідніх країн. Для України та держав Центрально-Східної Європи вона нагадує про десятиліття радянського контролю.

Побоювання щодо нової Ялти стосуються не лише можливих територіальних домовленостей щодо України, а й права європейських країн самостійно вирішувати питання власної безпеки.

Енн Епплбом: замість нової Ялти – політична вистава

Найгостріше саміт розкритикувала американська історикиня та публіцистка Енн Епплбом у колонці для The Atlantic “Принизливий і безрезультатний саміт Трампа”.

Епплбом вважає порівняння Шеньчженя з Ялтою перебільшенням. На відміну від учасників Ялтинської конференції 1945 року, нинішня трійка лідерів не ухвалила жодних рішень, здатних перекроїти політичну карту світу.

Епплбом нагадує, що справжня Ялта мала трагічні наслідки для країн Східної Європи: їхню долю вирішували без їхніх представників, а результатом стало майже півстоліття радянського панування. Саміт у Шеньчжені, на її думку, був короткою, майже позбавленою змісту зустріччю, яку Китай ретельно зрежисував заради вигідних пропагандистських кадрів.

Кожен із трьох лідерів мав власні причини брати участь у цій виставі.

Трамп прагнув продемонструвати міжнародний успіх після невдалих для його партії проміжних виборів до Конгресу. На думку Епплбом, він настільки захопився урочистою церемонією зустрічі, що сприйняв її як дипломатичне досягнення.

Сі Цзіньпін скористався любов’ю Трампа до зовнішніх атрибутів величі, щоб представити Китай як центр світової політики й відвернути увагу від власних економічних проблем.

путін дістав нагоду переконувати росіян, що їхня країна залишається наддержавою, попри величезні втрати у війні, економічні труднощі та дедалі більшу залежність від Китаю.

Епплбом протиставляє демонстрації сили путіна реальний стан росії: масштабні  втрати армії, українські удари по нафтопереробних підприємствах і руйнування Керченського мосту.

На переконання Епплбом, сучасні великі держави вже не мають тієї влади над меншими країнами, яку мали учасники Ялтинської конференції 1945 року.

Україна продовжує воювати, спираючись на власні ресурси та європейську допомогу, навіть після припинення американської військової та фінансової підтримки. росія не має економічної потужності, достатньої для панування над Європою, сукупний ВВП якої значно перевищує російський. Китай, попри величезний економічний вплив, також не здатний безперешкодно нав’язувати свою волю всій Азії.

Важливу роль відіграють нові військові технології. Українські удари по Керченському мосту власною зброєю показують, як держава, що поступається противнику за ресурсами, може завдавати йому серйозної шкоди.

Економічна могутність, ядерний арсенал і статус великої держави вже не гарантують, що вона зможе підкорити слабших супротивників.

Україна своєю боротьбою доводить, вважає Епплбом, що для повторення Ялти замало бажання трьох лідерів.

Чому повторити Ялту сьогодні значно складніше

Схожого висновку, хоча й у менш полемічній формі, доходять  Мартін Веліш і професор міжнародної безпеки Бірмінгемського університету Штефан Вольфф у статті для The Conversation “Саміт у Шеньчжені показав могутність США, Китаю та росії – і межі їхньої влади”.

Автори наголошують, що Ялтинська конференція 1945 року закріпила вже наявний баланс сил. Червона армія контролювала значну частину Східної Європи, а США і Велика Британія фактично не могли витіснити її звідти. Це й уможливило післявоєнний поділ континенту.

Сучасна ситуація, на їхню думку, принципово інша.

Китай має значні економічні інтереси в Латинській Америці, однак це не означає, що США можуть просто передати йому контроль над регіоном. Американські союзники в Азії мають власні інтереси та не погодяться автоматично перейти до китайської сфери впливу.

Навіть згода Вашингтона на особливі права росії в Європі не зобов’язує європейські держави визнавати їх.

Інші впливові країни, зокрема Індія та Бразилія, також не зацікавлені в тому, щоб їхнє місце у світовій системі визначали без їхньої участі.

Автори The Conversation зазначають, що підсумкова декларація містить лише загальні наміри щодо міжнародних інституцій, енергетики та ядерної безпеки – без конкретних зобов’язань, механізмів їх виконання чи перевірки.

Зокрема, три держави не уклали нового договору про контроль над ядерними озброєннями після завершення дії договору СНО-III у лютому 2026 року. Трамп прагне долучити Китай до тристоронніх домовленостей, але Пекін хоче, щоб США та росія спершу скоротили свої ядерні арсенали або зачекали, доки Китай зрівняється з ними.

Про значення Шеньчженської декларації, на думку авторів, можна буде судити лише за конкретними домовленостями. Грудневий саміт G20 у Маямі стане перевіркою того, чи матимуть домовленості в Шеньчжені практичне продовження.

Що насправді отримали США, Китай і росія

Для росії саміт став передусім символічним успіхом: путіна визнали рівним співрозмовником лідери США та Китаю, а дипломатична ізоляція кремля послабилася. Проте в питанні України він не наблизився до своїх стратегічних цілей.

Китай продемонстрував свій дипломатичний вплив: Сі Цзіньпін прийняв лідерів США та росії, засвідчивши роль Пекіна в переговорах про майбутній світовий порядок, але не взяв на себе конкретних зобов’язань щодо російської війни проти України.

Трамп продемонстрував особисті стосунки з двома лідерами, але не домігся прориву ані щодо завершення війни в Україні, ані щодо контролю над ядерними озброєннями.

Головне питання для України – чи здатна Європа діяти самостійно

Washington Post та NY Times застерігають від наслідків зміни зовнішньополітичного курсу США.

Трамп дедалі більше покладається на особисті домовленості між кількома сильними лідерами. За такого підходу Україна ризикує перетворитися з учасника переговорів на їхній предмет, а європейські держави – втратити вплив на рішення щодо власної безпеки.

Особливо небезпечне прагнення путіна пов’язати завершення війни проти України з переглядом усієї європейської системи безпеки. Йдеться вже не лише про територіальні поступки Києва, а й про можливе обмеження суверенітету інших європейських держав та їхнього права самостійно визначати свою безпекову політику.

Натомість Енн Епплбом та автори The Conversation дивляться на ситуацію з більшим оптимізмом. На їхню думку, великі держави вже не можуть довільно розподіляти світ на сфери впливу. Домовленостей між Вашингтоном, Пекіном і москвою замало, щоб підкорити країни з власними ресурсами, військовим потенціалом, економічними зв’язками та політичною волею до опору.

Україна, попри перевагу росії в ресурсах і втрату американської допомоги, продовжує чинити опір і завдавати противнику серйозних втрат. Європа має значно більший за російський економічний потенціал, хоча перетворити його на військово-політичну силу непросто.

Втім, небезпека для України не минула. Від здатності України та Європи захищати власні інтереси залежить, чи зможуть великі держави нав’язати їм свої домовленості.

Відсутність рішення щодо України в Шеньчжені ще не означає остаточного провалу російських планів. кремль продовжує домагатися поступок від Вашингтона, а адміністрація Трампа не відмовилася від спроб домовитися з путіним.

Але домовитися між собою про новий світовий порядок і нав’язати його іншим країнам – далеко не те саме.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *